– Не можу, Марійко, цього разу приїхати. Думала, що сеньйорі легше буде, але ні. Анна, її дочка, просить щоб я залишилася на свята. Вибач, дитинко, що саму тебе залишаю, але цього року вже мусить бути як є, – каже мені мама по телефону.

Звичайно, що я засмутилася, адже я дуже готувалася до приїзду мами. У нас в родині склалася така ситуація, що я зараз з сином залишилася одна.

В будні дні ще якось забуваєшся за роботою, а приходять свята, коли хочеться за столом з родиною посидіти, а сидіти нема з ким.

Колись у нас була велика родина, і на Великдень всі не поміщалися за одним столом. І здавалося, що так буде завжди.

Але якось один за одним члени нашої родини почали покидати рідний дім, і сталося так, що ми з сином залишилися одні у великій хаті.

Спочатку відійшла в кращий світ бабуся. Потім через якийсь час мій тато. Мама важко це переживала, але трималася заради нас з сестрою.

Потім моя рідна сестра Галина виїхала з родиною в Канаду, за 8 років вона додому ще не поверталася. І я так розумію, що повернеться не скоро.

Три роки тому я стала вдовою, все відбулося дуже раптово, від розпачу я й не знала, що мені робити. Чоловік був головним годувальником в сімʼї. Після того, як його не стало, мама моя вирішила їхати за кордон.

Вона давно говорила, що хотіла б в Італію поїхати на заробітки, але все ніяк не наважувалася. А тут прийняла рішення їхати.

На Великдень мама приїжджає додому у короткотривалу відпустку, і цього року я теж її чекала, все ж разом хоч трохи веселіше. Але у неї в останній момент плани змінилися, потрібно бути з сеньйорою. У мами зараз непогана робота, і вона не хоче її втрачати.

Подивилася я на всі ті пасочки, що напекла, і вирішила, що нам з сином на двох точно забагато буде.

На мої невеселі роздуми додому повернувся мій 12-річний син.

– Мамо, а хто в тій хатині під лісом живе? – з цікавістю запитав син.

– Одна літня бабуся. А чого ти питаєш, синку?

– Ми з хлопцями сьогодні у футбол грали, а потім вирішили пройтися в ліс. Там стояла стара хата, а у вікні сиділа бабуся з котом, – розповів Олексій.

– Синку, дякую, що дав гарну ідею. Мий руки, сідай обідати, я вже все на стіл поставила, – кажу.

Олексій сів їсти, бо вже добряче на природі зголоднів, а я взяла в баночку тепленького борщику, пасочку найкращу прихопила, і вирішила, що є нагода добру справу зробити.

– Синку, роби уроки, а я скоро повернуся, – кажу.

Сіла на велосипед і вже через 10 хвилин я була біля хати баби Одарки. Зустрів мене її вірний друг, пес Бровко, який почав на мене гавкати. Не знаю, скільки йому років, але мені здається, що я памʼятаю його ще з дитинства.

– Чого галасуєш, ану цить, – скомандувала бабуся.

– Дякую, тітко Одарка. Гостей приймаєте? – питаю, зіскочивши з велосипеда.

– Заходь, Марійко. А ти яким вітром тут? – питає здивована бабуся.

Довелося мені придумати історію, що я сина шукала, бо пішов з друзями гуляти, а побачила її хату і вирішила зайти.

Борщ, який я привезла, бабуся їла з таким смаком, наче я їй делікатесами заморськими пригощаю. А парочку мою вона як хвалила, як дякувала! Сльози на очі у старенької навернулися, і не через гостинці, просто їй було приємно, що і про неї хтось згадав.

Додому я поверталася з неймовірною легкістю на душі. Якщо відчуваєш самотність, знайди когось ще більш самотнього і допоможи – ділом чи словом. Бо від таких вчинків і на душі стає тепліше, і на землі світліше.

Джерело