На сьогоднішній день мені складно розповідати про те, через що мені довелося пройти самій, що до цих пір, через 2 роки після всього, що сталося в нашому житті, воно все ще залишилося в моїй пам’яті, на жаль, важкими спогадами.

З чоловіком Павлом ми прожили разом 12 років у шлюбі.

Я вийшла заміж за нього ще молодою студенткою третього курсу, на той час Павло вже працював в столиці, в інституті, він старший за мене на 9 років, жили ми у його мами й тата.

Згодом, великими стараннями, у нас з’явилося своє житло.

Жили ми дуже дружно, можна сказати, добре, з боку здавалося, ідеально. Ні дріб’язкових суперечок, ні з’ясувань відносин, між нами, ніколи не були.

Спочатку ми дітей не хотіли, ми планували, як і всі молоді сім’ї, трохи пожити для себе, адже ми були ще молоді: я була дуже правильною відмінницею, старанною дівчиною, не планувала брати академічну відпустку, бо це було непросто тоді, я прагнула закінчити інститут зі своїм курсом.

А вже ближче до іспитів, вже були б раді стати батьками, але ось все ніяк вже не складалося, на жаль.

А потім протягом довгих років ми з чоловіком шукали причину, чому ж нічого не виходить. Я ходила до різних фахівців, на що було витрачено чимало грошей, але нічого не змінювалося в нашому житті зовсім.

Павло тоді, на мій подив, ставився до моїх походів скрізь і всюди доволі спокійно. Так, говорив, що хотів би мати дитину, але того, що її у нас немає переживав досить таки чудово.

Іноді мені здавалося, що йому і так дуже навіть добре живеться без турбот і зайвих проблем.

За довгі роки я встигла і про усиновлення подумати, і Павло мій знову начебто і не заперечував. Але от якось все не наважувалися, якийсь внутрішній голос відмовляв від цього рішення.

А потім раптом я зустріла іншого, я щиро покохала Вадима.

Я ніколи не знала, що так в житті буває. Далі події розвивалися стрімко.

Через кілька побачень в його квартирі я зрозуміла, що вже чекаю дитину. Здається, ось воно, те про що я мріяла багато років, давно очікуване щастя, але все не так, як мріялося колись.

Я не стала приховувати і відразу сказала чоловікові про те, що чекаю дитинку, він стримано радів, став більше піклуватися про мене, оберігати мене, завжди допомагав у всьому, як тільки міг.

Я тихо раділа, але лише мені з кожним днем ​​ставало все важче: Павло так щиро кохає мене, поважає та весь час піклується, а я не зізналася йому і не сказала йому всієї правди до кінця.

Що ж буде, коли він, нарешті, дізнається?

Коли я була вже на дев’ятому місяці під якимось незначним надуманим приводом я стала наполягати на нашому розлученні, адже не могла змиритися з тим, що я так вчиняю.

Павло не вірив, що раптом у наших відносинах щось так несподівано розладналося, розумів, що привід до розлучення вигаданий мною, що я щось задумала.

Потім чоловік сам став мене розпитувати про справжню причину, хотів дізнатися правду, і я таки сказала йому правду, іншого виходу не бачила просто.

Не думала, що Павло так буде реагувати на мої слова. Він сумував, як дитина. Говорив, що не має значення, чия це дитина, батько він рідний чи ні, він готовий виховувати його, як рідного, і ніколи мене не дорікне.

Але шляху назад не було, адже відбулося те, що не повинно було відбутися і я не знала шкодувати мені про все це чи радіти цьому.

Багато-багато разів чоловік просив мене подумати, чи не роблю я неправильно, щоб я не зробила найбільшу помилку в своєму житті. Ми не ділили майно з Павлом, але мені було непросто дуже.

Практично відразу після відходу Павла ми стали жити з Вадимом.

І вже інший чоловік, сильний, турботливий, такий улюблений, виконував усі обов’язки майбутнього батька, відвідував мене у стаціонарі. Через два місяці на світ з’явилася наша маленька донечка. Щастю нашому не було меж.

Йде час, і я ловлю себе на тому, що іноді повертаюся думками до свого колишнього чоловіка Павла, замислююся про його долю.

Я ні хвилини не шкодую про те, що пішла до батька своєї дитини і створила з ним сім’ю, адже так і має бути, ми щиро кохаємо одне одного, повірте в житті так буває, видно доля у мене така.

І все ж я по-людськи я відчуваю провину за те, що так недобре вчинила зПавлом. Як складеться його життя?

Чи зуміє він знайти своє особисте щастя з іншою людиною так, як знайшла його я?

Щиро хочу, щоб у нього все склалося якнайкраще. Іноді здається, що я зіпсувала його життя. Не можу пробачити собі той вчинок по сьогоднішній день, і ніколи собі не зможу це пробачити.

Як мені бути? Важко на душі. Забути про нього назавжди, адже я нічого вже не зміню? Чи якось йому допомогти? Але як?

Джерело