– Навіщо ти приїхала?

– Мати тримала двері ногою, трохи прочинивши.

– Як мені тепер людям в очі дивитися? Не дочка ти мені. Тільки-но перестали пліткувати, ми з батьком у магазин півроку зайти не могли. Навіщо ти приїхала? Душу з нас вийняти? Га?

– Хто там, Галь?

– Дочка твоя старша приїхала.

– Даринка?

Він дивився на доньку зверху вниз. Гордовито, зсуваючи свої посивілі брови так близько, що Дарині стало страшно.

– Куди хочеш іди, не хочу тебе бачити. Ех ти! Ще й із пузом.

Дарина мовчала, дивилася з-під густого чорного чубчика з надією. Думала, батьки зглянуться і пустять. Йти їй більше було нікуди. Її при надії з роботи попросили. Платити за кут, який вона винаймала в жінки, було нічим. Немає грошей – немає житла. Ніхто в її становище входити не хотів. Злякалася.

Дарина спустилася з ґанку, зупинилася, схопившись за живіт.

– Не розжалобиш,- мати відвернулася.
Батько зачинив двері в будинок.

Дарина вся стиснулася і щільно притиснула до тіла руки, щоб не розридатися. Стрималася. Дитина в животі крутилася, відчувши її хвилювання. Приїхала додому, до рідних.

Сніг заскрипів під чобітьми, співчуваючи. Дарина закрила за собою хвіртку і кинула погляд на вікна кухні, де горіло світло. Штори були зачинені.

У місцевому маленькому магазинчику було тепло. Дарина увійшла й озирнулася. Нічого тут не змінилося. Праворуч прилавок з основними товарами і продавчиня тітка Зіна, ліворуч дві вітрини зі склом і пофарбована синьою фарбою шафа із замком.

– Булку хліба, – Дарина відрахувала дріб’язок і поклала в блюдце. Блюдце було інше, не те що влітку, з потертою ягідкою трохи лівіше центру.

– Явилася – не запилилася.

Дарина не підняла голови, а лише повторила:
– Дайте хліба.

– Та на. Хоча права я такого, суто по-людськи, не маю. Але моя справа торгувати.

Продавчиня подала хліб і зібралася щось сказати ще, але двері магазину відчинилися і увійшла молода пара.

Їхала Дарина з села поспіхом, з документами і маленькою сумкою, втім, з цією ж сумкою і повернулася.

Вона спробувала сховати хліб, але булка була великою, свіжою, вона немов роздувалася, не вміщаючись у сумку, так і просила, щоб її з’їли зараз же.

Продавчиня почала обговорювати з парою, що увійшла, останню клієнтку, киваючи в бік Дарини, але вона вже не чула цього, намагаючись швидше вискочити на вулицю.

Пішов сніг. Вітер стих. Дарина відкусила від булки шматок і заплющила очі. Хоча б однією проблемою було менше. Голод вдасться втамувати. Вона зайшла за магазин і сперлася об стіну. Так і стояла, відкушуючи від свіжої булки, заплющивши очі. Булка пахла домом, спогадами і щастям.

– Дар’я? – злегка скрипучий голос пролунав просто перед нею.
Вона відкрила очі.

– Вітаю, – Дарина опустила руку з хлібом, упізнавши в жінці бабусю Андрія.

– Ти чого тут ховаєшся?
Погляд літньої жінки в кожусі й пуховій хустці ковзнув униз.

– Іти мені нікуди, батьки вигнали.

– А там, – кивнула жінка в бік, – що ж не прижилася?

Дарина знизала плечима.
– Ходімо, – більше жінка ні про що не питала. Пішла своєю дорогою, спираючись на клюку.
Дарина трохи постояла, видихнула і пішла слідом. Думок у голові толком і не було. Хотілося спати, вона так втомилася сьогодні.

Будиночок на краю села Дарина згадала. Вони з Андрієм лише кілька разів бігали повз нього в поле, до свого секретного місця. Одного разу коханий зупинився біля хвіртки і, піднявши руку, крикнув:

– Бабусю, привіт, вранці зайду.

– Вітаю, – кивнула Даша, щоб не здатися невігласом.

Бабуся Андрія всього кілька разів бачила Дарину, а запам’ятала. Та й як не запам’ятати після того, що сталося. Зараз Дарині так захотілося повернутися в минуле, скинути з себе всю цю ганьбу, що ярликом нанизаний був на ній і знову відчути на своїх губах його губи. Повернутися в юність, безтурботність.
***
Чому однокласник Колька в дев’ятому звернув на Дарину увагу, вона не знала, скільки не допитувала, він тільки знизував плечима: не красуня, тихоня, навіть не відмінниця. Але залицяння його прийняла, як відмовитися, приємно, коли ти комусь подобаєшся.

А Колька і радий був, тягав портфель спокійної дівчини з синіми очима і довгою косою, проводжав до дому. Так і почали вони зустрічатися, просто дружба переросла в серйозні стосунки, як здавалося обом. Уже й про весілля почали говорити.

Батьки молодих посміхнулися, але погодилися. “Ось пройде Микола службу за призовом, тоді й поговорити можна”. Але самі вже в льохах запаси робили.

З Андрієм Дарина зустрілася ненавмисно. І виною був грім серед ясного неба. Травнева спека не давала дихати. Спекотна суспензія метушилася по сільській дорозі. Дарина поверталася з міста, їздила дізнаватися про вступ на день відкритих дверей до ВНЗ.

Микола з нею не поїхав, допомагав батькові, тому й не зустрів на зворотному шляху. Від зупинки до села кілька кілометрів сільською дорогою нікуди не звертаючи.

Дарина вийшла на зупинці і пішла не поспішаючи. В автобусі було душно, спекотно. Зараз хотілося надихатися, нехай і задухи, але вільної. Хмара була за спиною, а попереду тільки поле соковитої трави і комахи, що сховалися в ній. Гримнуло так, що Дарина злякалася і прикрила голову руками.

Озирнулася. Хмара йшла швидко, чітко розділяючи поле на “до” і “після”. Стіна дощу швидко наближалася. До найближчого ліса було далеко. Дарина розгублено стала крутитися навколо. Нічого. Куди бігти? Кругом поле. Великі краплі вже почали стукати об суху дорогу зовсім близько. Дар’я дістала з сумки пакет, поклала в нього босоніжки, і розтягнула його над головою.

Краплі наближалися. Було чутно, як за спиною йде сильний дощ. Обертатися не хотілося. Тіло хотіло бігти. Дарина додала кроку, а потім і зовсім побігла. Стіна води тут же її наздогнала. А разом із нею Дарина відчула на собі чиюсь руку.

Вона озирнулася. На дорозі стояв автомобіль, і якийсь молодий чоловік тягнув її до розкритих дверей.

– А я тобі сигналю, сигналю, ти не обертаєшся, – намагаючись перекричати зливу, що барабанила по автомобілю, пояснював молодий хлопець. – У-у-у-у, ллє як, злякалася? – Дарина стиснулася вся, зсунувши плечі якомога ближче.

Хлопець зняв із себе футболку, кинув назад і з заднього сидіння взяв сумку з сухим одягом.

– На вітровку, та не бійся ти. Я теж із Баранівки, не пам’ятаєш мене? Черниша я син.Андрій, – він обгорнув її своєю вітровкою і притулився так близько, що Дарина перестала дихати.

– Зараз зігрієшся. У мене десь ще куртка була, але брудна.З автобуса?

– Так.

– А я в місті був. Запчастини їздив забирати, ну що тремтиш? – він знову притиснув її до себе плечем. Але вже ніжніше, з турботою.

– Як звуть?

– Дар’я.

– Дарина, значить.

– А що не їдемо?

– Хмара туди пішла, якраз у село. Весь час будемо їхати під дощем. Скоро пройде.
Дарина кивнула, і то вірно підмітив. А вона. Нерозумно вийшло. Знає ж.

Розговорилися. Виявилося, що Андрій торік повернувся зі служби, працює з батьком, матері не стало, коли він у сьомому класі навчався. Так і живуть удвох. Вчитися далі не пішов, вступити не встиг торік, а тепер уже й не знає. Робота є, що ще потрібно.

Біля будинку Дар’ї зупинив і посміхнувся на прощання Андрій і Дар’я йому посміхнулася. За цю годину вони розговорилися так, немов знали одне одного вічність і зараз зустрілися після довгої розлуки.

З Миколою у Дарини такого зв’язку не було. Такої теплоти в розмові й невидимого зв’язку. Хвилі однієї не було. Сухо все, як та сама дорога “до”, якою йшла вона, а Андрій “після”. Коли її обіймав або цілував Микола, не відбувалося зовсім нічого.

Увесь вечір після, Дарина ходила задумлива, посміхалася.
Мати посмішку в доньки помітила. Але зрозуміти чому, не змогла. Запитувала, але хто ж відповість, що серце частіше битися стало. По селу тепер кожен позашляховик поглядом Дар’я зустрічала і проводжала. Не він. А побачити хотілося. Хотілося знову і знову відчути те саме почуття радісної тривоги. Микола ввечері приходить, а Дарина на нього дивитися не могла. Набралася сміливості й заявила, що час розлучитися.

– Що? – Микола навіть не зрозумів спочатку.

– Ти служити підеш, я вчитися поїду. Давай розлучимося друзями, а повернешся, якщо вже доля зведе знову, одружимося, – роз’яснила вона.

– Ні. Не піде так. А хто мене чекати буде?

– Навіщо тобі це “чекати”?

– Та я за тобою з дев’ятого класу… а ти!
Дарина з Миколою більше розмовляти не стала, пішла в будинок. Уперше вона бачила його таким розлюченим, злим. А ці очі. Їй навіть стало страшно.

Наступного дня в будинок до Дарини приїхали батьки Миколи. Скандал стався нечуваний. Мати Миколи кричала довго. Звинувачуючи всіх у всьому. Дарина сховалася на горищі сараю, а потім і зовсім городами втекла в ліс.
Блукала довго, поки не опинилася біля сільської дороги, що веде до села.

– Дар’я, Дарино! – почула вона знайомий голос.
Андрій махав їй рукою.
Вона завмерла на секунду. Потім зрозуміла, що не витримає більше ні миті. Спочатку пішла до нього назустріч, а потім побігла. Зупинилася поруч. І він стоїть. Дивиться на неї.

– А я бачу, ніби ти йдеш. Довезти?

– Ні. Удома скандал, я втекла.

– А чого скандал?

– З Миколою розлучилася, йому на службу скоро. А він чекай. А я не можу… я… про тебе весь час думаю, розумієш…

– Розумію. І я. Ось із того самого дня, як побачив. Не приходив, дізнався, що у вас із Колькою весілля буде.

– От і не буде.

Він трохи нахилився і торкнувся її губ. Ніжно, дбайливо. І обійняв. Вони стояли так довго, у цій упевненості, що все буде добре. Дарина повернулася додому тільки вночі, коли на кухні мати вимкнула світло.

– Що ж ти доню наробила! Та як так. Три роки зустрічалися, а ти хлопця прогнала. Хіба можна так?

– Я іншого кохаю. По-справжньому, – голосно заявила дочка.

– Що? – тут і батько вийшов із кімнати. – Я зараз ремінь зніму з цвяха і як дам тобі любов, мало не здасться. Тепер до іспитів удома сидітимеш.

Утримати Дарину вдома в батьків не вийшло. Зустрічалася вона з Андрієм іноді, використовуючи кожен зручний момент. Домовлялися заздалегідь. В лісі було одне місце, де їх не було видно з дороги. Ховала потім Дарина сором’язливо обличчя з опухлими губами від матері.

Але одного разу все закінчилося, хтось із сільських побачив, як вони йдуть поруч, і повідомив Миколі.
Андрій стояв на пагорбі, прямо над річковою кручею, і, знявши кепку, дивився, як наближається з того берега пором. На поромі повертався із сусіднього села батько.

Микола – високий, міцний розмовляти з Андрієм не став, за нього розмову почав кулак, сталевий, сильний. Андрій уперше ухилився. На зріст вони були однакові, але у ваговій категорії Андрій явно програвав. Удари сипалися один за одним. З порома сварку було добре видно. Дві бабусі почали охати, батько Андрія квапив поромника, а решта просто спостерігали.

Оступився Андрій сам, усі це бачили. Похитнувся, відступив, щоб не втратити рівновагу, а там порожнеча. Батько його тільки й встиг ахнути. Скинув взуття і стрибнув у воду.

– Даринко, біжимо до річки, там біля порома Колька твій з Андрюхою. І Андрій з обриву впав. Кажуть, все…, – захекана Оля все продовжувала і продовжувала заклично махати рукою.

Дарина кинула лійку, якою поливала перед будинком клумбу, і побігла за однокласницею. Народу на березі зібралося чимало.

– Та послали по швидку вже, – чулося здалеку.

– Що тут посилати, якщо весь переламався. Треба дільничного. Миколу посадять, мабуть.
Коли Дарина майже була на місці. Позашляховик уже рвонув уперед. Батько сам повіз його в лікарню.

Дарина відчула, як ноги стають важкими, ступати стало неможливо. В очах потемніло. Вона сіла там, де стояла, просто на траву.

– Що? Догралася в кохання? Одного не стало, а мого тепер посадять! – мати Миколи, нависаючи над Дариною, розтирала по обличчю сльози.

– Ні-ні, – тільки й відмахувала Дарина.
Вона повернулася додому і кинулася на ліжко.

– Ти чого ж накоїла? – мати заскочила в дім і одразу ж опинилася перед донькою. – Та як ти могла? Як? Що ж тепер буде? – мати вискочила на вулицю і кудись швидко пішла.
Дарина довго не думала. Взяла свою сумку, склала деякі речі, документи, взяла трохи грошей і вийшла в город. За годину вона вже їхала в автобусі, що прямував до міста.
***
У невеликий будинок на краю села Дарина з бабусею зайшли, коли вже почало темніти. Снігом, що щойно випав, почала гратися заметіль, замітаючи очищену доріжку.

– Ноги нити почали, до негоди все, – літня жінка сіла на лавку біля дверей і почала знімати сапоги.

– Я допоможу, – запропонувала Дар’я і спробувала нагнутися.

– Не треба. А то я лінуватися почну і зляжу. Мені рухатися потрібно. Термін то в тебе який?

– У лютому сказали.

– Скоро, значить.Андрія? – прямо запитала бабуся і подивилася їй в очі. Дарина очей не відвела, відповіла:

– Так.

– Точно?

– Я не сумніваюся.

– Ну гаразд, тоді. На грубці тобі місце сьогодні влаштуємо, а завтра подивимося, що робити.
Будинок був маленький, складався з двох кімнат і невеликого закутка за пічкою. Запах цього будинку був Дарині знайомий. Кілька разів у хусточці Андрій приносив їй пироги. Бабусині.

Дарина довго переверталася, поки до неї на грубку не застрибнув кіт. Він ліг поруч із животом, витягнувшись ковбаскою. Дарина хотіла рушити, але кіт не дав, довелося заплющити очі й заснути.

Прокинулася Дарина від запаху дріжджового тіста.
– Із варенням чи з капустою пиріжки будеш?

– З варенням, – спускаючись із печі, тримаючись за живіт, сказала Дарина.

– Андрій не говорив, як вас звати, все бабуся, та бабуся.

– Марія я,Дарино.У-у, я так розумію скоро в лікарню, тиждень залишився.

– Чому? Чотири.

– Ні. Раніше терміну дівка захоче, не сидиться їй.

– Чому дівчинка, – знову не втрималася Дарина.

– Серце мені підказує. Сама зможеш чи в лікарню поїдеш?

– Якщо потрібно, я піду сама, – Дарина опустила погляд.

– Ти чого, дівчинко, тебе ж ніхто не жене. Досвід у мене просто. Я ж стара вже, відразу бачу, коли дитинка має з’явитися. Не одну дитинку прийняла, досвідчена.

– Залишуся, якщо дозволите. Сил уже немає нікуди їхати чи йти.

– Давай, поснідаємо, і пиріжки робити будемо, сідай.

Через тиждень, як і сказала бабуся, у Дар’ї почалося. Рано вранці відійшли води, а до пполудня з’явилася на світ дівчинка.

– Дякую, Дарино, – загортаючи немовля, з посмішкою промовила бабуся.

– За що? – запитала новоспечена мати.

– За правду. Андрюшина дівчинка. Я і його приймала, як зараз пам’ятаю. І пальчик цей на лівій ніжці короткий серед мільйона впізнаю. Він теж радий буде.

– Хто він?

– Хто-хто. Андрій.

– У сенсі? – Дарина навіть підвелася на ліктях із ліжка.

– У прямому. Завтра сходжу, скажу йому.

– Живий? Він живий? – сльози самі покотилися по її обличчю. Дарина не могла стримати їх, готова схлипувати.

– Ти не знала? Дівчинка моя. Як же так? Живий він, ноги віднялися, а так живий, – обійняла її бабуся.

– Мені до нього треба, бабусю, не зможу лежати, знаючи, що він поруч. Тут він у селі?

– У селі, звісно. Удома. Доньку пожалій. Їй зараз ти і спокій потрібен. Молоко пропаде, що будемо робити?

– Так-так.

– Тобі виспатися потрібно. День точно нікуди не пущу. Фельдшера сьогодні потрібно запросити ще. Лежи. Тепер ти знаєш, що він живий, нікуди не втече вже, – розсміялася бабуся.

Дарина часто-часто задихала від накопичених емоцій. Але зупинити сльози не могла.
На третій день потепліло. Бабуся пішла, а потім повернулася з батьком Андрія.

– Ось. Дивись. Катерина Андріївна, звучить?
Батько на Дарину не глянув. Подивився на дівчинку і відтанув, усміхнувся.

– На Андрія записали? – запитав він.

– Звичайно. Пальчик дивись, – бабуся з гордістю розгорнула пелюшку і продемонструвала мізинець на малесенькій лівій ніжці.

– Дякую, Дарино. За онучку дякую. Андрію я не казав ще. Поїдемо?

– Так. Я готова.

– Так. Дарино, батьки твої від фельдшера дізналися, що ти у мене живеш, питали, коли можна прийти, – повідомила бабуся.

– Потім. Зараз не до них. Зараз Андрюша і Катерина.

Біля ґанку Дарина кілька разів зупинялася, уже прибувало молоко, викликаючи озноб, таке нове й водночас потрібне відчуття.
Батько Андрія увійшов до хати перший, роззувся, взяв онуку на руки і кивнув у бік кімнати.
Дарина ступала повільно, ноги слухалися погано. Вона побачила його, що лежить на ліжку біля вікна і розглядає щось у журналі про техніку.

– Андрію, – простягнула вона до нього руки.
І він до неї. Не очікував, усміхнувся. Дарина уткнулася в його груди й розревілася.

– Ну що, тату, приймай доньку.

– Що? Яку доньку?

– Твою, – гордо простягнув синові, не спускаючи з рук, згорток батько.

– Катюша, подобається ім’я? Катерина Андріївна?

– Черниш Катерина Андріївна. Звучить!

– Не кричіть, подивися на доньку і я заберу її на кухню. Думаю, вам є про що поговорити.
Бабуся з батьком і онукою вийшли на кухню. А Дарина лягла поруч з Андрієм, поклавши голову йому на плече і спокійно видихнула.

– Не знала я, Андрію, що ти живий. Не знала. Але тепер нікуди звідси не піду, навіть якщо гнати будеш.

– Не буду. Я сьогодні вдвічі щасливий, кохана поруч і дочка.