Мені не подобається моя невістка. І не тому, що вона черства чи лінива. Вона добра, навіть занадто. Але я боюся її, бо вона приходить в мій дім і поводиться так, ніби цей дім – її.

А я залишаюсь десь у кутку. На Великдень вона спекла паску і принесла її до мого столу. Мого! І вся родина посміхалась, як у рекламі майонезу. А мені лишалось стояти з посмішкою номер п’ять і ковтати свої емоції разом із недосоленим борщем.

Усе почалось із дзвінка Павла.

– Мамо, ми будемо в п’ятницю. Катруся хоче приготувати щось святкове. Може, поділишся рецептом паски?

Я вдихнула так глибоко, що ледь не всотала той телефон у легені.

– Поділитись? – перепитала я. – Це не рецепт, Павле. Це спадок. Його не “ділять”, як підгузники.

– Та ну мам, не починай…

Я кинула трубку, навіть не дочекавшись його “па-па”.

У п’ятницю вони приїхали. З посмішками. З квітами. І з коробкою – отим зрадницьким сюрпризом. Катруся виглядала щасливою. І щирою. І знову сказала це своє – Галинка. Начебто ми з нею з однієї парти.

Я бачила, як вона ходить кухнею, як вдома. Як заливає сиропом якісь свої мафіни (ма-фі-ни! на Великдень!), як витирає фартухом руки. А я стояла, як сторож біля спадку, оберігаючи кожну ложку маку.

– Катрусю, яйця ти вже фарбувала? – запитала я з ноткою отрути в голосі.

– Так! Ми з подругою фарбували – з куркумою, з червоною капустою… І одне я зробила бірюзове, бо мені здається, це такий позитивний колір!

Я ледь не знепритомніла.

– Бірюзове. Звичайно. Бо що ще чекати в хаті, де немає навіть толком підрум’яненого хрону…

Катруся зніяковіла. Павло зробив вигляд, що не чув. А Тарас – мій чоловік – знову дивився телевізор, як ніби нічого не сталося. У його світі поки борщ є – війни нема.

Але буря була. І вона тривала за кожен сантиметр мого простору. За кожну пательню.

Я чекала, коли вони заснуть, і тихенько вийшла на кухню. Подивилась на її паску. Гарна. Але не моя. Я сіла навпроти, глянула в обличчя тій солодкій зраді і тихо сказала:

– Ти можеш бути смачною, але ніколи не будеш моєю.

Вранці всі зібрались до столу. Я постаралась – скатертина з мереживом, глечик із квітами, кошик з яйцями, як із журналу. Але повітря було густе, як сир у холоді.

– Мамо, твій сирник – як завжди! – сказав Павло.

Я мовчала. Чекала, що скажуть про паску.

– А паска… паска від Каті, – сказав Павло і підморгнув їй.

– Ага, – відповіла я і взяла воду.

– Тепер святкуємо по рецептах з Інстаграму.

Катя потупила погляд. Павло спробував щось пожартувати, але жарт завис у повітрі. Я встала.

– Я не хочу бути тлом у власному домі! – вирвалося з мене.

– Може, я літня, але я ще тут. І маю право на слово!

– Мамо, ми тебе любимо, просто…

– Просто ви втомились від мене. Але це я пекла вам паски, коли ви ще під стіл пішки ходили! Це я пекла вам любов!

Я вийшла. Закрилась у ванні. Вперше в житті я почувалась глядачкою. У своєму театрі, де головну роль уже віддали іншій.

Але потім…

Тихо постукали в двері.

– Галинко… – почула я голос Каті. – Можна?

Я вийшла, не знаючи, що сказати. А вона стояла з тарілкою моїх улюблених макових рулетиків.

– Я їх пекла за вашим рецептом, – сказала вона. – Знаю, що вони не ідеальні. Але я старалася.

Я дивилась на неї. І побачила дівчинку. Не ворога. Не конкурента. Просто дівчинку, яка хотіла бути прийнятою.

– Я не люблю, коли хтось торкається мого світу, – зізналася я. – Бо боюсь, що втратлю його.

– А я боюся, що ніколи не стану його частиною, – сказала вона.

Ми мовчали. І я раптом зрозуміла – вона не ворог. Вона теж людина. Теж жінка. І хоче бути частиною родини.

Я обійняла її. Несміливо. Але щиро.

І хоча Великдень уже минув, у моїй душі щось нарешті відтануло.

А тепер скажіть мені, любі мої… Ви коли-небудь відчували, що з вами не рахуються у вашій же хаті? Що вас тихо витісняють? Як ви з цим справляєтесь? І чи варто вчитися ділитися… навіть якщо це ваш останній рецепт паски?

Джерело