— Мамо… Скажи чесно, я твоя рідна донька? — голос Катерини здригнувся, коли вона жестом показала батькам на вихід.

— Та що ти, дитинко! Ну хіба ж можна так серйозно сприймати жарти? Я ж нікого не примушую! Все тільки з доброї волі! — залепетала у виправданнях Лідія Степанівна.

Катя завжди вміла радіти життю. Здавалося, у неї не було причин для смутку: до тридцяти років вона мала міцну сім’ю — люблячого чоловіка Дениса, двох веселих малюків і, нарешті, довгоочікувану простору квартиру в новому районі.

Але цей затишний трикімнатний куточок у центрі міста дався нелегко.

Після весілля молоді роками тулилися в орендованих квартирах, доки не назбирали на свою першу крихітну студію — двадцять квадратів, зате свою.

— Катрусю, з річницею! Рівно десять років, як ми сказали одне одному «так»! — Денис вручив дружині її улюблений торт і пишний букет.

— Десять років… Наче вчора все було, — Катя усміхнулася. — І як вдало, що новосілля співпало з нашою датою! Цікаво, гості згадають?

— Згадають? — Денис фиркнув. — Та твої батьки навіть на весіллі не з’явилися! Образилися, що ми не влаштували банкет на триста осіб, зате одразу після РАЦСу купили машину!

— Добре, то минуле… Пора б і пробачити. Начебто пробачила, але осад залишився, — зізналася Катя.

---

Після року стосунків Катя та Денис вирішили повідомити батькам про весілля. За традицією, купили торт і вирушили в гості.

— Мамо, тату, Денис освідчився мені! За місяць розпишемося! — Катя сяяла, чекаючи сліз розчулення й обіймів.

Але реакція Степана Федоровича, Лідії Степанівни та її брата Артема виявилася іншою.

— Сестричко, а де гроші на банкет? — першим вліз Артем.

— Ніякого банкету не буде, — твердо відповіла Катя. — Розпишемося в РАЦСі, зробимо фото, а поки ми фотографуватимемося — ви з батьками посидите в кафе поруч. Ми столик забронювали.

— Скромна вечеря для найближчих, — додав Денис.

— Як це — без весілля?! — Лідія Степанівна сплеснула руками. — А що скажуть родичі? Що ми скупі?

— Мамо, яка різниця? Це наш день, і ми хочемо провести його так, як нам комфортно, — Катя шукала в їхніх очах розуміння.

— Ми збирали на пишне святкування, але потім зрозуміли: автівка нам потрібніша, ніж один день показухи, – підтримав наречену Денис.

— А як же рідня?! — не вгамовувалася Лідія. — Ми ж на всі їхні весілля ходили! А ми що — гірші?

— Може, ви нам весілля оплатите? — не витримав Денис.

Лідія стиснула губи. Гроші в неї були, але збирала вона на весілля улюбленця — Артема. А от показати рідні, що вони не гірші за інших, — дуже хотілося.

— Ви ж дорослі! Весілля важливіше за машину! Ну, дочко, кого кликати будемо? — Лідія тиснула.

— Доню, весілля обов’язкове! — підтакнув Степан. — У матері гроші є, допоможемо!

Тут він спіймав крижаний погляд дружини й зрозумів — ляпнув зайве.

— Ти що вигадав?! Донька сама заробляє, а Артема хто ж одружуватиме? Він же сам не потягне! — висловилася Лідія.

— Ага, за чужий рахунок гуляти — я завжди за! — засміявся Артем.

— Бовдуре! — Лідія ляснула сина по потилиці.

— Загалом, Катю, якщо весілля не буде — ми з батьком не прийдемо! — Лідія втупилася в доньку.

— Ну й не треба! Тоді покличемо друзів, — Катя вдала, що не засмутилася.

— Куди подітися, місця вже замовлені, — знизав плечима Денис.

Весілля пройшло чудово. У п’ятницю опівдні кафе було майже порожнім, і молоді веселилися від душі.

А батьки Каті на знак протесту навіть на розпис не з’явилися.

Після весілля пара купила машину й почала збирати на житло. Конфлікт забувся, й Лідія, як ні в чому не бувало, відновила спілкування.

Катя та Денис нарешті купили свою першу квартиру — крихітну однокімнатну в старому будинку. Холодні підлоги, тісна кухня, але зате — своє!

Денис зробив ремонт сам, і житло змінилося.

А тим часом одружився Артем.

— Катю, терміново! Артем одружується, скидаємося на весілля! У тебе є пʼятдесят тисяч? — зателефонувала Лідія.

— Мамо, ти про що?! Ми пів року тому квартиру купили, я в декреті! Для нас це дуже великі кошти.

— А чому я маю скидатися? Ви мені на весілля навіть копійки не дали!

— Доню, ну що ти згадуєш? Ви самі відмовилися від святкування! А в Артема — справжнє весілля! Сто гостей з нашого боку! — Лідія говорила, ніби це було само собою зрозумілим.

— Гаразд, знімемо вклад, хоч і зі втратою відсотків. Приїжджайте, допоможете з організацією. Денис хай возить гостей — він же не п’є!

Катя з важким серцем погодилася.

— Увага! Мама хоче привітати сина! — Лідія встала, обійнявши чоловіка.

— Синочку, ми вирішили подарувати вам нашу квартиру! Хай і не нова, але шістдесят метрів — для початку вистачить! — Лідія кинула погляд на Катю. — Не те що твоя крихітна.

— Мамо… Ти віддаєш квартиру Артему?! А де ви житимете? — Катя оніміла.

— У тебе ж є житло! — Лідія махнула рукою. — А ми переїдемо до бабусі. Їй допомога потрібна.

— Сестричко, не заздри! — засміявся Артем. — Батьки мені квартиру подарували, тож тобі нічого не дістанеться!

Катя не стримала сліз. Її принизили перед усіма, звинувативши в жадібності, хоча вона лише переживала за батьків — знала, що Артем їх швидко вижене.

Денис, помітивши стан дружини, швидко вивів її із зали.

Запанувала важка тиша.

— Лідіє, у тебе дивні принципи, — голосно сказав дядько Каті. — Донька сама всього досягла, а синочку й весілля, й квартиру! — Він демонстративно пішов, за ним — частина гостей.

— Та йдіть ви! Сама винна! — крикнула їм навздогін Лідія.

— Безсердечна! Усе свято зіпсувала! — пробурмотіла вона, навіть не усвідомлюючи, як сильно зганьбила доньку.

Через роки Катя та Денис купили розкішну трикімнатну квартиру в центрі. Двоє дітей, стабільний дохід — життя налагодилося.

Катя запросила батьків на новосілля.

— Які хороми! — Лідія ахала, оглядаючи просторі кімнати. — І ліфт величезний!

— Так, і опалення своє, економимо, — додала Катя.

— От би Артему таку квартиру… — зітхнула Лідія.

Катя напружилася, почувши ім’я брата.

— Кожному по заслугах, — холодно сказав Денис.

— Та де вже Артему заробити… Дружина в нього невдала, та й заощаджувати не вміє, — виправдовувала сина Лідія.

— Катя молодець, змогла. А може… — вона завагалася, — ви переїдете до його квартири, а він до вашої?

Навіть Степан Федорович закашлявся від такої нахабності.

— Ти при своєму розумі?! Вони кредит виплачують, а ти їм пропонуєш мінятися?! — обурився він.

— Ну, я ж не серйозно! — заметушилася Лідія.

Катя стояла, стиснувши зуби.

— Мамо… Я точно твоя рідна донька? — її голос здригнувся, коли вона показала на двері.

— Та що ти! Я ж пожартувала! Ніхто нікого не змушує! — Лідія заусміхалася, але в її очах читалося лише одне: «Аби Артем не залишився в образі».

А про десятиліття весілля доньки ніхто так і не згадав…