Цього Великодня я зважилась на щось зовсім інше: не довести, що я хороша, а довести, що я – не порожнє місце.

Я звичайна жінка з родиною, де “свекруха знає краще”, чоловік у вічному режимі тостера – теплий, але ніколи не гріє, і діти, заради яких хочеться бути сильнішою.

Я думала, що якщо стану хорошою невісткою, мене полюблять. А потім зрозуміла: можна лизати підлогу, а тебе все одно звинуватять, що залишила смугу. Історія про одне велике “досить”.

Це почалося з того, що я вирішила сама викликатись допомагати Ганні — моїй свекрусі — готуватися до Великодня. Так, я. Добровільно. Чи мене вкусила якась мазохістична бджола — досі не знаю.

– Богдане, ти не проти, якщо я поїду трохи раніше до твоєї мами? Допоможу їй із прибиранням, – кажу я, роблячи вигляд, що це цілком нормальне бажання для здорової людини.

– Хм… Ну, ти ж знаєш маму… – не дуже впевнено пробурмотів він, навіть не відриваючись від свого телефона. – Вона не з тих, що легко задовільняються.

– Знаю, – відповіла я, вже вмикаючи пральну машину з мікрофіброю.

Правда була така: я сподівалася, що вона побачить. Що оцінить. Що вперше скаже щось людське, тепле. Бо ж я вже сім років як її невістка, не невидимка.

Коли я приїхала, вона вже зустріла мене у повному бойовому фарсі: хустка, фартух, серйозне лице. Мені здавалося, ніби я не в хату зайшла, а на кастинг до “Майстер-шеф”.

– Добре, що ти приїхала. Почнемо з вікон. Бо сонце таке підле – все видно.

– Добре, – кажу, ховаючи свою гідність десь між тазиком і віконною рамою.

Перші 30 хвилин були терпимі. Далі – пекло. Бо, виявляється, не так витерла верхню частину. І на склі лишилися розводи. І рама не до кінця натерта. І взагалі – раніше вона все робила сама, і все було краще.

– У тебе сили немає, Яринко? – питає, стоячи ззаду, як інспектор СЕС. – Я у твоєму віці з трьома дітьми і свекром не здоровим усе встигала.

Тут я зробила паузу. Не для дихання. А щоб не відповісти їй чорненькою фразою.

Я протерла останнє вікно. Боліла спина і душа. Я не чекала подяки. Але, чорт забирай, я чекала хоч краплю людяності.

А потім вона це сказала:

– Треба буде завтра переробити. Видно, ти не до кінця витерла куточки.

Оце “видно” мене прибило. Більше, ніж холодна вода чи коліна на плитці. Бо видно було одне – їй по цимбалам, що я стараюсь.

Я приїхала додому з пораненими пальцями, з очима, як у голодного мопса. Богдан, ясна річ, запитав:

– Як пройшло?

Я сіла. Взяла ложку. І спокійно відповіла:

– Вона сказала, що переробить.

– Ну… це вона так… Вона така, – розвів він руками.

– І ти думаєш, що це нормально?

– Я не знаю… Я звик.

– А я ні, – відповіла я. – І не збираюся.

Тиша. Як завжди, коли йдеться про щось важливе. Але цього разу я не зупинилась.

– Я більше не буду. Якщо хочеш, щоб я ставилась до твоєї мами з повагою – зроби так, щоб і вона мене поважала.

І вперше за сім років Богдан не віджартувався. Він просто сів поруч. Мовчав. Але вже не байдуже. Не з того берега.

На саме свято атмосфера була, як борщ без солі – ніби все є, а смаку немає. Діти тішились крашанками. А я тішилась, що не зірвалася ще зранку. Свекруха блимала своїм лазерним зором і запускала словесні стріли точнісінько в моїх страви:

– О, салат із магазинного майонезу? Я зазвичай роблю домашній. Він легший для печінки.

– Паску не пекла? Я думала, ти з тих, хто “по традиціях”.

А потім добила:

– Я, до речі, таки перемила вікна. Бо не витримала дивитися на ті плями.

Я поклала виделку. Повільно. Як у старих французьких фільмах, де головна героїня от-от встане і кине в обличчя бокал червоного.

Але я не встала. Я просто сказала:

– Ганно, дякую за все. Але це – останній раз, коли ви говорите про мою роботу в такому тоні. Я не ваша прибиральниця. Я ваша невістка. І мені не 15.

Вона змовкла. Вперше. Може, від шоку, а може — від того, що сказала їй це не дівчина на побігеньках, а жінка, яка нарешті прокинулась.

Наступного дня я покликала Богдана на розмову.

– Або ми вдвох будуємо кордони, або я буду будувати їх сама. І якщо треба – з парканом і колючим дротом.

Він кивнув. Сказав:

– Я готовий. Я знаю, що запустив. Але я хочу все змінити.

Чи я йому повірила? Не одразу. Але цього разу в його очах не було тіні страху чи втечі. Була відповідальність.

Тепер я готуюсь до наступного Великодня. Без фанатизму. Без мазохізму. Просто – з любов’ю до себе.

Ярина більше не хоче подобатись. Ярина хоче поважати себе. І це, знаєш, зовсім інше життя.

А тепер скажіть мені, дівчата:

А ви коли востаннє казали собі: “Досить”? І чи вистачило вам цього слова, щоб щось справді змінити?

Джерело