Таню виховувала одна мати. Батька дівчина ніколи не знала. І, якщо чесно, знати не хотіла. Мама добре заробляла та забезпечувала доньку всім необхідним.

Тетяна навчалася платно в інституті, знову ж таки, мама постаралася. А на третьому курсі її відрахували.

– Це ж треба так намагатися, щоб тебе з платного вигнали! – Кричала Олена Дмитрівна на дочку. – Куди ти без вищої освіти?

– Думаєш, тобі хтось за гарні очі платитиме?

Мати переймалася. Вона сама мала дві вищі освіти й не розуміла спокою та байдужості дочки.

– Вийду заміж і житиму спокійно.

– За кого? За роботягу і копійки рахуватимеш? – Олена Дмитрівна схопилася за голову.

– Ти мене привела на світ у двадцять шостій, у мене саме є час, щоб знайти чоловіка і подарувати тобі онука.

– Мені? Ну вже ні, люба моя. Ти можеш дарувати його чоловікові, собі, але точно не мені.

– Ще й твою дитину я тягти не буду. Я хочу пожити для себе, своє власне життя влаштувати.

– Я всі роки працювала, навчалася паралельно, тебе виховувала. Намагалася, щоб ти нічого не потребувала.

– Додому ні разу нікого не привела після твоєї істерики, що тобі не потрібен батько.

– Тепер дай мені шанс на жіноче щастя!

– Я допоможу тобі з роботою – і на цьому все. Більше ніякої допомоги не чекай!

– Ще й із квартири виженеш?

Олена Дмитрівна замислилась.

– Ні, з квартири не вижену.

Розмова була закінчена. За тиждень мама відправила дочку в офіс влаштовуватися секретарем.

– Май на увазі, звільнять, до мене за допомогою не підходь.

Таню прийняли без зайвих запитань – мама постаралася. Дівчина попрацювала два тижні, їй стало нудно, нецікаво і звернула вона увагу на керівника відділу – молодого начальника.

Робота набула нового сенсу, і Таня приходила при параді.

– Працювати треба, а не хвостом крутити, – бурчала вранці мама.

Увечері вони не бачилися, Олена почала приходити додому зовсім пізно. А часом і зовсім не приходила.

Дочка тоді почала обурюватися, але мати швидко поставила її на місце і заявила, що будуватиме особисте життя.

– Тебе забула спитати, – нахамила дочка. – Сама чим займаєшся?

– Не твоя справа. Я стільки років тебе тягла, маю право.

– Маєш право гуляти ночами безперервно? Мені ти такого не дозволяла.

– Маю право будувати своє особисте життя! Повір, вулицями я не ходжу. А проводжу час із гідною людиною. І планую переїхати до нього.

Таня лише скривила обличчя. Кому потрібна мати? Вона ж стара вже! П’ятдесят років, багато хто у цьому віці бабусями стають і сидять покірно з онуками, а вона намилилася заміж. Соромно навіть уявити це!

Роздуми про матір відійшли убік, коли керівник все ж таки звернув увагу на Таню. Він покликав її на обід, потім на побачення.

Таня на якийсь час і думати забула про матір, їй було все одно. Вона купалася в увазі чоловіка і була задоволена собою. Це ж вона постаралася.

– І що, що немає вищої освіти? Вона й не потрібна, щоб вийти заміж вдало, – розмірковувала Таня.

Через пів року Веніамін зробив пропозицію, і Таня погодилася. Від весілля було вирішено відмовитись.

– Нема чого витрачати гроші на родичів, – говорив Веня. – Краще відпочинемо біля моря. Ти куди хочеш?

Таня хотіла пишне весілля, але сказати нареченому про це не могла. Боялася злякати. Довелося обирати місце відпочинку та погодитися на розпис у РАЦСі без свідків, ігристого та гостей.

Олена Дмитрівна пораділа за дочку, навіть подарунок хороший подарувала. Вручила їй дарчу на квартиру.

– Я собі невеликий будиночок купила, але поки там ремонт, поживу у Сергія.

Таня лише скривила обличчя. За будь-якої згадки про чоловіка матері Тетяну перекручувало. Вона вважала свою матір старою бабусею, яка має сидіти вдома в очікуванні онуків.

Молоді з’їздили у відпустку та повернулися в офіс вже чоловіком та дружиною, де їх усі вітали. Таня почувала себе найщасливішою.

Колеги дивилися з невеликою заздрістю, чоловік – керівник відділу. Можна й не працювати.

Але Тетяна звільнятися не збиралася, тепер за чоловіком був потрібен нагляд. Раптом хтось відведе?

Посеред робочого дня Тані зателефонувала мама і попросила вийти надвір.

– Я на п’ять хвилин під’їхала, Тетяно, вийди, будь ласка. У відпустку я їду.

Таня вискочила без куртки, отримала від матері повчання з приводу квартири, яка тепер була порожня.

– Це номер рієлтора, перевірена людина, зателефонуєш, – швидко казала мама. – Нема чого квартирі пустувати, раз у тебе чоловік забезпечений і ти переїхала до нього.

– Додатковий прибуток у тебе буде. Приїду за два тижні, зв’язку не буде.

Мама махнула рукою і сіла в припаркований автомобіль.

Таня заскочила в офіс, мало не збивши з ніг директора компанії, батька Веніаміна.

– Здрастуйте, Сергію Віталійовичу.

– Привіт, Таню, – безтурботно відповів він і вийшов.

Молода жінка повернулася, щоб подивитися, на якій він машині приїхав, і завмерла. Чоловік сідав у автомобіль, у який хвилину тому сіла її мати.

Таня, не пам’ятаючи себе від злості та гніву, забігла до чоловіка в кабінет.

– Моя мати із твоїм батьком зустрічатися не буде! – категорично заявила Таня, від злості прикусивши губу. – Це ганьба. Так не заведено!

Веніамін сидів у кріслі й намагався зрозуміти дружину, але в нього не виходило. Таня увірвалася до нього в кабінет посеред робочого дня, почала обурюватися, говорити про ганьбу, про якісь норми пристойності.

Чоловік спочатку спробував перенести розмову на вечір, поза робочим часом, але дружина заперечливо похитала головою. Вона хотіла говорити зараз і лише зараз.

– Не буде, нехай не зустрічається. Ти хотіла це від мене почути? – нарешті промовив чоловік, так і не зрозумівши сенсу.

Він знав, що мама Тані зустрічається з його батьком, і вже не перший рік.

– Ти як мене слухаєш? Я тобі пояснювала п’ятнадцять хвилин! Так і знала, що самій доведеться все робити, – Таня вийшла з кабінету чоловіка, за сумісництвом керівника відділу, і грюкнула дверима.

– Ось так не заведено робити, – пробубнив собі під ніс Веня і знову поринув у папери.

Він не бачив нічого такого в тому, що батько зустрічається з його тещею. Вони були давно разом, і Веніамін чудово знав Олену Дмитрівну, вона була висококласним фахівцем.

– Мамо! – план у Тані дозрів швидко.

Вона вже вибігала з офісу і сідала у таксі, встигаючи дзвонити матері.

– Ти маєш повернутися додому негайно.

– У сенсі? Ми з тобою розмовляли п’ятнадцять хвилин тому, і в тебе все було добре.

– Тепер все змінилося, і мені погано. Я… Я в положенні! В мене токсикоз.

– Токсикоз не хвороба, замов таксі та відпочивай, все пройде.

– Ні, – вже закричала Таня. – Я сама не можу! Негайно повертайся. Я чекаю на тебе у квартирі.

Олена Дмитрівна вмовила чоловіка поміняти квитки на наступний день і повернулася додому.

– Що трапилося? Все гаразд? – мама пробігла до квартири. – У лікаря була? Який термін?

Запитань було багато, тільки відповіді на них Олена так і не отримала. Таня сиділа у кріслі у залі, схрестивши руки на грудях.

– У мене все нормально, – заявила дочка. – А ти що робиш? Ти зустрічаєшся з Сергієм Віталійовичем? Нічого, що він батько мого Веніаміна?

– Якщо міркувати з твоєї позиції, то твій Веня – син мого Сергія. Ми із Сергієм уже п’ять років разом.

– Все чекала нагоди, коли зможу спокійно піти від дочки, та залишити її.

– Тільки такий момент настав, як ти влаштовуєш істерику на рівному місці.

– На рівному місці? Ти мене навіщо ганьбиш? Негайно йди від нього! – Підвищила голос дочка.

Олена Дмитрівна придушила смішок.

– На розлучення пропонуєш подати? – Жінка дістала свідоцтво про реєстрацію шлюбу. – Ми сьогодні розписалися.

– Значить, сьогодні й розлучитеся.

– Таня, – мати стала серйозною. – Я стільки років чекала, коли зможу зітхнути спокійно без тебе, стільки років мріяла про жіноче щастя, як у тебе язик повертається таке сказати?

– Отак. Або ти розлучаєшся, або…

Таня замовкла.

– Продовжуй, – усміхнулася мама. – Або що? Чим ти можеш загрожувати мені?

– Або я змушу Веню поговорити з батьком.

– Про що? Твій чоловік мене чудово знає, й знає про наші стосунки з його батьком. Він адекватно сприймає щастя інших.

– Яке щастя? Тобі вже п’ятдесят, ти повинна дома сидіти та онуків чекати, шкарпетки в’язати.

Олена Дмитрівна все життя доглядала себе, стежила за фігурою й у свої п’ятдесят мала кращий вигляд, ніж деякі тридцятирічні жінки.

– Я піду, мені час. А ти не дзвони мені більше, поки не зміниш свою позицію.

Мама пішла із квартири. Таня від злості кинула телефон у стінку. Веніамін їй дзвонив весь вечір, але не додзвонився. Приїхав до неї у квартиру.

– Що взагалі відбувається? – кричав чоловік, – зірвалася серед робочого дня. Я не збираюся тебе прикривати, ти або працюєш, або будеш звільнена.

– Я працюватиму тільки тоді, коли ти скажеш своєму батькові, щоб розлучився з моєю матір’ю.

– Не неси нісенітниці, збирайся додому.

– І не подумаю. Мій будинок тут, я свою умову поставила!

Веніамін не намагався переконувати Таню, він пішов. А вона, як надумає, то прийде сама. А, як не надумає – значить не доля! Бо танцювати під її дудку він не збирався…

А як би ви хотіли, щоб закінчилася ця історія? Щоб Тетяна одумалася, та повернулася? Чи нехай залишається зі своїми переконаннями? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.