Ольга Іванівна вийшла з дому в магазин. Вона була вже в інтелігентному віці, і похід у магазин був для неї великою подією.

Їй доводилося надягати цілу амуніцію, включно з білизною для тих, у кого вже сиплеться пісок і давно «протікають крани».

Про ці пристосування ніхто в родині Ольги не знав.

Сім’я у неї була суто чоловіча: три сини і чоловік.

Вона в цьому “чоловічому гуртожитку” була єдиною жінкою.

Будучи змолоду дуже сором’язливою і скромною особою, вона ретельно приховувала свої проблемні сторони організму і ніколи не зверталася по допомогу до своїх чоловіків.

Це було просто неможливо попросити їх про що-небудь взагалі, а вже зізнатися у своїх невеликих нездужаннях – тим паче.

Ольга сама завжди ходила в магазин, тягла сумки, розбирала їх і готувала своїм чоловікам різноманітні страви.

Подавати в них було заведено з повним сервіруванням.

У вітальні, на старий масивний стіл, що жив у квартирі з часів свекрухи і свекра, стелилася не менш стара лляна скатертина, прокип’ячена в персолі мільйон разів.

На неї розставляли тарілки, ложки, виделки, все за правилами етикету лежало на своїх місцях.

Суп подавали в пузатенькій із вензелями супниці.

Хліб – у витонченій хлібниці, в обов’язковому порядку були присутні лляні серветки.

Коли все бувало накрито, Ольга кликала: «Їсти подано…» У цій фразі залежно від настрою завжди було уявне продовження.

Яким і втішала себе Ольга тихенько посміхаючись від того, що знову змогла стримати свої емоції, не накликаючи осудливих поглядів своїх надмірно серйозних чоловіків, це було або «сідайте жерти, будь ласка», або «панове хороші!», залежно від настрою, який створювали домочадці на той момент.

В Ольги останнім часом частіше траплявся уявний симбіоз аристократії та пролетаріату: «Панове».

Товариші аристократи повільно виповзали зі своїх кімнат і чинно розсаджувалися за стіл.

Чоловік незмінно пристосовував стареньку лляну серветку, чіпляючи її за воріт, щоб не забруднити груди випадковими харчовими втратами.

Сини, слідуючи моді, не відриваючись від своїх «комутаторів» (так подумки називала Ольга телефони) чекали, коли матуся подадуть їжу.

Матуся насипали, подавали, і набалувані панове аристократи приступали до обіду.

Матір сідала на своє місце за столом і милувалася нащадками та чоловіком.

«Гарні!» – зітхала вона, дивлячись на темно-русяві кучері синів, на їхні правильні, квадратні з ямочками, підборіддя.

Щоразу дивувалася, що такі красені все ще ніяк не прилаштовані до дружин і не обзавелися дітьми.

Як вона мріяла про маленьких кучерявих янголят, яких вона б обіймала й цілувала цілими днями і читала красиві дитячі книжки на ніч.

Але… Сини були зайняті виключно собою.

Старший, здобувши дві вищі освіти, влаштувався в хорошу фінансову організацію, вельми вдало організовував тамтешнім фінансам маршрутизацію, від того вони підбадьорювалися і поверталися до нього у вигляді хорошого бонусу, званого зарплатою.

На ці бонуси він щороку літав відпочивати, то за кордон, а то просто в санаторій підлікувати тіло.

З відпочинку синок повертався вельми відпочившим, з підлікованим тільцем, яке ставало більшим завширшки, а шкіра незмінно набувала молочно-шоколадного відтінку по всьому тілу.

Ольга захоплювалася красенем синочком.

Одного разу після чергової закордонної поїздки він захопився… музикуванням. На флейті.

Викладач приходив додому, їздити на заняття синок не хотів.

Трелі лунали у квартирі цілими днями, Ольга Іванівна страждала і пила таблетки від голови.

Нарешті курс навчання закінчився, у квартирі стало набагато тихіше.

І, якраз коли Ольга тільки-тільки видихнула, молодший повернувся з чергової поїздки відрядження… не один.

Його «пасія» забігла до квартири, як до себе додому, і понеслася по кімнатах, обнюхуючи все на своєму шляху й сунучи носа в усі кути й закутки.

Іванівна якраз спочивала післяобіднім сном, коли в її розмірений, спокійний сон увірвалася кошлата соплива морда і гарячий язик одразу ж облизав усі неприкриті частини обличчя і тіла приблизно за дві секунди.

«Що? Що це?» – вигукнула Ольга Іванівна і підскочила на ліжку, впустивши на підлогу свою хустинку, якою вона прикривала очі.

Хустинку підхопила кошлата морда і тут же безжально почала жувати.

Разом із псом у квартирі матеріалізувалася сумка із заморськими собачими харчами, які заповнили маленький старенький холодильник, колись прикуплений свекрусі люблячим чоловіком до дня їхнього ювілею.

Холодильник був настільки старим, що його можна було подарувати якомусь музею або кіностудії для реквізиту.

Він був не тільки старим, а й вельми затісним для їхньої чималенької сім’ї.

Собачий корм, що заполонив майже весь простір, залишив тільки стратегічно важливе місце під найнеобхідніше.

Ольга Іванівна хотіла обуритися, але… через свою природну вихованість і скромність тільки проковтнула грудку, що встала просто в середині горла, і…

Стала ходити в магазин частіше, ніж раніше, готувати теж стала частіше.

Так ось і вийшло, що Ольга вийшла в магазин, як зазвичай, одна і в повній своїй амуніції, щоб дійти і повернутися без своїх непристойних пригод.

Вона благополучно дошкандибала до найближчої продуктової точки, закупилася.

Цього разу магазинний чек ледве-ледве вписався в залишки її пенсії, чим чимало засмутив Олю.

До кінця місяця залишалося ще щонайменше три походи в магазин, і тепер їй неодмінно доведеться звертатися по грошову допомогу до чоловіків.

Це було так складно, що жінка намагалася якомога рідше порушувати це питання, розмова про гроші дуже ранила тонку душевну організацію її синів, але ще більше ранила її чоловіка, у якого питання накопичення стояло понад усе в житті.

Слово «купувати» доводило його до сказу, а очі одразу ж наливалися кров’ю, як у іспанського бика на кориді.

Занурена у свої побутові думки, Ольга не помітила крижаної купи, припорошеної снігом, і наступила на неї, нога зісковзнула, підвернулася і…

Звалилася вона з усього маху прямо на крижану доріжку, впустивши сумку на коліщатках з усім її вмістом.

В очах потемніло від болю.

Сусід, що йшов слідом, допоміг піднятися і, підхопивши сумку однією рукою, а жінку – іншою, благополучно довів її до будинку.

У квартирі була звична тиша.

Старший син працював за комп’ютером, занурений у свої фінансові рухи.

Середній був відсутній у черговому відрядженні, молодший грав у свої улюблені перегони. Чоловік спав.

Жінка дострибала до кухні, дістала мазь, еластичний бинт.

«Потерплю!», – сказала сама собі.

Терпіла цілий тиждень, нога боліла й не давала до пуття ходити, вона готувала, сидячи на кухонній табуретці, і звично подавала їсти, у вітальні, застеливши старий стіл скатертиною й сервіруючи його за заведеною традицією.

А за тиждень приїхав син зі своєю кошлатою подругою і… знову забив холодильник собачими делікатесами.

Довелося дістати останні продуктові закупівлі і пустити їх у справу для подальшого сервірування.

Вранці в суботу Ольга зрозуміла, що треба йти в магазин, але нога так розболілася, що не було ніяких сил підніматися і йти.

І тоді вона звернулася до своїх чоловіків: «Хлопчики! Треба сходити в магазин, мені вже нема з чого готувати!»

«Обов’язково сходимо!» – відповіла квартира голосами «хлопчиків».

Ольга Іванівна подивилася на годинник і зробила розрахунок часу на всі наступні дії, часу якраз вистачало на те, щоб приготувати і накрити.

До кімнати увійшов старший син: «Ма, що на обід?»

Ма хотіла було сказати, що в холодильнику повно собачого корму, але, перечепившись через свою інтелігентність і сувору внутрішню заборону на зухвале спілкування, відповіла, що обід сьогодні обов’язково відбудеться після того, як хто-небудь сходить до магазину за продуктами.

Син, задовольнившись відповіддю, було хотів вийти з кімнати, коли ма несміливо поцікавилася: «Синку, може, купимо холодильник більший, щоб до магазину не треба було ходити надто часто?», син, не обертаючись, кинув через плече: «Рух – життя!» і відбув у бік свого комп’ютера.

Молодший, розмовляючи з кимось телефоном, накинув куртку, вліз у черевики, і Ольга навіть не встигла закінчити фразу: «Сумка на столі на кух…», як двері грюкнули, клацнувши замком.

Іванівна швидко зробила розрахунок часу і з жахом зрозуміла, що якщо зараз же не вийти в магазин за продуктами, то подавати на стіл буде категорично нічого.

Вона дошкандибала до чоловіка: «Дорогий, треба сходити в магазин, а то в мене дуже болить нога, яку я підвернула вчора».

«Та й узагалі треба купити новий холодильник, цей стали категорично затісний», – пробурмотіла жінка в потилицю зрослому з телевізором чоловікові.

«Угу, вже йду. У магазин же недовго збігати, навіщо нам новий холодильник?», – сказав чоловік, не відриваючись від телевізора.

Через годину настав критичний час, згідно з яким у магазин треба було вже не йти, а бігти.

Ольга Іванівна сказала сама собі: «Як-небудь потерплю».

І, забинтувавши ногу, випивши анальгін, викотилася з квартири зі своїм звичним візком-сумкою.

У магазині, набравши у візок продуктів і вже діставши (розповідь спеціально для сайту Рідне слово) свою пенсійну картку, Ольга з жахом згадала, що рештки пенсії вона витратила в минулий похід, коли впала, підвернувши ногу.

Терплячи вже нестерпний біль у нозі, попленталася вона назад розкладати по полицях усе набране.

На гроші, що дивом залишилися в гаманці, взяла качан капусти і пачку сосисок.

Вирішила: «Тушкована капуста теж непогано, та й вистачить на кілька днів».

Викотившись із магазину, поспішила додому, прикидаючи подумки, що в неї залишилося вдома з необхідного для обіду.

Біля самої хати за якимось незрозумілим законом підлості або парного випадку, нога потрапляє на ту саму крижану купу і…

Цього разу повз ніхто не йшов дуже довго.

Та й узагалі ніхто нікуди не йшов.

«Напевно, у всіх нові великі холодильники», – думала Ольга, лежачи в снігу недалеко від під’їзду. Нога стала якоюсь задерев’янілою і при кожному русі глухо відгукувалася болем.

«Ольго! Знову ви?! Та що ж це таке? Де ваші чоловіки? Чому ви їх не посилаєте в магазин?»

«Рух – життя!» – несподівано для себе відповіла Оля, сусід спритно підняв жінку і знову, як і минулого разу, практично дотягнув її до квартири.

Дошкандибала до кухні й швидко-швидко почала готувати.

За накритим столом із запашною тушкованою капустою, Ольга трохи осміліла і звернулася до сина, який володіє непоганими грошовими потоками:

«Синку нам потрібен новий холодильник, а то старий зовсім малий став»

Синок знизав плечима і промовив :

«Дорогувата нині техніка, однако».

Мати зітхнула і погодилася.

Усю ніч Ольга крутилася від болю в нозі й думок про дорогуватість холодильників.

Вона прикидала і так і сяк як би накопичити на новий агрегат відкладаючи з пенсії, та як не крутила в голові, все одно виходило що без синів і чоловіка, цей проект їй не потягнути.

Вранці нога постала перед очима в моторошно-синьому кольорі.

«А все ж ідея із тушкованою капустою була вдалою, – заспокійливо подумала жінка, – можна і відлежатися деньок».

Удень, коли всі зібралися за обіднім столом, до сім’ї вийшов старший син, у руках у нього була красива коробка.

«Ось, виписав із самої Італії флейту ручної роботи, майже колекційну, а звук приголомшливий який!»

І, приклавши до губ інструмент, син витягнув вельми непогану мелодію, чим здивував домочадців і найбільше власну матір.

«Скільки ж коштує це диво?», – запитала вона.

«Та копійки!» – син простягнув супровідний лист на красивому папері.

У графі «вартість» значилася сума, що перевершує за розміром два великі холодильники і запас продуктів не менше ніж на місяць.

Ольга схопилася за серце і впала навзнак.

Швидка вже нічим не змогла допомогти.

КІНЕЦЬ.