Мені дуже складно зараз про це говорити, але від нас з чоловіком відвернулися наші власні ж діти. Наші діти в житті багато чого досягли та розбагатіли, вчасно вклали гроші у хороший бізнес, і тепер зовсім нас не згадують.

Я намагалася частіше їм телефонувати, запрошувала в гості до нас з батьком, але вони завжди нас ігнорують, наче ми не батьки їхні, а зовсім чужі люди. Самій важко повірити в те, що так склалося в нашій родині.

Діти ні до нас не хочуть йти, ні до себе не кличуть.

Я навіть уявити ніколи не могла, що маючи дітей, так складеться наша старість.

Того нашого далекого минулого, коли все було добре у нас і вся сім’я дружна, давно немає. Хоча здається мені, ніби це було наче вчора.

У такі складні моменти особливо добре починаєш усвідомлювати, як важливо не бути в цьому світі одному. Розумієш всю важливість підтримки найрідніших людей, особливо на старості років, коли сама нічого вже й так зробити не можеш.

Дивно те, що я раніше ніколи не помічала за своїми дітьми, вони раніше ніколи до нас байдужими не були. Вони завжди росли разом і допомагали одне одному і про нас з чоловіком дбали.

Хоч вони брат та сестра, але завжди підтримували один одного у будь-яких ситуаціях, які виникали в нашому житті. Ніколи не було такого, щоб між ними були якісь суперечки або суперництво. Все дитинство вони були завжди разом і мали теплі стосунки між собою.

У дитячі шкільні роки також все добре було, а потім хороший університет чекав на них, що нам з чоловіком далося непросто, адже освіта сина й доньки коштувала чимало.

Навіть після його закінчення вони спілкувалися один з одним частіше, ніж з нами. Мене завжди це дивувало, бо з розповідей подруг подібне буває вкрай рідко.

Та й по відношенню до нас з батьком я також не помічала ніколи, щоб вони були якісь байдужі чи холодні.

Вони завжди ділилися з нами своїми успіхами та невдачами і не мали секретів від нас. Навіть у випадках, коли в наших дітей щось не вдавалося, вони не здавалися та завжди діяли обдумано.

А зараз я спостерігаю те, на жаль, що ні донька, ні син зовсім з нами не хочуть спілкуватися і підтримувати родинні стосунки.

Нам дуже прикро через це і я не можу повірити, що гроші дуже змінили моїх власних дітей настільки, що вони готові забути рідних батьків.

Тепер, коли все це, на жаль, наша сьогоднішня реальність, мені важко це сприйняти. Навіть спроби мої з’ясувати в чому може бути причина через спільних знайомих ні до чого не привели.

Таке враження, що діти повністю відмовилися від нас з чоловіком. Ми часто розмовляли про це з родичами, вони спочатку говорили, що поговорять з нашими дітьми, спробують пояснити все і достукатися до них, а потім або мовчали, або просили більше з ними не розмовляти.

Невже ми й справді для них зараз настільки чужі люди? Цього просто не може бути. Я не можу повірити в це і не знаю причини чому це так може відбуватися.

І незважаючи на їх відношення до нас, ми з чоловіком до цих пір не втрачаємо надії, я не знаю як можна достукатися до них. Мені здається, що я спробувала зробити вже все що в моїх силах, все що можна тільки було. Але всі зусилля марні.

Можливо, син та донька відвернулися від нас, бо ми прості звичайні люди, а вони лише з багатими спілкуються зараз, тому соромляться, що в них такі батьки, такої простої родини цураються.

Дуже надіюся на те, що з часом діти зрозуміють свою помилку, адже нічого поганого для них не зробили, головне, щоб не було занадто пізно.

Але з кожним днем моя віра тане, як сніг на сонці. Як мені достукатися до власних дітей? Що я ще маю зробити?

Джерело