– Людо! Вийдеш ти нарешті чи ні, давай швидше дещо тобі скажу! – репетувала зі свого ґанку сусідка.

Двері повільно відчинилися і на порозі з’явилася Люда, вся розпарена, з підібраним подолом старенького платтячка.

Чоловік її порався на городі, гілки старої яблуні обрізав, і тут же ж вуха нагострив, навіть бензопилу відключив, бо не чути нічого.

Василь тільки вдавав, що замазував підсохлі зрізи глиною, але насправді його відстовбурчені вуха аж почервоніли від напруження.

Видно не дарма жінки говорили днями, що Наталя з новим чоловіком до своїх батьків у гості приїде.

– Сором який, ти Наталю бачила? Ну то сходи, подивися! – скривилася Тетяна Петрівна.

– І що з нею? Що з того, що вона приїхала? – Люда туго скрутила ганчірку для підлоги і викрутила воду на землю.

– Так років п’ятнадцять не показувалася, ганьба яка, зовсім дівка безсердечна!

А тут бач, зʼявилася вся з себе і з дітьми малими. Тільки не зрозумію я ніяк чому мужиків двоє? Чи два чоловіки в неї? Кажуть Наталя у місті виробляла, всі нерви своїм батькові й матері витріпала! – Петрівна облизала пересохлі губи і хотіла щось ще сказати, але Люда її зупинила:

– Ніколи мені тебе слухати, яке нам до неї діло?

Сама ж Люда озирнулася на свого Василя і гукнула на нього:

– А ти що притих, стоїть аж застиг, про Наталю почув!

– Ну ти що, Людо, та я й не слухав нічого, просто задумався!

Василь одразу ж завів пилу і став знову обрізати яблуню, аби Люду не чути.

– Ну, ну, мабуть тишком-нишком підеш дивитися, напевно побіжиш, аж побілів весь, як почув! – Люда розправила ганчірку, що є сили струснула її, потім намотала на швабру і пішла підлогу домивати.

А Василь ледь хороші гілки не зрізав, так розійшовся. Пам’ятав він Наталку, пам’ятав, ніби вчора все це було…

Пам’ятав, як було в нього з нею, і не раз, як шепотів він їй про кохання, обіцянки всякі давав, божився, що тільки з нею він буде щасливий і ніхто їх не розлучить, і йому ніхто не указ.

Але батько Василеві влаштував, він з батьком Люди давно змовився.

Батько Люди у селі чоловік поважний і не бідний був. А Василя батько йому багато заборгував, от і сказав сину з Людою одружитися.

– Нащо тобі Наталя? На неї кожен другий задивляється, а сама злиденна, клопоту з нею не оберешся, – вмовляв його батько. – А з Людою будеш і ситий, і всім задоволений. Ну старша вона за тебе, але всього на три роки. А на фігурку вона так і нічого.

Наталці Василь відразу правду сказати побоявся, збирався щодня, та ніяк не міг, все відтягував. До того дотягнув, що вона від інших дізналася, що Василь на Люді одружується і весілля вже незабаром.

Потім казали, що бачили її біля річки, заплакану. Мати з бабцею ледве встигли за нею.

Жінки шепотілися, що батько Наталі спочатку до дочки сваритися почав, потім до Василя хотів іти розбиратися.

Але пізніше все стихло якось само собою, а Наталку Василь зустрів випадково в магазині. Вона крізь нього подивилася, ніби він порожнє місце і продавчині Галі голосно сказала, скривившись:

– Галю, глянь у тебе не зіпсувалося часом нічого? Смердить щось.

Галя заметушилася, стала нюхати сосиски і м’ясо, а Наталка пройшла повз Василя ні слова не сказавши.

До села вона більше з того часу не приїжджала.

Казали, що у місті у тітки живе, самотньої материної старшої сестри Зінаїди. Тітка Зіна її до себе на роботу прилаштувала, а заміж Наталка наче тоді так і не вийшла.

Згадували про неї зрідка, жінки попліткувати люблять. Що мовляв хамовита, не їздить навіть до батька й до мами з бабцею, забула зовсім. А до неї мати її їздила з бабцею, а потім і батько Наталі відійшов і теж став у місто до дочки навідуватися.

Більше про Наталку ні слуху ні духу не було, і тільки її мати з батьком років п’ять тому будинок новий вибудували, забагатіли несподівано, а з чого раптом – не було ясно.

Сам Василь із Людою жив як жив, не добре, не погано, як усі. Дочку йому Люда народила, Оксанка вся в матір, рудувата, галаслива. Достатку особливого в них і не було, батько Люди батькові Василя борги пробачив, і на тому вирішив, що вистачить.

Сама ж Люда іноді шипіла до нього:

– Та краще б ти з Наталкою тоді одружився, толку від тебе немає ніякого…

Йти до Наталки Василь навіть і не збирався, йому сварки вдома не потрібні. До чого тепер на неї дивитися, років уже скільки минуло, все майже забуто.

Але він лукавив, сам себе хотів обманути, у своїй слабкості не хотів навіть зізнатися. А на ділі він Наталку згадував, ой, як згадував!

Люду вночі одного разу навіть її ім’ям назвав, тож потім місяць спав на старому дивані на терасі, пробачення просив, виправдовувався, що це в кіно так звали героїню, що він випадково ляпнув…

Але насправді звичайно не випадково, Наталя йому снилася, і снилося, що на ній він одружений і що вона так близько, аж голова обертом іде. А хоче він її обійняти – вона віддаляється, а потім сміятися якось дивно починає і на обличчі змінюватися. І ось бачить він, що вже й не Наталка це, а Люда, і в холодному поту прокидається.

– Ти кричав тут уві сні, руками махав – Людо, Людо. Це ти чого? – якось запитала його дружина.

– То це я тебе кликав, шукав, думав де ти, – сказав з переляку перше, що на думку спало Василь, і від цих слів Люда до нього навіть подобріла.

Ось тоді в них Оксанка й народилася, а Люда на холодну веранду його більше не випроваджувала…

Тож не хотів Василь іти, ні до чого йому життя своє налагоджене псувати.

Але через день до Люди хтось зайшов, вони пошепотілися і дружина вийшла вся біла на обличчі…

– Ти що ж накоїв? Мені тепер як людям у вічі дивитися, га? І мовчав, мовчав тоді, ось якби мій тато був живий, він би тобі влаштував сите життя. І вона теж – приїхала через стільки років минуле ворушити, безсердечна!

– А я що, Людо… Та я ж нічого такого, я ж все для тебе, як обіцяв, – лепетав Василь, але Люда тільки дверима гримнула, зло гукнувши:

– А ти піди сам і глянь, привезла на загальний огляд! Довго чекала, почекала і віддячила, безсердечна вона, в місті такою бути, мабуть, навчилася! Глянь, глянь, що тепер, все одно почуєш, люди мовчати не стануть. Краще вже один раз побачити, коли все прояснилося.

– А на що дивитись, Людо? – жалібно спитав Василь, але відповіді не дочекався.

Він довго м’явся, але потім одягнувся в чисте, кепку натягнув з великим козирком, хотів Люді сказати, що пішов, якщо вона каже йти.

Він вже за ручку дверей у кімнату, де дружина була, взявся, але передумав.

І тихенько вийшов з дому і пішов до Наталки.

Туди він давно не ходив так, як раніше. А тут пробрався і підійшов.

Наталка сиділа прямо на траві і на її руках були двоє, хлопчик і дівчинка, схоже двійнята.

– Наталко, йдіть обідати! – на ґанок вийшов великий мужик, схоже той самий чоловік, говорили ж, що вона заміж нарешті вийшла.

– Ми вже йдемо, бачиш Микола і Рита не хочуть з вулиці йти, так їм подобається, – відповіла Наталка.

Вона чудово виглядала, стала навіть красивішою і така ж молода і приваблива. Ох, якби тільки можна було відмотати, відкрутити ці майже шістнадцять років, Василь би нізащо не втік від неї до Люди, не став би батька слухати!

На ґанок вийшов ще хтось, чи то мужик, чи то хлопець, і гукнув їй:

– Мамо, ну ми чекаємо, тато голодний, ходіть швидше.

Василь придивився до хлопця і серце його стрепенулося.

Удома у нього фотографія є, де Василеві п’ятнадцять, а цей хлопець ніби з цього фото зійшов, то що ж, це син його значить? Вона тоді значить вагітна поїхала? Та як же ж так?

– Синку, ми вже йдемо, Миколо, Рито, брат вас кличе, Іван з татом їсти там хочуть, ану бігом додому!

Діти побігли вперед, а Наталка раптом озирнулася, наче його погляд відчула.

Василь різко сів і напнув кепку на очі.

На душі було важко, ніби він не чуже, а своє життя, яке не відбулося, підгледів, яке могло бути, але він сам його проміняв не зрозуміло на що…

Василь почекав, коли вони пішли, й помчав додому.

На підході до будинку він зняв кепку, розправив плечі і подумав:

– Сама винна, не сказала нічого, приховала від нього сина, правду люди говорять про Наталку – безсердечна вона! Добре, що він з нею не одружився…

КІНЕЦЬ.