Забігши у вагон метро, ​​Ганна застигла від побаченого – її чоловік обіймав незнайомку, та щось із захопленням шептав їй на вушко

Я й уявити не могла, що кулінарні курси можуть змінити все моє життя.

Того морозного грудневого вечора я зайшла до навчальної студії, обтрушуючи з пальта сніг, навіть не підозрюючи, що саме тут мені доведеться зустріти свого майбутнього чоловіка.

Винуватицею всього виявилася моя подруга Олена. Це вона, попри мої скарги, буквально затягла мене туди.

– Ганно, скільки можна бути кулінарним інвалідом? Тобі двадцять вісім, час уже хоч яєчню нормально посмажити!

Я відбивалася щосили, але Олена була непохитна. Записала мене на курс «Прості десерти» і навіть сплатила за них.

Першого дня, за звичкою, я запізнилася. Увірвалась у простору студію з високими стелями, почала квапливо перепрошувати перед викладачем – і раптом почула стриманий смішок.

Обернулася і побачила високого хлопця з пустотливим поглядом та легкою щетиною. Він стояв біля вікна та посміхався.

Він підійшов до мене:

– Привіт, я Михайло. Що тебе сюди занесло?

– Аня, – представилася я, тиснучи його долоню. – Мене привели сюди силою.

Ми почали працювати у парі. Викладач, напевно, вирішив, що два профани – це ідеальне поєднання.

І, дивна річ, у нас почало виходити!

За кілька занять Мишко запросив мене на побачення. Потім друге. Потім третє. Ми гуляли засніженими вулицями, розмовляли беззупинно, дивилися фільми.

З ним було затишно, спокійно. Він був тією рідкісною людиною, з якою я могла бути собою – розпатланою, без макіяжу, у старому светрі.

Ми почали жити разом. А через рік він сказав:

– Ань, вийдеш за мене? Я, правда, окрім тирамісу так нічого й не освоїв. Тож готувати тобі доведеться вічно.

Тепер мені здається, що все життя промчало, як вагон метро.

Весілля з найближчими, іпотека на маленьку квартиру, поява сина Артема, потім доньки Софійки. Проста, тепла сімейна рутина.

Мишко працював програмістом, часто затримувався, але знаходив час на дітей. Я відкрила затишне кафе неподалік будинку.

Вечорами ми готували разом, читали дітям казки. Мишко вигадував чарівні історії, я додавала до них вірші та пісеньки.

– Мамо, я сьогодні всіх у садку обігнав! – Кричав Артем, розмахуючи машинкою. – Я був найшвидший!

– Тільки без чубанини, – усміхалася я, гладячи його по рудих вихорах.

– Не чубився! Я ж перегонник, на самокаті!

– Тоді марш допомагати татові з посудом.

Мишко тим часом гуркотів на кухні й насвистував. У такі моменти я відчувала – ось воно, щастя. Люблячий чоловік, діти, своя справа, затишний будинок. Що ще потрібне?

Я вірила. До того самого дзвінка від Олени…

– Ганно, нам треба терміново побачитись. Це важливо.

Ми зустрілися у парку. День був сірий і вогкий. Олена нервово смикала ремінець сумки.

– Тільки не гнівайся, гаразд? Я думала, чи говорити тобі. Але краще ти дізнаєшся про це від мене.

– Що трапилося?

– Я вчора бачила твого Мишка у кав’ярні на Стуса. Він був не один. З молодою дівчиною. І вони явно не колеги.

– Ти впевнена?

Вона дістала телефон та показала фото. Мишко сидів навпроти дівчини з темним волоссям. Вони трималися за руки. Дивилися один на одного з ніжністю – тією самою, з якою він колись дивився на мене.

Олена зам’ялася:

– У мене була схожа історія. Я вибачила – заради сина. Ми ще п’ять років прожили разом. Не ідеально, але він був поруч.

Я кивнула, але всередині вже знала – пробачити просто так я не зможу.

Того вечора я нічого йому не сказала. Він грав із дітьми, сміявся. Це було найстрашніше.

За тиждень я вирішила, що мені треба зустрітися з нею. Подивитися в очі тій, яка увійшла в моє життя без дозволу.

За допомогою Олени я дізналася, хто вона. Віка – дизайнер. Той же офіс, але інший відділ.

– Ти що, з глузду з’їхала? – Запитувала Олена.

– І що ти скажеш?

– Не знаю. Але повинна.

Я знайшла її адресу. Залишила дітей із мамою, придумала привід для Мишка. Доїхала до новобудови, та підійнялася на дев’ятий поверх.

Мені відчинила молода жінка. Вона розгубилася, побачивши мене.

– Добрий вечір. Я дружина Михайла.

Вона впустила мене. На столі стояло два кухлі з-під кави. Значить, він щойно пішов.

Я розповіла все. Про нас. Про дітей. Про наші мрії. Про Японію, яку ми відкладали. Про Артема, який чекає на тата щовечора.

– Навіщо ти це все мені кажеш?

– Щоб ти зрозуміла, що руйнуєш не просто шлюб. А цілий світ, де тато – це герой. Де діти – люблять без умов.

Віка дивилася у вікно і мовчала. Я встала, та попрямувала до дверей.

– Я теж хочу бути щасливою, – сказала вона. – Мишко перший, з ким я це відчуваю.

Я обернулася:

– А моє щастя? Щастя моїх дітей?

– Мені начхати на твоїх дітей.

Двері зачинилися і я зрозуміла – назад дороги не буде.

Коли Мишко повернувся додому того вечора, я вже чекала його у вітальні. Діти давно спали, по хаті розливалася тиша.

Я сиділа в кріслі з альбомом навколішки, гортаючи сторінки нашого сімейного життя.

– Привіт, – він нахилився, щоб поцілувати мене, але я відвернулася. – Щось не так?

– Де ти був? – Запитала я, закривши альбом і поклавши його на столик поруч.

– На роботі, звичайно, – знизав він плечима, знімаючи піджак.

– У нас важливий проєкт, усі затрималися. Ти ж в курсі.

– Не бреши мені, – сказала я спокійно, але твердо.

– Я знаю про Вікторію.

Він зблід, завмер, потім опустився в крісло навпроти, наче з нього випустили повітря.

– Звідки ти дізналася?.. – прошепотів він.

– Це не має значення, – перервала я.

– Головне, що ти мені брехав. Дивився у вічі – і брехав.

– Аня, все не так, як ти думаєш, – він потягнувся до моєї руки, але я прибрала її.

– Це нічого не означає. Просто… так вийшло.

– Чому? Поясни мені.

Він провів долонею по обличчю – старий жест, коли нервує.

– Я сам не розумію… Як у тумані. Вона була поруч, виявляла інтерес. А я… я не встояв. Але повір, це не кохання. Це було… швидкоплинно.

Він опустив очі й затих.

– Збирай речі, – сказала я, встаючи. – Ти більше тут не живеш.

– Що? Ти ж не серйозно, Аня! Почекай! А діти?

– Діти тебе бачитимуть. Але цей будинок більше не твій.

Він намагався щось говорити, сперечався, перепрошував, запевняв, що зміниться. Але я не слухала.

За пів години він вийшов за двері з невеликою сумкою, та тихою обіцянкою зателефонувати.

Наступного дня надійшли перші повідомлення. Він писав, що любить, шкодує, що все усвідомив. Квіти, листи, дзвінки – все йшло в одну скарбничку – вибач.

Я не відповіла. Хоча іноді, читаючи його слова, серце стискалося. Може, я надто різко? Може, варто дати шанс заради сім’ї, заради дітей?

Артем і Соня все частіше питали про тата: де він, коли повернеться? Вони сумували. А я… я починала сумніватися. А раптом можна все налагодити?

Але одного разу я їхала в метро. Треба було зустрітись із постачальником – я спустилася на станцію, зайшла у вагон і застигла.

Навскіс від мене сидів Мишко. Поруч Вікторія. Він обіймав її за плечі й щось із захопленням розповідав їй на вухо. Вона сміялася, схиливши голову на його плече.

В цей момент він помітив мене. Наші погляди зустрілися. Він відсахнувся, ніби хотів прибрати руку, але завмер.

Я повільно встала, підійшла до дверей і на наступній зупинці вийшла. Не могла дихати в тому самому просторі, де сиділа ця парочка.

Мені все стало зрозуміло. Усі слова про кохання, каяття та сім’ю – брехня!

Тепер моє рішення було очевидним. Розлучення – без жалю. Без шансів на повернення.

Тому що є зрада, яка не лікується обіцянками. І я була не готова жити з людиною, для якої це стало нормою.

А всі свої мрії я обов’язково здійсню, але вже не з цим зрадником і брехуном. Як кажуть – світ не без добрих людей. Я слушно міркую?

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.