– Яскраві туфлі в коридорі. Запах кави. Сміх зі спальні. Олена зробила крок у вітальню, де на дивані валявся шовковий шарф її подруги Ольги. Двері Олена відчинила зненацька і остовпіла від побаченого…

Олена повільно повернула ключ у замку, почувши клацання, яке завжди звучало, як початок чогось нового. Вона увійшла до передпокою, примружившись від різкого світла люстри.

Перше, що впало у вічі – червоні туфлі на шпильці, кинуті біля порога. Серце стиснулося: ці туфлі належали Ользі, її подрузі з університетських років.

Запах дорогих парфумів витав у повітрі, змішуючись з ароматом свіжозвареної кави. Олена завмерла, намагаючись зрозуміти, чому Ольга тут, у їхній квартирі з Дмитром, у розпал робочого дня.

Вранці в офісі Олену накрило хвилею нудоти. Вона схопилася за край столу, намагаючись утримати рівновагу. Поруч задзвенів телефон Світлани, сусідки по кабінету, але та одразу ж кинула слухавку.

– Олено, ти як воскова! – Світлана підкотила стілець, підтримуючи подругу. – Може, тиск? Або… – вона підняла брову, – ти не в положенні випадково?

– Не смійся, – Олена спробувала посміхнутися, але губи тремтіли. – Просто отруєння. Вчора суші замовляли…

– Суші? Ти? – Світла пирхнула. – Ти ж фанат здорового способу життя! Салати, смузі, парова риба… Гаразд, не сперечаюся. Але тест купи, добре? Про всяк випадок.

Думка, наче іскра, пронизала свідомість. Олена підвелася, схопила сумку і майже бігцем попрямувала до виходу, не чуючи вигуків начальниці Наталії Петрівни: «Куди? Звіти чекають!»

У туалеті офісного центру Олена дивилася на дві смужки. Руки тремтіли так, що тест ледь не вислизнув із пальців. «В положенні…»

Думки металися: вони з Дмитром не планували дітей ще кілька років. Він тільки став старшим архітектором, вона – провідним менеджером. Але хіба дитина – не диво? Може це знак?

– Наталю Петрівно, можна я… додому? – голос звучав тихо. Начальниця, глянувши на бліде обличчя підлеглої, кивнула:

– Іди, Олено. Завтра розкажеш, що сталося. І одужуй!

Додому Олена летіла, як на крилах. Дмитро має бути вдома – сьогодні його вихідний. Вона уявила, як він обійме її, закрутить у повітрі, прошепче щось ніжне… Посмішка не сходила з губ, поки вона не відчинила двері квартири.

Яскраві туфлі. Кава. Сміх зі спальні. Олена зробила крок у вітальню, де на дивані валявся шовковий шарф Ольги. Голоси ставали чіткішими:

– Дімо, годі смішити! – хихотіла Ольга. – Ти ж знаєш, я не люблю лоскоту…

– Зате ти це любиш, – відповів знайомий баритон.

Олена відчинила двері. Дмитро та Ольга схопилися з ліжка, захоплені зненацька. Простирадло ковзнуло, оголивши сліди поцілунків на плечі подруги.

– Олена?! – Дмитро спробував прикрити Ольгу, але та відштовхнула його, хапаючись за сукню.

– Як ти могла?! – Олена схопила вазу з комода, але завмерла, побачивши фото на тумбочці: вони втрьох на пікніку, усміхнені, щасливі. Ваза зі дзвоном розбилася об підлогу. – Геть! Обидва геть!

Ольга, не обертаючись, вибігла, притискаючи туфлі до грудей. Дмитро стояв, опустивши голову:

– Олено, це… не планувалося… Ми просто…

– Пів року, так? – Вона прочитала правду в його очах. – Іди. Забереш свої речі завтра.

Коли грюкнули вхідні двері, Олена впала на ліжко. Сльози обпалювали, але всередині росла крижана порожнеча.

За п’ять днів Олена брела до клініки «Здоров’я», стискаючи в кишені направлення на неприємну процедуру. Дмитро забрав речі мовчки, залишивши ключі на столі.

Батькам вона збрехала, що у них із чоловіком «криза». Подруги із йога-студії пропонували допомогу, але Олена відмовчувалася.

Рішення дозріло вночі – вона не хотіла бути прив’язаною до зрадника. Та і як ростити дитину одній? Зарплати вистачить на оренду, але няня, садок.

– Наступна! – Голос із кабінету повернув її у реальність. Олена увійшла, дивлячись у підлогу. – Заповніть анкету та…

– Олено? – Чоловік у білому халаті підняв голову. – Невже Олена Соколова?

Вона придивилася: темне волосся, ямочка на підборідді, знайоме примруження. Шкільні спогади наринули хвилею: танці на випускному, її тремтіння, коли Артем запросив її на вальс, його боязкий поцілунок у щоку…

– Артем? Ти… лікар?

– Хірург, але сьогодні підміняю колегу. – Він усміхнувся, і час наче відступив. – Ти не змінилася. Ну майже. – Його погляд ковзнув анкетою, і обличчя стало серйозним. – Ти впевнена у своєму рішенні?

Олена розповіла все про зраду, самотність, страх. Артем слухав, не перериваючи, потім узяв її за руку:

– Обговорімо це за вечерею. Як старі друзі.

В кафе пахло лавандою та свіжою випічкою. Артем замовив трав’яний чай та тирамісу.

– Пам’ятаєш, ти втекла з випускного? – Він розмішав цукор, уникаючи погляду. – Я тоді тиждень ходив, як у воду опущений. Думав, що ти мене терпіти не можеш.

– Боялася, що засмієш, – зізналася Олена. – А потім ти поїхав…

Вони говорили не одну годину. Артем розповів про невдалий шлюб, про те, як дружина пішла, дізнавшись про його не здатність мати дітей.

Олена плакала, слухаючи, як він мріяв про дітей. Коли він торкнувся теми позбавлення малюка, його голос здригнувся:

– Дай йому шанс, Олено. А я… – він замовк, потім додав, – я допоможу. У всьому.

Вона мовчки кивнула, відчуваючи, як крига усередині починає танути.

Увечері у квартирі Олени задзвонив домофон. На порозі стояв Артем з орхідеєю та стосом книг про цікаве положення.

– Вибач, що без попередження. Хотів підтримати. – Він показав на обкладинку з усміхненою мамою, – читай і не бійся. Завтра розпочнемо аналізи.

Вони сиділи на кухні, попиваючи ромашковий чай. Артем розповідав кумедні історії з практики, а Олена сміялася вперше за тиждень. Раптом він замовк, взяв її руку:

– Олено, я… не зміг забути тебе. Усі ці роки. Дай нам шанс розпочати спочатку. Я буду поруч із дитиною, з тобою…

– Але ж вона не твоя, – прошепотіла Олена.

– Кохання – не кревність, Олено. Воно – вибір. – Артем обійняв її, і Олена відчула, як серце, розбите зрадою, починає гоїтися.

Через місяць вони гуляли у парку, обговорюючи ім’я для дівчинки, бо УЗД показало, що буде донька. Артем наполягав на “Софії”, Олена – на “Мілані”. Раптом він зупинився, дістав обручку з сапфіром:

– Це не пропозиція. Поки що. Просто обіцянка, що я буду з тобою, хоч би що трапилося.

Олена одягла обручку, сміючись крізь сльози. Вітер грав її волоссям, а вдалині діти запускали повітряного змія.

Вона зловила себе на думці, що можливо, зрада Дмитра – не кінець, а початок нової історії. Історії, де є місце довірі, надії та несподіваному щастю, яке іноді повертається в особі старого кохання, яке дочекалося свого часу.

І це прекрасно! А зрадника – обов’язково наздожене те, що називають бумерангом, бо його закон ніхто не скасовував…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.