– Сто євро на взуття, сто на курточку, це для онуки, і ще хоча б триста щоб стіл накрити, – моя дочка без зайвої скромності рахувала, скільки грошей я маю їй передати на свята.

– То це виходить 500? – перепитала я.

– Мамо, ну що ти так впритик рахуєш, як колись в себе в магазині, – обурюється дочка. – А я? Мені теж на Великдень треба щось прикупити, не піду ж я в церкву в чому небудь, ти ж сама знаєш, як у нас всі обновками люблять вихвалятися.

– То скільки загалом тобі треба? – питаю.

– Тисячу давай, якраз на все вистачить, а якщо залишиться, то я відкладу, – пообіцяла Людмила. – Тільки пошвидше передай через водіїв, а то свята на носі, – каже.

– А навіщо ж передавати? Я сама приїду, – кажу.

І тут на тому кінці дроту повисла тиша. Через кілька секунд дочка оговталася і питає:

– Як приїдеш? Тобі що, відпустку дали?

– Так, сеньйора погодилася мене відпустити на два тижні.

– На два тижні? – здивовано протягнула Людмила.

І тут я зрозуміла, що дочка не рада новині, що я їду додому. Але вигляду я не подала, уточнила коли точно приїду, і все.

Поставила слухавку, і відразу сестру свою рідну набрала. Вона живе в тому ж селі, що і ми, і якщо що, то придивляється за моєю дочкою і зятем, і мені всі новини розповідає.

– Тамаро, а ти часом не знаєш, чого моя Люда не хоче, щоб я додому їхала? – питаю.

– Знаю, звичайно. То ж твої свати вже кілька днів у тебе гостюють, і я так розумію, що до Великодня збираються бути. Тому ти і зайва. А я тобі казала, сестричко, що так буде, – стала картати мене моя сестра.

Я не мала що їй відповісти на це, бо Тамара і справді мене не раз попереджала, що недобре я роблю, коли всі зароблені гроші з Італії доньці передаю.

А я що, просто робила так, як всі – поїхала на заробітки в Італію, щоб забезпечити собі і своїй дитині краще майбутнє. Я розлучена, дочку сама ростила, в нашому сільському магазині продавчинею була.

Дочка підростала, то я розуміла, що час, і коли жінки з нашого села стали їхати в Італію, я теж поїхала.

Щойно почали зʼявлятися гроші, я відразу усе в будинок вкладала, і не шкодую про це, бо завжди мріяла мати гарний дім. А зараз у мене не просто гарний дім, а найкращий.

Але через цей будинок я маю проблеми з зятем і з сватами.

Дочка вийшла заміж, і оскільки вона у мене одна, то зрозуміло, що вони з чоловіком стали жити в моєму будинку. Також з самого початку було зрозуміло і те, що я буду жити з ними, коли повернуся додому.

Гроші теж я всі їм висилала, бо ж для кого мені дбати, як не про них?

І хоч сестра мене постійно сварила, що так робити не треба, що я маю про себе думати і собі щось відкладати, я вважала, що роблю все правильно, і продовжувала висилати дочці щомісяця по тисячі євро.

Але одного разу, теж до речі на свята, я приїхала додому, бачу, зять не в гуморі. Не могла зрозуміти, що сталося, поки дочка не пояснила – її чоловік не хоче жити в чужому будинку, тому я маю переписати дім на них.

Я сказала, що цього не буде. Потім прийшли до нас в гості свати, ми сіли за святковий стіл, а вони замість того, щоб подякувати мені, що їхній син в таке добро попав, що йому навіть старатися не треба нічого, бо все є, так вони стали мене картати, чого досі я будинок на дітей не переписала, а то вони живуть як квартиранти.

Їм я теж те саме сказала, що поки я є, то будинок буде мій. А хоче зять щось своє мати, то хай заробить.

Я тоді так розійшлася, що свати пішли від мене без будьте здорові. І дочці я сказала, що не хочу їх більше бачити в своєму домі. Придумали собі, що я їм і їхньому сину щось винна.

Вони і самі сказали, що ноги їхньої в моєму домі більше не буде, бо я жадібна і мене гроші зіпсували.

Та виявляється, вони передумали, і спокійно гостюють в моєму домі, поки мене нема.

Я сказала сестрі, щоб вона пішла до мене і все зʼясувала, поки я приїду, бо не хочу мати неприємних сюрпризів на свята.

В мене є велике бажання вказати дочці і зятю на двері, але розумію, що мова йде про мою єдину дитину, не сваритися ж мені з нею через сватів.

А яка ваша думка, як правильно врегулювати це питання?

Джерело