Я мала все для традиційного Великодня – формочки для пасок, бабусину скатертину, фарбу для яєць, нову сукню. Але цього року я обрала не дім. Я обрала тишу. Тепле повітря. Себе. І поїхала одна до Карпат. Без пояснень. Без виправдань. Вперше – на своїх умовах.

– Лесю, ти геть з розуму зійшла? – голос Сергія в телефоні гудів, як зіпсований міксер. – Ти мені кажеш, що тебе не буде на Великдень? А як же мама, як же Марічка?

– Сергію, я просто втомилась. Я хочу провести свята без гонки. Без витирання столу після чужих рук. Без того вічного “а чому ще не накрито?”.

– Тобто, я з дитиною сам, а ти будеш… у готелі? Як принцеса?

Я ковтнула повітря. Принцеса… цікаво, чому коли чоловіки щось для себе вирішують, це “відпочинок”, а коли жінка – то вже “егоїзм”?

– Так, у готелі. І ще, Сергію. Марічка не сама, вона з тобою. Ти її батько. Не нянька, не випадкова допомога. Ти впораєшся.

Він кинув слухавку. Я не розплакалась. Я вже поплакала рік тому, коли на Пасху мила посуд о 23:30, а Сергій дивився футбол і питав, чи є ще салат.

Готель “Полонина”, Славське.

Я приїхала в п’ятницю. Без пасок, без торб, без скарг. На рецепції мені дали ключ і сказали:

– У вас вид на гори. Найкращий номер. І тиша.

Тиша. Це було чарівне слово. Не “а де серветки?”, не “ти м’ясо не досолила”, не “мамо, він не ділиться яйцем”. Просто… тиша.

Я зняла куртку, відкрила вікно. І стала. Вперше за роки я нічого не робила у великодню п’ятницю. Не фарбувала. Не пекла. Не кип’ятила воду в п’яти каструлях одночасно. Я просто була.

– Ви одна? – запитала дівчина в їдальні, коли я замовила чай із м’ятою.

– Так.

– То вам повезло. У нас тут цілий табір зі Львова, галас страшний.

– А мені – добре. Бо галас я залишила вдома.

У суботу я пішла в ліс.

Я не брала кошик, лише термос із кавою. Навколо пахло весною, землею, деревом, вітром. Мені не доводилось нікому всміхатись, пояснювати, чому я без туші, або слухати традиційне “все смачно, але трохи пересолено”.

Мої ноги йшли стежкою, а серце йшло в інший бік – у спогади.

– Ти ж завжди пекла, Леся, – говорила мама.

– Бо хотіла. А потім – бо треба. А потім – бо ніхто інший не зробить.

І ніхто не робив. У нашій родині жінка на Великдень була як центральний процесор. Вимкни її – і все зависне.

Але що, як я не хочу бути процесором? Що, як я – жінка, яка теж хоче просто… жити?

Великодня неділя.

Я прокинулась о дев’ятій. Без будильника, без трьох на трьох сковорідок, без шепоту: “ти вже поставила шинку?”. Я просто лежала. Слухала тишу.

Потім я вийшла на терасу і замовила собі сніданок: сирники з медом. Не фаршировані яйця, не холодець, не “м’ясо має настоятись”. Просто сирники.

І я їла. Повільно. З насолодою. І думала: це – свято. Не стіл на 17 людей. Не змагання, у кого паска пухкіша. А отак – коли ти сама з собою, і тобі добре.

– Ви така спокійна, – сказав офіціант.

– Бо я вперше на свята не виконую програму.

– А що тоді?

– Відпочиваю. Сама вирішую, коли пити чай, а коли їсти.

– Кайф. Хочу так само.

– Всі хочуть. Але ніхто не наважується.

Ввечері мені написала Марічка.

“Мамо, а тато не вміє різати яйця рівно. І каже, щоб я допомогла. Я кажу, що мама краще вміє”.

Я усміхнулась. Написала: “А ти навчи тата. Ти в мене розумничка”. Вона поставила сердечко.

Через кілька хвилин написав Сергій. Лаконічно:

– Все нормально. Впорались. Але, здається, я тепер розумію, чого ти поїхала.

Я не відповідала одразу. Просто прочитала і залишила повідомлення непрочитаним для інших. Це – мій простір. Мій ритм.

У понеділок я купила собі вінок із верби. Не для посвяти. А для себе.

Я принесла його в номер, повісила біля вікна. Тепер у мене є власна великодня традиція – робити щось, що лікує.

На вокзалі, коли поверталась, я стояла з рюкзаком на плечах і відчувала, що повертається не та Леся, яка поїхала. А нова. Та, яка нарешті вміє сказати “ні”. Та, яка нарешті вірить, що заслужила право на свій спокій. Без докорів. Без пояснень.

А ви коли востаннє робили щось тільки для себе – без оглядки, без “а як же вони”? Коли востаннє казала “ні”, не виправдовуючись? І чи могли б ви поїхати одні, як я – не в Карпати, не в Мілан – а просто в себе? Усередину?

Бо буває, що найбільше диво – не в освяченому яйці, а в моменті, коли ти вперше обираєш не “як всі”, а “як я хочу”.

Джерело