– Якою ж ти стала, донечко! Не впізнаю просто, – незнайомий чоловік в доволі брудному одязі відчинив хвіртку і впевнено направлявся до Наталки, яка вийшла в грядки, щоб після дощів трохи там попоратися.

– Ви хто? І що вам потрібно? – запитала Наталка.

Сказала вона спеціально це так голосно, що з хати вийшов її чоловік.

– Донечко, ти що, батька рідного не впізнаєш? – незнайомець поспішив пояснити, хто він і чого прийшов.

– Мій батько живе в сусідньому будинку, і я його дуже люблю, а вас не знаю, – заявила Наталка. Але, здається, вона вже почала щось розуміти.

Наталка знала, що батько їй не рідний. Мама вийшла заміж за Михайла, коли від неї відмовився наречений. Живіт ріс, в селі почали пліткувати, і сусід Михайло зробив їй пропозицію.

Мама Наталки погодилася, хоча спочатку і не любила Михайла. Але в процесі спільного життя все змінилося, його любов та турбота про неї і про їхню донечку, яка народилася, розтопили лід в її серці.

Про цю історію Наталка дізналася значно пізніше, коли вже була достатньо дорослою. Мама сама їй у всьому зізналася.

Але вони не надали цьому ніякого значення, адже історія давно забута, Василь, біологічний батько як поїхав в невідомому напрямку ще до народження Наталки, так його відтоді ніхто і не бачив.

Наталка і не сподівалася на те, що вона колись зустрінеться з цією людиною, а тут біологічний батько взяв і прийшов сам.

– Ви Василь? – запитала Наталка.

– Я Василь, і я – твій тато. Не віриш, маму запитай. До речі, а де Люба? – по діловому сказав.

– Мами зараз немає, а мій тато живе он в тому будинку, – повторила Наталка.

– То значить, Люба заміж вийшла… Нічого. Мені вона не дуже потрібна, я до тебе прийшов. Біда у мене, без даху над головою я залишився. Жив з жінкою, все добре було, а тепер її не стало, а її діти мені на двері показали. Уявляєш? Я ж виростив їх, а вони так зі мною… Але нічого, добре що в мене є рідна дочка, ти ж не кинеш батька?

– Не зрозуміла, що вам від мене потрібно? – Наталя не могла оговтатися від почутого.

– Будинок в тебе великий, бачу, то я тут з тобою і поживу, – каже батько.

– Ви мене вибачте, але з якого дива чужа людина має жити в мене в будинку?

– Чужа? Повторюю, я твій батько.

– У мене один батько – Михайло, він мене виростив і виховав, і цей будинок теж він збудував. Іншого батька мені не треба.

– Зрозумів, не хочеш по-доброму, тоді є другий варіант. Я на тебе в суд подам, ти моя дочка, а я зараз хворий, мені догляд потрібен, – пригрозив Василь.

– А це ще треба довести, що саме ви – мій батько. Я вважаю, що я вам нічого не винна.

Наталка була налаштована рішуче, в ній раптом виплила вся образа і за маму, і за себе маленьку, яка навіть не уявляла, як виглядає її рідний батько.

– Миколо, принеси мені мою сумку, – скомандувала вона до чоловіка.

Микола зайшов в хату, через хвилину виніс чорну сумочку дружини. Наталя спочатку витягла з неї свій телефон. Набрала свою знайому, яка працювала в будинку для літніх людей. Домовилася з нею, щоб вона хоч на перший час прийняла там незванного гостя.

Потім жінка дістала з гаманця дві тисячі гривень і протягнула їх своєму біологічному батькові зі словами:

– Це все, що я можу для вас зробити. Більше ми не побачимось.

Дала адресу притулку, а коли Василь пішов, розплакалася.

– А може йому і справді була потрібна допомога?

– Наталя запитально глянула на чоловіка.

Микола обійняв свою дружину:

– Яке ж у тебе добре серце, Наталко. Повір, що ти і так забагато зробила для цієї людини. Друга би його мітлою поганою прогнала, а ти ще й допомогла.

А яка ваша думка? Чи вартий Василь того, щоб рідна донька йому в старості допомагала?

Джерело