Свекруха моя сама давно живе в селі і має гарний будинок і земельну ділянку. У матері чоловіка двоє дітей: старша дочка і молодший син.

Різниця у віці у них досить таки велика – 14 років. У дочки Тетяни Михайлівни особисте життя не склалося, на жаль. Сама мати її постійно просила, щоб вона хоч для себе дитину мала, адже самій дуже важко на старості буде.

Вона і стала мамою донечки, коли їй було 30 років. Всі з цією її донькою носилися, няньчилися.

Тетяна Михайлівна в місто мішками продукти з городу возила. Мій чоловік Петро, тоді ще сам майже дитиною був, водив племінницю в дитячий садочок. Як же це, перша внучка у мами, радість для всіх.

Ось і виросла ця дівчинка, племінниця мого чоловіка, з таким непростим характером, що лише й про себе лише думала.

Свого часу одружився і мій чоловік, Петро взяв заміж мене. У нас з ним також на світ згодом з’явилася донечка.

Тетяна Михайлівна подивилася на нашу дитину та відразу якось дивно сказала:

“Ну добре, що хоч на свого батька схожа. У нашу породу пішла”.

У сім’ю нашу свекруха ніколи не лізла, за що я їй дуже вдячна, щиро кажучи.

Та й заготовки усі та овочі зі свого городу після народження нашої дитини стала ділити на дві сім’ї.

І Олена зі своєю дочкою, і ми з чоловіком і донькою живемо в місті. А свекри мої залишилися жити в селі, там у них дуже добротний будинок та досить таки велика ділянка землі.

Племінниця вже доросла, до бабусі з дідусем практично не їздить, не допомагає їм зовсім ніколи нічим, їй там нудно каже.

А ми з чоловіком та донькою їздимо за будь-якої можливості, щоб допомогти батькам Петра, адже вони давно вже немолоді і по дому, і на городі.

А свекруха зовиці з дочкою тільки домашні заготовки і картоплю восени відвозить.

Нещодавно не стало батька мого Петра, і треба було переоформити будинок та земельну ділянку. І вирішило їх все сімейство, що свекруха напише дарчу на свою старшу внучку, мовляв батька в неї немає, не має кому ставити на ноги її.

А наша донька начебто, як і ні до чого, як ніби й не внучка їй зовсім. Тобто ми з чоловіком туди постійно їздимо, все купуємо, в городі працюємо, а господинею всього буде племінниця.

Мені це дуже не сподобалося і я спробувала обережно так натякнути, щоб не поспішали з даруванням. Мовляв, доведеться податок на землю та нерухомість платити, та й мама ще бадьора, нехай живе довше. Ці спадкові справи такі складні і довгі, треба безліч документів зібрати.

Але зовиця моя так швиденько підметушилась, як ніколи, вже і нотаріуса знайшла за лічені дні, аби все швидко на доньку оформити все.

Ось я і думаю, як Тетяни Михайлівни не стане, так племінниця будинок продасть, гроші собі залишить, і не буде у моєї дочки бабусиної спадщини.

З Петром я говорила на цю тему, а він відмахується від мене. Каже, що сім’я у них дружна, що не посперечаються через будинок вони з сестрою ніколи.

Але от я знаю безліч сімей, які через поділ спадщини не розмовляють руками і не родичаються більше і не спілкуються вже багато років.

Я не розумію, що мені робити? Поважати бажання свекрухи, адже я до цього будинку не маю ніякого відношення, не доклалася до нього нічим? Або відкрито відстоювати інтереси моєї донечки, яку рідні люди хочуть залишити спадщини?

Але, якщо я буду наполягати, щоб будинок дістався і нашій доньці, то зруйнуються наші родинні відносини. Як мені краще вчинити тут?

Джерело