– Я не для того прийшов, щоб сперечатися. Просто поговорімо.

Таня дивилася на Вадима і насилу впізнавала його.

Раніше він пішов до іншої жінки, сповнений впевненості, що має рацію, а тепер стояв перед нею, знітившись, наче роки прожитих помилок лягли важким тягарем на його плечі.

М’ята куртка, тривожний погляд, густа щетина, що видавала втому – все говорило про те, що життя добряче пошмагало його і змусило переглянути багато переконань.

Його очі більше не сяяли колишньою рішучістю – тепер у них читалися розгубленість і надія, з якою він дивився на Таню.

– Говори, – спокійно відповіла вона, трохи відчинивши двері, але не запрошуючи його увійти.

Вадим нервово провів рукою по волоссю і глибоко зітхнув. Було видно, що він не знає, як розпочати розмову.

– Я був божевільним, Таня. Я все зрозумів. Ти навіть не уявляєш, як мені шкода.

Таня коротко посміхнулася – без злості, швидше, з легкою втомою.

– Що ти зрозумів? – спитала вона, схрестивши руки на грудях.

– Що зробив помилку. Що ти була найкращою, що було в моєму житті.

– Що я проміняв сім’ю на… на фантазію, розумієш?

– Фантазію? – повторила Таня, пильно дивлячись йому в очі.

– А ти ж був таким впевненим у своєму виборі. Переконував, що я не гідна твоєї уваги.

– Що я сіра, що мені нема чого тобі запропонувати.

Вадим опустив голову.

– Я був недолугим. Я думав, що щастя – це зовнішній блиск, легкість, а не підтримка, вірність, затишок, який ти робила…

– А тепер, коли ця легкість зникла, ти згадав мене?

– Згадав ту, кому не вистачало часу на манікюр та бездоганні зачіски? Ту, кому ти залишив одні борги, та порожні стіни?

– Таня, я…

– Ти зробив свій вибір тоді. Тепер вибираю я.

– І знаєш що, Вадиме? – Вона трохи посміхнулася. – Я більше не вірю тобі.

Вона дивилася на нього мовчки. Колись ці слова викликали б у ній бурю емоцій, але тепер перед нею стояв не «найкращий чоловік її життя», а просто людина, яка колись розбила її серце.

– І чого ти хочеш? – спитала вона після паузи.

Вадим зробив крок ближче, але вона залишилася на місці. Він помітив це і завмер.

– Хочу все виправити. Повернутись, якщо ти дозволиш. Я готовий на все. Просто дай мені шанс.

Таня опустила очі, потім поволі підняла їх знову.

Скільки ночей вона мріяла про ці слова? Скільки разів уявляла, як він благає про прощення? Але тепер, коли цей момент настав, вона не відчувала ні радості, ні задоволення. Тільки легкий смуток.

– Повернутися? Куди? У порожню квартиру, яку ти кинув, впевнений, що без тебе я не впораюсь? – її голос залишався спокійним, але Вадим здригнувся.

– До жінки, яку ти принижував своїми докорами, та порівняннями з іншою?

– Ти справді хочеш повернутися до мене? Чи просто нікуди більше йти?

Вадим відвів погляд, ніби відповідь була очевидна, але проковтнув її, не бажаючи визнавати.

– Ти неправильно все розумієш… Я був недолугим. Я думав, що мені потрібне інше життя, що кохання – це легкість. Але, Таня, я помилився! Я зрозумів, що ти була моєю опорою, моєю сім’єю.

Таня гірко посміхнулася.

– Опора? Сім’я? Кумедно. А коли ти йшов, ти думав про мене? Про сина?

Чи будинок тоді тебе зовсім не хвилював?

– Я був сліпим… – Вадим провів рукою по обличчю. – Я все зіпсував. Але хочу все виправити. Оксана вигнала мене.

– Виправити? – її голос став твердішим. – А якби Оксана тебе не вигнала?

– Якби в неї не з’явився хтось інший? Ти зараз був би тут? Згадав би про нас?

Вадим замовк, не знаходячи слів. Він хотів сказати, що так, згадав би. Але розумів: це була б брехня.

– Оксана тебе вигнала? Правда? – спитала вона.

Він мовчки кивнув головою.

– У неї хтось з’явився? – знову запитала Таня, вже майже впевнена у відповіді.

– Не знаю… Можливо, – промимрив він.

– Звісно, ​​- посміхнулася вона.

– У таких, як ти, все передбачувано.

– Пішов від однієї, знайшов іншу. “Бабій не змінюється, він змінює жінок” – звучить знайомо?

Вадим здригнувся.

– Це не так… Я справді вірив, що вона та сама. Я помилився.

– Помилився?

– Таня підняла брову.

– Ти йшов із високо піднятою головою, впевнений, що без тебе мені кінець. А тепер стоїш тут, бо без мене опинився в безвиході?

Вадим стиснув кулаки, але промовчав. Він розумів, що жодні виправдання не змінять минулого.

– Я думала, що ти щасливий. Думала, у вас справжнє кохання.

– Кохання… – гірко посміхнувся він.

– Вона виявилася іншою.

– Коли я втратив усе, то зрозумів, що тебе не можна було втрачати.

Таня похитала головою.

– Пізно, Вадиме. Я не запасний варіант.

Таня посміхнулася. Як все передбачувано.

– Знаєш, що найцікавіше, Вадиме? – продовжила вона.

– Я прощаю тебе. Чесно. Я не тримаю зла, не жадаю помсти, не проклинаю тебе ночами. Мені більше не боляче! Мені – байдуже!

Він дивився на неї, не розуміючи.

– Я тебе не чекала усі ці місяці. І зараз не чекаю. Жити з тобою під одним дахом більше не буду.

Вадим стиснув кулаки.

– Але ж ти мене любила!

– Любила, – спокійно погодилася вона. – А потім пережила. Нині живу далі. Без тебе.

Він опустив погляд. Вітер тріпав його куртку, ніби природа нагадувала йому: минуле не повернути.

– Таня …

– Ти мав рацію в одному – кохання минає. Іноді залишається щось тепле, світле, інколи ж – лише порожнеча. У нас з тобою залишилося небагато, Вадиме.

– І цього замало, щоб почати заново.

Він мовчки дивився на неї. Мабуть, він чекав, що вона обійме його, розридається, скаже, що давно чекала. Але цього не сталося.

– То ти мене не вибачиш? – хрипко спитав він.

Таня похитала головою.

– Я прощаю тебе. Але назад не пущу. – Вона зачинила перед ним двері.

Надворі дув холодний осінній вітер. Вадим постояв біля дверей ще трохи, але постукати не наважився.

Він розумів – усе скінчено.

Таня відійшла від дверей і повільно провела рукою по обличчю. Серце билося рівно.

Вона не плакала. Не злилася. Бо не сумнівалася!

Наступного моменту в коридор вибіг її син, чотирирічний Сашко.

– Мамо, хто приходив?

Таня посміхнулася і нахилилася до нього.

– Просто людина з минулого, Сашко.

Хлопчик обійняв її за шию, довірливо пригорнувшись.

– Ну й добре. Ходімо грати.

– Давай, тільки спочатку зуби почистиш, добре? – лагідно нагадала вона.

Сашко невдоволено надувся, але кивнув і побіг у ванну.

Таня притулилася до стіни, заплющила очі й глибоко вдихнула. Усередині було тихо. Безтурботно.

Вона пішла на кухню, поставила чайник і поглянула на своє відображення у вікні.

Жінка, що дивилася на неї звідти, була сильною. Вона пройшла через біль, зраду та розчарування, але не зламалася. Три роки тому чоловік покинув її з однорічним сином заради іншої.

Вона впоралася. Стала сильнішою. Їй було шкода Вадима, але почуття до нього давно згасли після його зради.

Тепер на неї чекало нове життя. Життя, в якому не було місця для минулого. Тепер вона жила для себе та для сина.

А Вадим упорається. Як колись упоралася вона. Це ж треба бути таким недолугим? Невже й справді вважав, що на нього будуть чекати вічно? Оце самовпевненість…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.