Я чекала, що хоч цього Великодня буде інакше. Що ми нарешті поснідаємо разом, не з телефоном на столі, не з докорами в повітрі, не з тим самим відчуттям – ніби мене в цій хаті немає. Але вже о сьомій ранку Антон встав, мовчки вдягнувся й вийшов з хати. Без поцілунку, без слів. Лише – клац – двері. Сніданок я їла сама. Знову.

Ми з Антоном живемо разом п’ятнадцять років. Двічі переїжджали, разом піднімали бізнес, разом доглядали його маму, коли лежала після недуги.

У нас є син, Артем, йому 13. Усі кажуть – копія батька. І так, і ні. Бо мій син мене обіймає. А чоловік – наче давно виключив емоції. Спочатку я думала – втомився. Потім – що криза. А тепер… Я не знаю. Я просто не відчуваю, що мене хтось чекає.

Минулого року він не приїхав на Великдень до моїх батьків. Сказав – “не хочу слухати, як твій тато мене повчає”. Цього – сам поїхав до своєї тітки в село. А я… знову лишилася з паскою, яка вже не пахне святом, а пахне звичкою.

Мама зранку зателефонувала:

– Христю, ти ще вдома? То приїдь! І Артема бери.

– Мамо, не хочу нікуди їхати. Сиджу сама, каву п’ю. Все нормально.

– Ти не бреши мені. Я тебе знаю. Тобі не нормально. Хочеш, я приїду?

– Не треба. Нічого не треба.

Ніхто не хоче бути жалісливим персонажем у власному житті. Але я стала ним. І знаєш, коли найболючіше? Коли починаєш виправдовувати холод. Мовляв, “ну такий характер”, “ну втомився”, “ну не вміє по-іншому”. Я навіть пробувала говорити. Казала:

– Тоню, я тебе не впізнаю. Ти мене ніби не бачиш.

Він мовчав.

– Чи тобі байдуже?

– Та не байдуже, – сказав він одного разу.

– Просто… все якесь не таке.

А що саме – “не таке”, він не пояснив. І що робити з цим теж не сказав. Я ходила до спеціаліста. Думала – може, проблема в мені? Може, я стала нецікава, “домашня”, передбачувана. Але чим довше я шукала в собі тріщини, тим чіткіше бачила: він просто поставив мене на паузу.

Син бачив усе. І питав:

– Мамо, а ви з татом посварилися?

– Ні, сонце. Просто… дорослі бувають втомлені.

– А чому тоді ти ввечері плачеш?

І я тоді зрозуміла: я більше не маю права мовчати. Не маю права замовчувати правду, бо поруч росте хлопчик, який вчитиметься, що таке любов – спостерігаючи за тим, як ми з батьком мовчимо одне повз одного.

Я набрала Антона. Уперше не зі сльозами, не з докором – а з рішенням.

– Ми маємо поговорити.

– Я зараз на городі. Що сталося?

– Ми не пара вже. І я більше не хочу вдавати, що щаслива.

Було мовчання. Потім:

– І що ти хочеш?

– Щоб ми чесно поговорили. І або лікували наші стосунки, або відпустили одне одного.

Він повернувся додому вже під вечір. Сів навпроти. Артем тихо зібрав планшет і вийшов з кімнати. Ми сиділи в тиші.

– Я не знаю, коли все стало таким, – сказав він.

– А я знаю. Коли ми перестали бути командою.

– Я просто не вмів просити допомогу. Не вмів сказати, що мені погано.

Він подивився на мене, і в тому погляді вперше за роки було не “відчепись”, а щось інше. Наче боязкий жест – я тут. Почуй мене.

– Я теж не вміла казати, що мені страшно. Що я втомилася бути сильною.

– То що нам робити?

– Почати з малого. З чесності. З подяки. З “дякую, що є”. Хоч раз на день.

Ми ще довго говорили. Без криків. Без взаємних звинувачень. Просто двоє людей, які загубили одне одного серед “буденності”. І які хочуть знайти.

Того Великодня я все ж не поснідала сама. Ми сіли втрьох – я, Антон і Артем. Мовчки. Але в тій тиші щось змінилося. Бо в ній вже не було байдужості. Була присутність.

Мені не потрібні були гучні “вибач”. Я бачила вибачення в очах. І я прийняла його. А ще я пробачила себе – за всі ті роки мовчання, коли треба було кричати.

Чи буде все легко далі? Не знаю. Але точно – буде чесно.

А ви, мої читачі, скажіть:

Ви відчуваєте, коли вас “виключили” зі стосунків?

Чи пробували повернути себе – не у формі дружини чи мами, а просто себе?

І якщо ні – то чого ви чекаєте?

Джерело