— Мамо, як ти могла пообіцяти будинок тітці Віці?! — Олеся в шоці дивилася на матір, Дарину Іванівну, й не знала, плакати чи сміятися.

– Ми вже виклали оголошення про здачу будинку в травні. Завтра потенційні орендарі приїдуть дивитися…

— Виклали оголошення? — задумливо перепитала Дарина Іванівна.

— Так!

— Значить, знімайте його з публікації. Ми не можемо залишити Вікторію в такій ситуації.

Зрештою, Юра — мій брат. І за його гріхи мусить розплачуватися не тільки дружина. Ми теж не повинні залишатися осторонь.

Олеся мовчки дивилася на матір і хитала головою.

Увечері відбулася важка розмова.

— Що? Мій будинок чужій тітці? — чоловік Олесі, Артем, навіть перепитав дружину, коли та розповіла йому про розмову з матір’ю. — З якого це дива?

— Мама сказала, що ми повинні допомогти.

— Я твоїм родичам точно нічого не винен. Та й ти теж.

— Там така ситуація… Дядько Юра, як виявилося, був у боргах по самі вуха.

Він набрав мікропозик і не зміг розплатитися. Тепер тітці Віці ніде жити. У неї хочуть будинок відібрати за борги, який у спадок від дядька Юри їй перейшов.

— Хочуть відібрати й виселяють — це різні речі.

— Вона сказала, що хтось із колекторів приходив, пригрозив, що її будинок «спалять», якщо вона платити не буде. Тітка Віка боїться там жити, каже, що зараз за три копійки люди зникають, а тут вартість будинку!

— Лесю, але нам теж гроші потрібні. А наш будиночок — це єдиний варіант підзаробити…

Будиночок у селі дістався Артемові від бабусі.

Перший час вони приїжджали туди на шашлики, але потім вирішили, що дачне життя не для них, і стали там бувати рідко.

Пізніше, щоб майно не простоювало, було вирішено щоліта здавати дачу сім’ям із дітьми.

Будинок приносив непоганий дохід, і в сімейному бюджеті це був приємний бонус.

Минулого року подружжя так подружилося з орендарями, що домовилося про те, що цього року сім’я Фесенків приїде знову. На початку травня не вдалося, але в червні договір уже був. Щоправда, на словах.

І раптом… усе пішло шкереберть.

— І що, нам тепер своїх гостей скасувати? Через неї? — обурювався він. — Та ще й комуналку, газ, усе за наш рахунок? І хто вона нам взагалі? Дружина покійного брата твоєї мами.

— Я знаю. Але мамі шкода її. Каже, та в розпачі, грошей у неї немає.

Дядько Юра на спорті так поїхав, що жодної ставки не пропустив. А коли гроші скінчилися, брав позики. От і набрався… Загалом, там усе погано…

— А її діти? Чому не можуть допомогти?

— Донька чекає третю дитину. Сама живе у квартирі в свекрухи. Куди там ще й Вікторію?

— Не знаю. Але мені це дуже не подобається.

— Мені теж, але ти ж пам’ятаєш, як дядько Юра нам допоміг…

— Тільки не кажи, що це він мене на роботу влаштував! Мене взяли, бо я підійшов на вакансію, а не по знайомству. Твій дядько просто обмовився, що шукають майстра.

Олеся розуміла чоловіка, але й тітку зрозуміти могла. Нікому не побажаєш у 50 років залишитися вдовою, та ще й із боргами чоловіка.

На щастя, борги перейшли тільки на дружину: сестру та інших родичів така доля оминула.

Після довгих суперечок, поступок, умовлянь Вікторія все ж отримала дозвіл на проживання. І початок травня вона зустріла вже в будинку Олесі та Артема з валізами й коробками.

— Дякую, добрі люди! Як же мені пощастило, що в мене є такі розуміючі родичі.

— Тітко Віко, а як ви борги виплачуватимете? — спитала Олеся, допомагаючи тітці з переїздом.

— Я підробіток взяла. Печу торти на замовлення.

— А де ви їх пектимете тепер? — напружилася Олеся.

— У вас же є духовка на дачі. От і пектиму.

Олеся підтиснула губи.

— Не хвилюйся, рахунок за енергію оплачу. — Тут же додала Вікторія.

— Авжеж, будь ласка, — тихо сказала Олеся, подумавши, що якщо так, то гаразд.

Вікторія обжилася швидко.

Чітких термінів не обговорювали, але малося на увазі, що жінка поживе до літа. Поки назбирає гроші, а також поки триватиме розгляд щодо боргів чоловіка.

Вона сподівалася, що все владнається й її визнають банкрутом або знайдеться інше вирішення проблем.

Якісь схеми продумувала, консультувалася… Олеся та Дарина Іванівна не вникали в суть.

Спочатку Віка казала: «тільки на пару тижнів». Потім — «до початку червня». А влітку й зовсім перестала говорити про терміни.

— Лесю, я не зрозумів, а твоя тітка назавжди в нас прописалася? — спитав Артем в середині літа. — Мені вже Фесенки дзвонили, вони відпустку на серпень взяли, до нас планують їхати. Ми їм обіцяли.

— Я не знаю, любий. Але тітка Віка вічно в сльозах, я вже боюся їй дзвонити.

— Ти боїшся, а я ні. Давай номер. Я сам із нею вирішу.

Увечері Олесі зателефонувала мати.

— Я, звісно, розумію, що гроші важливіші за родинні зв’язки, але твій чоловік занадто злий! — сказала Дарина Іванівна.

— Мамо, ти про що?!

— Він телефонував Вікторії й сказав, що дає їй тиждень, щоб з’їхати.

Олеся мовчала.

— Якби в мене була подібна ситуація, ви б і мене так… на вулицю як собаку вигнали?

— Мамо! Це зовсім інше!

— Олеся не витримала й підвищила голос.

— Ти не плутай чемність і нахабство.

Якщо чесно, тітка Віка взагалі не збирається з’їжджати! Вона в нас відкрила пекарню! Ти б бачила рахунки за електрику!

— Вона ж усе оплачує!

— Вона тільки обіцяє, що оплатить, але за фактом, рахунки накопичуються, а вона нас годує обіцянками! А в нас, знаєш, не банк, ми гроші не друкуємо!

— Добре, надішли мені рахунки. Я сама оплачу.

— Сухо сказала Дарина Іванівна.

Звісно, з матері брати гроші Олеся не стала. Питання знову залишилося відкритим.

— Що будемо з Фесенками робити? — через тиждень спитав чоловік, дивлячись на дружину впритул. Йому не подобалася ситуація з дачним будинком.

— Я… я не знаю, Артемчику. Якби я знала, що так вийде, то не пустила б тітку Віку. А тепер… із поліцією, чи що, її виселяти? Та й начебто шкода людину. У неї там поки нічого не вирішилося. Суди, пересуди йдуть…

— Чужі проблеми, а вирішувати нам, — кинув Артем й пішов. Він злився на м’якотілість дружини, але й вирішувати питання «силою» він не міг.

У підсумку Олеся вирішила знайти Фесенкам варіант будинку на серпень, щоб хоч якось вибачитися перед приятелями за зірваний договір.

Того вечора Олеся гортала соцмережі. Чисто випадково натрапила на пост про здачу будиночка.

Фотографії були непогані — свіжий ремонт, недалеко від міста… Щоб точно переконатися в тому, що це не фейк, Олеся зателефонувала за вказаним номером.

— Так? — на телефонний дзвінок відповів рієлтор.

— Я за оголошенням.

— Приїжджайте, дивіться. Можна завтра.

— На вихідні можна?

— Так. Вранці.

Олеся зателефонувала Фесенкам, і вони разом поїхали до рієлтора.

Адресу їм заздалегідь не дали, рієлтор боялася, що «переманять замовлення й працюватимуть із власником напряму».

Практично із «зав’язаними очима» їх довезли до місця… І, як виявилося, це місце було дуже знайомим.

На вулиці Садовій стояв будинок тітки Віки.

Олеся не повірила очам. Вони зайшли до будинку, оглянули його… Усе збереглося. Щоправда, коли вона була тут у гостях, років п’ять тому, був інший, старий ремонт.

«Добре, що Артем не поїхав…» — подумала Олеся, червоніючи.

— Ну що? Будете орендувати?

— А чому здають? — уточнили Фесенки, вони нічого не підозрювали, будинок їм сподобався.

— Господиня вирішила підзаробити. Їй будинок не потрібен, вона в родичів зараз гостює.

— А… Ну, ми обговоримо… подумаємо… — сказала Олеся, відводячи друзів убік.

— Ти чого?

— Я раптом зрозуміла, що наш будинок буде до серпня вільний. — Сказала вона Фесенкам. — Поки що не давайте завдаток.

Увечері Олеся зателефонувала матері й усе розповіла.

— Та не може бути! Ти, напевно, переплутала. Ти ж давно не була в дядька Юри. Могла й забути…

— Звісно, не виключено. Але фото в рамці на стіні видало ( розповідь спеціально для сайту Рідне слово) господарів. Тітонька Віка вирішила заробити всіма можливими способами. І, якщо чесно, я вже не впевнена, що в неї справді проблеми.

— Вона просто хоче швидше розібратися з боргами… — виправдала Віку Дарина Іванівна.

— Ага. Напевно.

Олеся все ж не стала приховувати цю новину від чоловіка.

Артем аж свиснув:

— Ну й нахаба!!! Тобто вона під приводом боргів приперлася до нас, а сама свій будинок за гроші здає?

— Так… І все це під розмови про те, як їй нікуди йти.

Олеся не стала влаштовувати скандал на гарячу голову. Вона зателефонувала доньці тітки Віки й ненав’язливо спитала про ситуацію в сім’ї, про спадок покійного дядька Юри.

Виявилося, що борги справді були, але їхній розмір… Вісімнадцять тисяч гривень.

Про жодне виселення й мови не йшло — борг уже погасили.

Усе. Будинок залишався за нею, без погроз і втрат.

— А чому ти питаєш? — уточнила сестра.

— Та я просто хотіла якось допомогти твоїй мамі.

— Ви й так допомагаєте! Дякую вам. Вона вже грошей назбирала, ремонт зробила в будинку й до осені-зими, напевно, з’їде… Отаке.

Олеся поклала слухавку в змішаних почуттях.

З одного боку, вони з чоловіком зробили добру справу — допомагаючи родичці назбирати на майбутнє, але з іншого… Їх нахабно водили за носа.

Коли Олеся приїхала до сільського будинку, Вікторія сиділа на веранді з чашкою молока й щойно спеченими кексами.

— Гарний день, правда? — усміхнулася вона. — Я б пригостила кексами, та всі на продаж… не знала, що приїдеш, замісила б більше. — Запхавши до рота залишок кекса, промимрила Вікторія.

— Ага, — кивнула Олеся, тримаючи в руках роздруківку з сайту нерухомості. — Ви не хочете мені пояснити, чому ваш будинок здається?

Вікторія зблідла. Спробувала викрутитися:

— Олесю, я… Просто подумала, що так буде простіше розплатитися з боргами. Адже я одна… Скоро старість, знаєш як важко…

— Ви просто вирішили використати нас. Обдурили мою матір, а вона за вас так хвилювалася! І про борги добре придумали, знали, що ніяк не перевірити! Спадок же ваш! Але, на щастя, донька у вас чесніша. Усе розповіла.

— І що ж тепер… Мені рієлтор сказав, що будинок дивилися днями, готові зняти… — пробурмотіла Вікторія.

— Не готові. Вони наш будинок знімають. Ось договір. А вас я прошу — з’їхати.

І не забудьте оплатити комуналку. Інакше борги будуть на вас серйозніші, Артем готовий звернутися до суду!

Переїзд Вікторії додому виявився галасливим.

Були сльози, умовляння, звинувачення в черствості. Навіть Дарина Іванівна втрутилася:

— Олесю, ну не жени ти людину! Вона ж… рідня все-таки. Хай уже до осені поживе!

— Мамо, вона здавала свій будинок за гроші. Обдурила всіх. Рідня так не чинить!

На це в матері не було аргументів.

Вона нарешті зрозуміла, що дружина брата занадто хитра й жадібна, щоб її жаліти.

Щойно Вікторія вивезла свої пожитки, Артем й Олеся змінили замки.

Гостей вони прийняли вчасно. А з Вікторією більше ніхто з родини не спілкувався.

КІНЕЦЬ.