Моя свекруха пообіцяла приїхати за кілька днів до Великодня, щоб допомогти з приготуваннями. А приїхала в четвер. З манікюром. Зі словами, що після поїздки їй “потрібно трохи полежати”. І поки я з сином вичищала вікна, мила підлогу, крутила рулети і пекла паски — вона вибирала лак, щоб нафарбувати мені нігті. Як “знак вдячності”. Ну і як не розтріскатись тут?

Я – Ірина. І це мав бути наш перший Великдень вдома, у себе, з чоловіковою родиною. Я взяла відпустку, готувала меню, прала скатертини, мила кожен кутик. Чекала допомоги, а отримала шоу. Свекруха Світлана Ігорівна – жінка доглянута, впевнена, любить бути в центрі уваги. Але от із допомогою на кухні вона на “ви”. Причому з двома відступами.

– Ну, Ірцю, ну що ти так хвилюєшся? Паска ж не втече! – це вона мені каже, коли я в фартусі, з вологими руками, пробую збити білки.

– Я ж не хвилююсь. Я просто хочу, щоб усе було смачно і гарно.

– Так смачно вже є – ти сама! – вона підморгує й вертається до фейсбуку.

От з цього все і почалося. А може, й значно раніше. Я познайомилась зі Світланою Ігорівною, коли мені було двадцять три. Вона тоді вразила мене своїм стилем: брючний костюм кольору фуксії, сережки-пензлики, і така впевнена постава, ніби вона щойно вийшла з власного телешоу.

Мій чоловік, Анатолій, тоді тихо сказав:

– Тільки не дивуйся, маму часто плутають з моєю сестрою.

– Зрозуміло, – посміхнулась я.

– Тепер усе стало на свої місця.

Вона працювала у б’юті-сфері. Відкрила свій кабінет манікюру ще десять років тому, і в її світі були гель-лаки, селфі з клієнтками, марафони в інстаграмі. Чоловіки в цьому світі були “додатком”. І, схоже, діти теж.

Зі мною була мила, але зверхня. Мене одразу охрестила “домашньою”, бо я любила готувати. А себе – “леді справ”. Мовляв, якщо б не її рухливість, Анатолій би досі не навчився себе обслуговувати. Що ж, дякую…

Коли ми з Толею одружились, Світлана Ігорівна не сунулась в наші справи. Аж до цього року, коли вирішила: “Цього разу Великдень має бути у вас. Скільки ж можна шастати між мамами!”

– Я тобі допоможу, не переживай. Приїду в понеділок, усе підготуємо.

Я повірила. І тепер за це злюсь більше на себе, ніж на неї.

Понеділок пройшов. Вівторок – теж. У середу вона зателефонувала.

– Доню, в мене форс-мажор! В одної клієнтки весілля, треба терміново привести до ладу всі чотири подружки. Я у четвер точно буду, обіцяю.

Я поклала слухавку, вдихнула на повну і видихнула на повну злість.

– Анатолію, я щось не розумію. Вона приїде в четвер? Напередодні Великодня?

– Ну… Зате вона буде.

– Ой, буде… – пробурмотіла я.

І таки була. З валізкою. З подарунковим пакетом з фісташковими макарунами. І з обличчям, яке чекало аплодисментів.

– Іринко, ти така молодчинка! Я ж бачу, як ти тут усе встигаєш. І так світло в хаті. І запахи які! Паска?! Та вона виглядає краще, ніж моя.

– Це тому що її пекла я, – відповіла я, ледве стримуючись.

– А мені треба трохи прилягти. Дорога виснажила.

І прилягла. А я поклала тісто на другу порцію.

П’ятниця. Найінтенсивніший день. Мені треба було доробити м’ясо, оформити кошик, підготувати зал, замаринувати рибу. Світлана Ігорівна поставила лампу для гель-лаку на кухонний стіл.

– Ірцю, ти не проти? У мене відросло. А я ж буду в кадрі з онукою. Ну не з такими ж нігтями!

Я хотіла запитати, чи не проти вона почистити картоплю. Але мовчала. Бо моя свекруха – жінка делікатна. Особливо до себе.

Субота. Усі родичі в зборі. Я – як вичавлений лимон. Свекруха – як на подіумі. Все хвалить, підморгує чоловікові:

– Я ж казала, що ми з Іринкою чудова команда!

Команда. Це де один біжить марафон, а другий махає прапором збоку?

– Так, все дуже смачно, – каже тітка Марина. – Світланко, що ти таке смачне зробила?

– Я? Та нічого такого… допомагала, де могла.

Отут я ледь не вдавилась ковбасою.

– Світлано Ігорівно, ви фарбували мені нігті. Це теж була допомога?

– Ну, треба ж було тебе трохи побалувати!

– А я думала, вам ближче балувати онуків, а не манікюр…

– Іринко, не драматизуй.

– Я не драматизую. Я просто нагадаю собі цю розмову наступного року. Коли плануватиму, де святкувати. Бо якщо це був “приклад сімейного єднання”, то я краще зустріну Великдень із мультиваркою і тишею.

А тепер, коли все позаду, я не злюсь. Я висновки зробила. Довіряти варто діям, а не словам. І не чекати, що хтось підлаштується під тебе, якщо звик, що світ обертається навколо нього.

Свекруха хороша. Як людина. Але як помічниця – щось з чимось.

І от що мене найбільше цікавить, мої хороші: чому часто ті, хто найбільше хвалиться своєю “активністю”, “енергією” і “життєлюбством”, першими зникають, коли треба взяти до рук щось важче за пилочку для нігтів?

Чи траплялось вам теж таке? І що ви тоді робили – терпіли, не стримувались чи тихенько переїжджали святкувати в Карпати?

Джерело