У мене двоє дітей, чоловік Дмитро, і свекруха, Марія Петрівна. Людина, яка за стільки років навчила мене двом речам: мовчати й зціплювати зуби. Але цього Великодня я врешті перестала бути “зручною”. І більше не буду.

– Ти знову купила ці серветки?.. – її голос, ще не зайшовши на кухню, пробиває крізь стіни. – Я ж казала, що білі, з вишивкою, пасують до святкового столу, а ці… як для дитсадка.

Я мовчки згортаю ті нещасні серветки. Та сама ситуація, рік за роком. Паска не така. Борщ – ніби в бабусі на Поділлі. Шинка не з того ринку. І все це – на фоні її вічно стурбованого лиця, ніби вона прийшла не святкувати, а терпіти наше бездарне господарювання.

– Мамо, можна хоч сьогодні без зауважень? – втручається Дмитро, вже не перший раз.

– Я ж по-доброму, Дмитре. Де ти бачив, щоб я зла була? Я ж хочу, як краще, для всіх нас!

– Це завжди звучить, ніби я невістка з секонд-хенду, – кидаю я крізь зуби. – Що б я не зробила – не так, як вона.

Свекруха бере пафосну паузу, дмухає на чай.

– Олю, я не знаю, що ти до мене причепилася. Я ж нічого поганого не кажу. Просто ти іноді трохи… ну, образлива.

Тут у мене зависає ложка в повітрі. “Образлива”? Серйозно?

Цього року ми з Дмитром вирішили святкувати вдома – без гостей, без ресторану, без розваг. Тільки ми, діти і… ну, як завжди, Марія Петрівна. Вона ж “не може бути сама”, “свята – це про сім’ю”, “ніхто не варить краще”.

Я втомилась. Не фізично – морально. Кожен рік я себе умовляла: ще раз, заради дітей. Ще раз, бо свято. Ще раз, бо Дмитро між двох вогнів. Але кожен той “ще раз” залишав у мені все менше сили бути собою.

– Це яйця, фарбовані… буряком? – питає вона, глянувши на тарілку так, ніби там жаба сидить.

– Так, – відповідаю я. – Натуральне фарбування, як ти й любиш.

– Ну… але трохи блідуваті. Наступного разу я тобі покажу, як правильно.

Я дивлюсь на Дмитра. А він – у телефоні.

– Ти ж бачиш, що вона робить? – питаю пізніше на кухні.

– Що? – він чесно не вловлює. – Просто зауваження.

– Це не “зауваження”, це знецінення.

– Та не бери до голови. Вона завжди така.

– То, може, пора вже не “не брати”, а брати й ставити межі?!

Дмитро важко зітхає, як той, хто пішов у магазин без списку і забув половину.

Вночі я не спала. Думки крутились, як паска в духовці. Я згадувала всі рази, коли вона втручалась – у наш ремонт, у виховання дітей, у вибір школи, у мою зачіску, у кількість тістечок на стіл.

Наступного ранку я прокинулась з рішенням. Сніданок був. Паска була. А от свекрухи – не буде.

– Олю, я ж казала, що прийду на дев’яту. У тебе знову все не по плану? – її голос по телефону вже не виводив мене з рівноваги. Навпаки – відчувала себе… якось вільно.

– Ми вирішили провести свято вдвох із дітьми, – спокійно кажу я. – І без гостей. Ми втомились.

– А я хто, чужа? – ображено запитує вона.

– Ти – бабуся наших дітей. Але я – мати. І я вирішую, як виглядає наше свято.

– Це ти проти мене налаштовуєш Дмитра, так?

– Ні. Просто я більше не дозволю тобі налаштовувати мене проти себе.

Вона поклала слухавку. Без крику. Але з ноткою “потім пожалієш”.

Я не пожаліла.

Цей Великдень був інший. Без зауважень. Без нервів. Без “так не роблять” і “а от я колись”. Ми снідали на терасі. Діти ліпили пасхальні зайчики з пластиліну. Дмитро щось спалив у духовці – і ми сміялись. А не виправдовувались.

Увечері ми пішли на прогулянку. Весна пахла полем і свободою. Дмитро взяв мене за руку, мовчав довго, потім сказав:

– Вибач, що я так довго мовчав. Я просто… не хотів конфліктів.

– А я не хотіла зникати. Бо саме це зі мною й відбувалося.

Він подивився мені в очі:

– Ти молодець, Олю. І… я готовий підтримати тебе. Завжди.

Я обійняла його і відчула щось дуже просте, але цінне – мене нарешті чують. Не терплять, не “не помічають”, а саме чують.

Наступного дня прийшло повідомлення від Марії Петрівни:

“Я все ще думаю, що ти перегнула. Але, може, іноді й справді варто вчитись один у одного. Якщо хочеш, можемо поговорити… не на свято”.

Я не відповіла одразу. Я зробила чай. Посиділа з дітьми. Дала собі час. І тільки тоді написала:

“Так, поговоримо. Але цього разу – на моїх умовах”.

Мої хороші, а як у вас? Бувало таке, що вам доводилося ставити межі навіть під час свят? І як ви це переживали? Чи зрозуміли вас ваші близькі?

Джерело