— Що, не чекали? Та-аак, я люблю сюрпризи, така вже у вас несподівана мама. Як ревізор – раз і приїхала.

— Та ми знали, що їдете, сказали б точніше, то я б зустрів, — Ігор трохи розгубився, пропускаючи тещу до квартири.

— А де доця?

— Та на роботі, день же робочий.

— А ти чому вдома?

Вона стала жадібно оглядати квартирку, яку бачила вперше. Пʼятсот кілометрів потягом проїхала, щоб доньку провідати (пів року як заміж вийшла).

— Галино Анатоліївно, ви взуття знімайте, підлогу нещодавно помив…

Теща подала пальто, скинула чоботи, сховавши усмішку. «Ти дивись який, злопам’ятний, не забув, як я його вдома у себе муштрувала, пригадав мені, кволий».

Кволим вона назвала його, коли донька привела додому знайомити. «І де ти такого кволого знайшла? — спитала вона тоді. — Ну, мамо… та ви що? Зовсім не кволий. І взагалі, я його люблю».

Оцим самим «люблю» Іра обеззброїла матір. Галина Анатоліївна вже двох доньок заміж видала, залишилася молодшенька.

Ростила одна, чоловік покинув цей світ, коли Іра була зовсім крихіткою. Тому й жаліла її найбільше. А тут якийсь непримітний Ігор з’явився, та ще й з іншого міста.

— Ну, то чого вдома? Позмінно, чи що, працюєш? Г? Ігорю? — Галина Анатоліївна вирішила докопатися до істини.

— Та я не працюю зараз, нашу фірму закрили, займаюся тут… вдома… по господарству, коротше…

Галина Анатоліївна «приземлилася» на диванчик у залі:

— Ой, матінко моя рідна, це що ж виходить? Доця моя на роботі, а зять вдома сидить… ну, точно, світ перевернувся. Вона ж в положенні, дитинко моя…

— Та не хвилюйтеся ви, це тимчасово, ми так вирішили… вона через два місяці в декрет піде, я цей час удома побуду, а потім влаштуюся, логісти часто потрібні…

Галина Анатоліївна схопилася за серце.

— Погано вам? Може, швидку?

— Собі краще виклич швидку, зятю… звалився мені на голову та на доні моєї плечі…

— Ну, якщо вам уже краще, руки можна у ванній помити… ви ж з дороги.

— Ти дивись, яка ж ти зараза чиста, — прошепотіла вона й пішла до ванної. Доки мила руки, задивилася на новеньку плитку.

— Нещодавно ремонт робили, чи що?

— Ну, так квартира ж у нас нова, хоч і невеличка, звісно, ремонт одразу зробили.

— Ванна як іграшка, видно, майстри добрі робили. А мені дісталися, криворукі якісь, очі б мої не дивилися, – вона оглядала рівні міжплиткові шви із заздрістю. — І плитка гарна.

— Галино Анатоліївно, ви ж з потяга, ходімо обідати.

Оглянувши кухню, відзначила акуратно розставлені чашки. Ігор тим часом поставив перед нею тарілку з супом, на сковорідці чекали своєї черги котлети. Колупнувши виделкою салат, спробувала, пожувала й почала з апетитом їсти.

— І суп смачний, молодець, Іринка моя, ще й готувати встигає. Бачиш, яка дружина тобі дісталася, Ігоре, і працює, і обіди готує!

— Та це… взагалі-то я обід готував, я зараз готую, вдома ж…

Теща перестала їсти, захоплення на її обличчі розвіялося, як ранковий туман.

— Хочеш сказати, все сам?

— Сам. А що такого? Я вмію. — Він зібрав брудний посуд. — Ви відпочивайте, а мені скоро за Ірою їхати, я її з роботи зустрічаю.

— Ну-ну, зустрічай, хоч якась із тебе користь, — вона провела його поглядом і прошепотіла вслід: «кволий».

Іра з’явилася на порозі зі щасливою усмішкою:

— Мамочко, ну чого ж ти мовчала? Сказала, що приїдеш, а коли – не повідомила. Ми б зустріли.

— Нічого, лапусю, ти ж знаєш, я не пропаду, сама доберуся. Мені таксист он швидко сумку на п’ятий поверх заніс…

— Не сумніваюся, — тихо сказав Ігор, скромно стоячи за спиною тещі.

— Дай я тебе поцілую, дитинко, працюєш тут за двох, — вона обійняла доньку, навіть розплакалася.

— Ну, ти чого, мамо? Все ж добре.

— Шкода мені тебе, доню, була б поруч із мамою, в образу б тебе не дала.

— Та ніхто мене не ображає, ми чудово живемо.

Ігор допоміг Ірі роздягнутися.

— Я тобі твій улюблений салат зробив, і котлети там, а фрукти ще зранку купив.

Після вечері Ігор зібрався.

— Ну добре, поїхав я, не нудьгуйте тут, — він поцілував дружину й ледь усміхнувся тещі.

— А ти куди це? Вечір надворі.

— Таксувати. Підробляю трохи.

— Так, мамо, в Ігоря договір із таксі, працює тимчасово.

— Доню, ванна у вас як іграшка, от же постарався майстер. Дорого взяв?

— Аніскільки не взяв. Ванну Ігор робив.

— Який Ігор? — Галина Анатоліївна не одразу зрозуміла. — Цей, чи що, кволий?

— Ну, мамо… ти при Ігорі так не кажи, образливо ж… і зовсім він не кволий, він, між іншим, у тренажерний зал ходить…

— Нормально, він у тренажерний зал, а ти на роботу…

— Мамо, ми разом так вирішили. Він міг би влаштуватися, але там зарплата не дуже. Є одне чудове місце, але туди готові взяти тільки через два місяці. То вже краще дочекатися, ніж влаштовуватися, куди попало.

— Ох, заступнице… то я не зрозуміла, хто ванну робив…

— Кажу ж, Ігор! Все сам! Подивився, як в інтернеті, й сам упорався, дуже старався…

— От що всемогутній інтернет робить, — Галина Анатоліївна шанобливо глянула на ноутбук, Іра усміхнулася.

Весь вечір сиділи на дивані й балакали. Потім Іра пішла до спальні, а Галина Анатоліївна, відчувши нарешті втому, лягла в залі.

Близько опівночі прийшов Ігор. Намагаючись не шуміти, вмився й тихо ліг спати.

Вранці Галина Анатоліївна, почувши, як шумить чайник, зраділа й пішла на кухню привітатися з Ірою. Але застала Ігоря. Він уже встиг приготувати запіканку.

— Іро, сніданок готовий, — покликав дружину. — Галино Анатоліївно, і ви сідайте, снідати будемо. — Іринко, там готівка в кишені, якщо що.

— Ага, зрозуміла, візьму. Як учора?

— Нормально, я б сказав чудово, повно замовлень було, — Ігор виглядав задоволеним, але втомленим, явно не виспався. — Тобі о котрій сьогодні до поліклініки?

— Після обіду.

— Ну, то я під’їду, відвезу тебе.

Теща пропускала крізь себе розмову молодих, відпиваючи чай.

Іра пішла. Ігор зібрав посуд, дістав розморожену курку.

— Що зібрався робити? — спитала Галина Анатоліївна.

— Суп із куркою варити.

Теща підвелася, підійшла ближче, глянула на зятя.

— Ну, от що, Ігорю, йшов би ти краще… спати.

Ігор занімів на кілька секунд від такої пропозиції.

— Ну чого дивишся? Не бійся, не втече від мене твоя курка, — вона кивнула на тушку, — сама зварю суп. З вермішеллю, мабуть, хотів?

— Ну, так, — так само розгублено відповів зять.

— Де вона у вас тут? Ти мені екскурсію проведи по кухні, щоб я знала… а сам спати йди. Кермо до півночі крутив, та й рано встав, відпочинь до обіду.

— Галино Анатоліївно, дякую, звісно, але ви в гостях…

— От не треба мені нагадувати, що я в гостях! Іди краще в спальню, а я обід приготую. Як то кажуть, зміна здана, зміна прийнята… поки я тут.

Ігор слухняно пішов спати.

Прокинувся, коли смачний аромат розносився по квартирі й стіл уже був накритий.

Через тиждень Галина Анатоліївна поїхала додому, прошепотівши перед від’їздом доньці:

— А цей твій кволий нічого, рукатий…

— Ну, мамо, — ображено сказала донька.

— Добре, добре, це я так… я хотіла сказати – Ігор твій.

Залишившись самі, Ігор та Іра сиділи на дивані, обійнявшись.

— Ну, взагалі Галина Анатоліївна нічого така теща, турботлива, — зізнався він, — правда, іноді «кволим» мене називала, — він усміхнувся, — найсмішніше, що вона думала, я не чув…

— Вона більше не буде, обіцяла мені. До речі, ти помітив, кардинально змінила думку про тебе, — сказала Іра.

— Слухай, через місяць моя мама приїжджає, принаймні обіцяла приїхати, — повідомив Ігор.

Іра підвелася.

— Вона на мене «курчатко» говорила, вона мене так називала, я чула… і що тепер буде?

— Нічого страшного, вона всього на три дні, — заспокоїв Ігор. — Щодо «курчатка» теж не хвилюйся, це тимчасово.

— Ні, я не про це, я от думаю, треба фірмовий пиріг з лимоном спекти.

— Чудово! Мама любить щось із цитрусовими.

Через пів року, коли Іра вже заколисувала візочок, а Ігор схилився над сином, не перестаючи розчулюватися крихітці, всі ці «кволі» та «курчатка» зникли з лексикону тещі та свекрухи.

Тепер вони турботливо розпитували про здоров’я онука, називаючи його лапочкою, малюком, рибкою, котиком, кровиночкою…

А Ігор та Іра стали для них улюбленими дітьми.