– Облиш ти, Вірко, ці вікна. Через те, що ти їх натираєш, Василь не повернеться.

Віра почала ще енергійніше протирати скло у вікні, до скрипу. Вона повернулася до сусідки й, задоволено усміхаючись, відповіла:

– Це твій Петька не повернеться, а мій приїде, я для нього так і залишилася непрочитаною книгою, куди йому податися, – сказала Віра, щоб уколоти сусідку.

– Ну, чекай, чекай з моря погоди й свого морячка. І завтра через тебе дощ піде, – не витримала Марія.

– Сьогодні чистий четвер, дім до ладу прибрати треба, а ти зі мною язиком зчепилась, сама не працюєш і мені заважаєш.

– Якщо весь рік дім у чистоті тримати, у четвер працювати не доведеться, – заперечила сусідка.

Марія це так, для червоного слівця ляпнула, аби тільки побалакати. Віра обернулася, посміхнулася їй і з відра вихлюпнула воду на дорогу.

Сусідка верескнула, краплі долетіли й до неї.

– Бачиш, тебе теж помила, ти теж благословенна.

Сусідка пішла, а Віра зняла безрукавку та повісила на паркан. Вечірнє сонце котилося до обрію, але все ще гріло, зовсім не по-весняному, було спекотно. Цілий тиждень, що передував Великодню, був надзвичайно теплим для цього часу.

Ще одне вікно вимити лишилося з боку дороги. Віра відійшла трохи далі, подивилася на шибки під різними кутами. Краса. Чистота. Вдома вона ще вранці все перед роботою вимила та прибралася, а вікна залишила на вечір.

Будинок її стояв майже останнім на вулиці, на околиці села. Колись тут жила баба Віри, і добротний будинок за час простою давно втратив свій блиск.

Батьки Віри рік тому переїхали до матері батька, щоб доглядати її, а Вірі залишили квартиру. Але вона вирішила спробувати пожити сільським життям. Здала квартиру, та поїхала.

Віра, як приїхала, почала своє житло відновлювати. Гроші були. Вона найняла бригаду, і ті впорядкували будинок.

Окрім цього, Вірі провели воду, зробили санвузол у будинку, навіть на невелику альтанку вистачило. Бонусом.

Нажилася вона у місті до своїх тридцяти п’яти років, захотілося простору, якоїсь свободи та густого соснового запаху, як у дитинстві.

Один із працівників Вірі дуже сподобався. Та і як може не сподобатися працьовитий чоловік. Представився Василем. Спокійний, без шкідливих звичок.

Всі перериваються, щоб подиміти, а він сяде в тінь, закине голову і сидить із заплющеними очима, відпочиває. Віра на нього почала задивлятися.

Якось пішли всі працівники, а Вася затримався, завжди намагався до кінця доводити справу, хай і проміжну.

Вона з ним і заговорила, зізналася, що сподобався. А він, недовго думаючи, відразу її поцілував. Віра м’яко відштовхнула Васю.

– Я не з таких. Швидко звикаю, потім страждаю довго.

– Так і я серйозно. Була в мене сім’я, – Василь одразу зізнався. – Розлучився. Син росте, з моїми батьками зараз. І інтерес твій до себе помітив, тільки гроші потрібні, без грошей зараз, сама знаєш…

– Приїжджай, як заробиш, якщо місце ще буде вакантним. Баньку витоплю, посидимо по-людськи, поговоримо про життя.

Василь кивнув головою. У цьому жесті Віра не зрозуміла, з чим погодився чоловік і на що їй сподіватися, але перепитувати не стала. Не вчасно.

Бригада жила у вагончику на самому краю села поряд із будинком Марії. Маші з чоловіками не щастило. Однак двох доньок виховала, поїхали вони до міста вчитися.

Тричі вона була одружена і все невдало. Розлучилася, й тепер уже не шукала нових стосунків, але сусідство з бригадою за парканом безслідно не пройшло.

За два місяці Марія зрозуміла, що в положенні. Петі на той час уже й слід застиг, хоча обіцяв відвідувати. Жодного разу так і не з’явився. Маша одна на дитину не наважилася, побоялася пересудів та віку свого.

Віра взялася за друге вікно: принесла чистої води, сполоснула ганчірку.

– Привіт, сусідко, – Ольга Іванівна махнула Вірі зі свого ґанку і підійшла до паркану між ділянками. – Чого це ти так пізно намиваєш?

– На роботі сьогодні затрималася. Хочу встигнути, щоб звільнити суботу.

– А чим у суботу збиралася займатися? Паски пекти?

– Ні. Я сьогодні спекла вже, пригощу вас до Великодня, забіжу.

Сусідка замахала рукою, наче згадала що.

– Заходь, звісно. Слухай, Віро, а в тебе є зайві яйця? Мене у суботу мій дід на ринок відвезе, поїхали зі мною. Удвох стояти зручніше, до полудня повернемося. Геннадію до першої звільнитися треба.

Віра знизала плечима. Вона яйцями торгувала лише у селі.

– Поїхали, Віро, мені з Геною нудно. По крамницях пробіжимо.

– Добре, бабо Оля, вмовили.

Сусідки, літня пара, рідко щось пропонували Вірі, а тим більше просили. Скоріше, це вона до них бігала за порадою. Завжди вони до неї з усмішкою та по-доброму. Відмовляти таким – карати себе.

Віра встала в суботу раніше, ніж зазвичай. Швидко зібралася і до призначеного часу була біля хвіртки. Вранці у суботу дорога до міста була не завантажена. Доїхали швидко та спокійно.

Місце, виявляється, в Ольги Іванівни тут раз на місяць своє було, під навісом, біля паркану, зручне. Тут вітру немає, не продує з усіх боків. Домовилася зі знайомою, яка тут постійно торгує. Їй вихідний, а місце зайняте.

Перед святом як багато народу зібралося: і продавців, і покупців. Усі ходять, прицінюються. Віра із бабусею теж свої “товари” виставили, вартість писати не стали, вирішила Ольга Іванівна сходити у сусідів подивитися ціну.

Народ пішов хвилями, Віра від прилавка відсунула контейнери, злякалася, що знесуть.

– У вас яйця скільки коштують?

– Шістдесят, – випалила Віра, сказавши ціну, за якою сама продає.

– Скільки? Самі їжте за шістдесят.

Натовп порідшав, і народ почав рухатися повільніше.

– Ба, дивись які яйця! – Хлопчик, років семи, зупинився перед прилавком і тицьнув пальцем у яйце незвичайного кольору. – Ці купімо. Тітка їх уже пофарбувала.

Віра посміхнулася.

– Ні, не фарбувала, це в мене такі курочки. Вони несуть блакитні яйця. Є ще плямисті, – Віра відчинила інший контейнер.

– Ба! – Хлопчик здивовано витріщив очі. Було незрозуміло, чи кликав він бабусю, чи був так здивований забарвленню яєць.

– Беремо ці, бабусю, будь ласка.

– Давайте нам тридцять штук, – погодилася жінка, поступившись онукові. – Усі цілі, свіжі?

– Усі знесли цього тижня. Дивіться самі, що цілі.

Жінка прискіпливо почала розглядати яйця. А хлопчик все ще дивувався забарвленню яєць.

– Тату, тату, – покликав він чоловіка з натовпу. – Дивись які яйця.

Віра обернулася в той бік і завмерла. Прямо до них йшов Василь. Він теж упізнав Віру, зніяковів.

– Тату, бабуся бере мені такі яйця.

– Хм. Цікаві, – сказав він.

– Васю, а ти сир узяв? – одразу нагадала йому мати.

– Ні, ти не просила. Ідіть, я розрахуюсь.

Жінка схопила хлопчика за руку та пішла. Віра стояла і дивилася на Васю, а він дивився на неї. Вона схаменулась раніше.

– Чому не приїжджаєш? Грошей не заробив?

– Заробив. Але сама бачиш, – він кивнув убік. – Кому потрібний чоловік із дитиною?

– Ха. Смішний. А ти пробував? Гарний у тебе син.

Він знизав плечима, дістав гаманець.

– Скільки за яйця? Тримай тисячу, здачі не треба. Ти як, гроші потрібні?

– Я добре, ось сусідці допомагати приїхала, торгувати. Візьми тоді два по тридцять. А наступними вихідними приїжджай до мене в гості, хочеш один, а хочеш із сином.

Віра побачила, що Васі стало ніяково. Вона зайнялася упаковкою яєць, міцно замотала, щоб не розбилися, подала чоловікові, в очі не подивилася.

Він узяв із її рук яйця і вже хотів піти, але зупинився:

– У вихідні не можу, у п’ятницю ввечері приїду.

Віра розпливлася в посмішці.

Ольга Іванівна щойно повернулася, розминулась із Василем, здивувалася, що Віра вже продала свої яйця.

– Ой, Віро, рука у тебе легка.

– Блакитні яйця забрали. Незвичайні ж. Хоча я люблю пофарбовані в лушпинні цибулі.

– І я прихильниця червоних, без наклейок. Моя бабуся і мати так робили, і я так фарбую. Десь була коробка, давай, ціну напишемо.

Яйця, що залишилися, теж пішли швидко, у Віри брали товар краще, охочіше, Ольга Іванівна це помітила.

Ще подумала, що шкода, жіночого щастя немає в дівчинки. Така господарська, самостійна, тямуща та одна. Вдома були вже об одинадцятій. Встигли й у пару крамниць зайти.

І знову Віра зрозуміла, що рішення про переїзд ухвалила правильно. Шум, гам, гуркіт, людей навколо стільки за секунду, скільки за тиждень у селі не побачиш.

Вдома видихнула. Втомилася. Начебто не працювала, а втома така накопичилася, що прямо лягай і відпочивай. Цим їй місто й не подобалося.

Увечері у п’ятницю біля воріт зупинився автомобіль. Віра визирнула у вікно. Василь. Приїхав. Вона одразу вискочила на ґанок, зраділа. Він дістав із багажника коробку і зайшов у двір.

До приїзду гостя господиня надто не метушилася, особливих страв не готувала, побоялася, що не приїде, а потім доїдати їй тиждень. Але фірмовий свій рибний пиріг все ж таки спекла.

Вася увійшов, поставив на стілець величезну коробку, яку привіз із собою, і озирнувся.

– Спершу взяв, а потім, тільки коли їхав, подумав, а що, коли ти вже купила собі духовку?

Віра округлила очі.

– Знаю, що ти в печі все готуєш і на плиті, а духовка не працює, не працювала…

– Так. Не працює, я так і не знайшла того, хто її полагодить.

– Ну ось. Я в духовках не сильний, тому купив. Пироги у тебе чудові виходять.

Він розкрив коробку і дістав невелику духову шафку.

– Для такого подарунка немає жодного приводу.

– Як немає, у тебе ж цього року буде день народження?

– Був уже, – усміхнулася вона.

– Тим паче був. З минулим.

Віра засміялася. Задерикувато, весело.

– Ходімо до столу, пригощатиму пирогом.

– Я вже слиною подавився, як у хату зайшов. Пахощі. М-м-м.

Об одинадцятій вечора Василь зазбирався додому.

– Із сином приїдемо наступних вихідних, ти не проти?

– Я? Ні. Картоплю дістану, настав час висаджувати, допомагатимете, хто ж від безплатної робочої сили відмовиться.

Вася посміхнувся.

– Все одно приїдемо, нас не злякаєш роботою.

– Знаю. Жартую, приїжджайте.

– Син які пироги любить?

– Солодкі. І ватрушки.

– Добре, я теж ватрушки люблю. Для себе не печу, ну а як компанія буде… Приїжджайте.

Василь вийшов надвір. Їхати не хотілося, так затишно було з цією жінкою поряд, так спокійно, як удома. Стільки часу він втратив, тільки зараз зрозумів, що роздивився своє щастя.

Віра зачинила хвіртку і пішла додому, посміхаючись сама до себе. Виявилося, що варто було стільки чекати, щоб зустріти того, з ким тобі комфортно та спокійно.

У когось щастя на межі безумства, у когось любов неземна, іскри та полум’я. А для деяких – тихе, розмірене щастя – найкраще, що могло статися. У рівних частках, але щодня. Колодязь, який не пересихає, з якого не втомишся черпати кохання.

Дякую, шановні читачи, за коментарі та вподобайки! Читайте з задоволенням.