– Це що у тебе відчинено? – Анастасія стояла біля ноутбука, однією рукою тримаючи Василину, а іншою витираючи стіл після того, як чоловік поснідав.

– Квитки? Готель? Діма, навіщо тобі це?

– Я взяв відпустку, – сказав чоловік невимушеним тоном.

– Виїжджаю через тиждень. На десять днів.

Було відчуття, наче її хтось різко штовхнув. У їхній родині давно не було взаєморозуміння, але до такого…

Про відпустку він нічого не сказав. Він вирішив витратити її на себе, відклавши сімейні справи. Він навіть не запитав її, чи хоче вона відпочити. Настя була, м’яко кажучи, в заціпенінні.

– Один? Без мене? Без дітей?

– А що не так? Я ж не в загул йду. Я просто хочу відпочити. Втомився.

Анастасія не знала, що сказати. Її ніби облили водою, а потім заморозили. Кров прилила до обличчя. Вони ж говорили про відпустку і хотіли провести її разом.

На море було ще зарано, але свекруха була рада бачити їх у себе в селі. У неї був затишний двоповерховий будинок.

Подвір’я нагадувало затишний ліс. Тоді Дмитро кивав і погоджувався. А тепер раптом виявляється, що у нього є свої плани. І сім’я в них не входить!

– Але ж ми домовилися, – нарешті крізь зуби промовила дружина. – Разом. З дітьми. До твоєї матері!

– Настя, ну ти сама подумай, – зітхнув чоловік. – Хіба з дітьми можна відпочити? Вони захворіють, або просто будуть кричати. І мені треба прийти до тями.

Настя невдоволено скривила губи. Їй уже не подобалося те, що відбувається, але принаймні залишалася надія на компроміс.

– Добре. Їдь ти, а потім поїду я. Посидиш з дітьми, мама допоможе. Можливо, в село поїдете.

– Ти що? – Дмитро від несподіванки навіть захихотів. – Ти ж мати! Куди ти зібралася бігти від своїх дітей? Навіщо тобі відпочивати? Ти цілими днями вдома сидиш, в чому проблема?

У повітрі зависла оглушлива тиша. Десь на задньому плані з дитячого планшета лунала голосна, настирлива пісенька. У Насті від нервів сіпнулася повіка.

Колись вони розмовляли ночами до ранку, ділилися мріями, цілувалися на кухні між приготуванням супу та миттям посуду.

Вона дуже розгубилася, коли дізналася, що вдруге при надії, бо молодший був ще зовсім маленьким. Тоді Дмитро обійняв її й сказав: «Ми впораємося. Це ж щастя».

Справилася вона сама. «Щастя» ще не встигло на світ з’явитися, як це стало її особистою відповідальністю. Власне, так само, як і старший син.

– Я вже три роки без вихідних. Без сну. Без тиші. – У мене навіть немає особистого простору, – повільно почала Настя.

– А ти зараз кажеш мені, що відпочинок потрібен тільки тобі?

– Не перебільшуй, – пробурмотів він. – Просто не роби з мухи слона. Я відпочину – і стане легше всім. Навіть тобі.

– Допомагати тобі більше зможу. Це ж не ти щодня зміну відпрацьовуєш. Ти за час декрету зовсім розслабилася. Забула, як це було. Це тобі не ложкою махати, та памперси міняти.

Настя навіть не намагалася переконати його в протилежному. У неї просто не було сил. Надто образливо було чути, що її життя було курортом, а не виснажливою, нескінченною працею без права на себе.

Тиждень минув у мовчанні. Дмитро вдавав, ніби нічого не сталося. Документи, збори, валіза… На прощання поцілував дітей і пішов. Навіть не намагався говорити.

Настя стояла в коридорі, поки двері ліфта не зачинилися. Вона не плакала: не залишилося в ній більше сліз. Просто було відчуття, що всередині щось тріснуло. Щось важливе. Якась опорна конструкція.

Ввечері прийшла мама. Вона принесла сирників, викупала дітей і взяла на себе вечірню істерику дочки. Настя сиділа на кухні й навіть не намагалася прикидатися веселою. Це марно.

– Як ти, тримаєшся? – спитала Ірина Олексіївна, коли діти заснули й видалася хвилина для розмови.

– Поки що тримаюся, – відповіла Настя й опустила погляд. – Але, здається, вже не за нього.

Зранку телефон почав розриватися сповіщеннями в самий невідповідний момент: Василина кричала, бо не хотіла чистити зуби, Артем влаштовував істерику через сироп від кашлю.

Настя швидко витерла руки й подивилася на екран. Знімок моря з шезлонгом. Нескінченна блакить, морозиво, кухоль кави й підпис: «А у нас тут +30, сонце – вогонь».

Потім з’явилося відео. Дмитро в шортах, засмаглий і посміхається на камеру. Десь на задньому плані шумлять хвилі. У Насті опустилися руки.

Не через заздрість, а через образу. Їй не було що знімати на камеру. Її життя виглядало б, як нудний серіал з ганчірками, підгузками та холодним чаєм, який не було часу пити.

Їй хотілося написати щось в’їдливе, але вона стрималася. Настя відклала телефон і пішла розвішувати чергову партію дитячих футболок. Зранку знову садок, лікар, аптека. І знову все сама.

Чоловік надсилав фотографії їжі, смішні меми, розповідав, як він розважався з новими друзями на екскурсії.

У відповідь Настя ставила бездушну вподобайку, або машинально надсилала наліпку. І це все. Вона не могла по-справжньому радіти за нього, а він не цікавився її справами.

Єдиною, хто залишався поряд, була мама. Ірина Олексіївна приходила щодня. Іноді з каструлями та гостинцями, іноді – просто з добрим словом.

– Лягай відпочинь, я піду з дітьми погуляю. -Ти зовсім загнаний вигляд маєш, – стурбовано сказала вона.

Вечорами мама просто сиділа поруч на кухні, поки діти спали. Тоді Настя могла вперше за день виговоритися без страху, що зараз знову хтось прокинеться та заплаче.

– Мамо, – якось почала вона, втомлено розвалившись на дивані. – Ти ж з татом розлучилася, коли мені було шість. Не страшно було?

– Дуже. Боялася не впоратися. Але страшніше – залишитися меблями. Ось ти живеш начебто, а тебе ніхто не помічає. Ні голосу, ні думки. Нічого. І раптом розумієш: ти просто додаток до чийогось життя.

Настя кивнула. Це відчуття їй було дуже знайомим.

– А потім? – спитала вона тихо.

– А потім стало легше дихати. Спочатку важко, так. Але це інше «важко». Без відчуття, що тебе щодня по краплі видоюють, спустошують. Знаєш, якби лишилась – втратила б себе, чи з глузду з’їхала.

Наступного ранку Настя записалася на безплатну консультацію до юриста. Просто, щоб розуміти, які у неї перспективи.

Вона ще не подала заяву на розлучення, але навіть консультація здавалася кроком уперед. І цей крок надавав впевненості.

Вночі, коли діти нарешті засинали, вона діставала блокнот. Це можна було б назвати щоденником. Настя почала вести його, коли чоловік поїхав. Вона хотіла відстежити свої почуття.

Може, все не так погано? Може, вона справді перебільшує на емоціях? Але кожен запис був пронизаний розпачем.

Очі натрапили на випадковий рядок: «Я не предмет. Я не служниця. Я людина, яка може втомлюватись. У нього відпустка. У мене – виживання. І це не норма».

Стало очевидним, що є проблема.

На шостий день відпустки після чергового фото із басейном Настя взяла телефон. Вона написала лише одне повідомлення: «Нам потрібно серйозно поговорити, коли повернешся. Не про путівки. Про нас». Жодних претензій та емоцій, просто констатація факту.

Вона не знала, що буде далі. Але вже зрозуміла з гіркого досвіду – чекати, що хтось прийде і врятує її з океану байдужості – марно. Ніхто не прийде. Потрібно тягти себе із цієї багнюки самостійно. Хоча б зробити ривок.

Дмитро повернувся у суботу. Поставив валізу у передпокої так, ніби тільки з роботи прийшов. З порога покликав дітей, розкрив руки й почав говорити, як сумував, як хотів обійняти їх і, як йому «бракувало його малюків».

Артем вибіг у коридор і повис у батька на шиї. Звичайно, теж скучив. Василина недовірливо ховалася за маминою ногою і не поспішала підходити.

– Поїхали в аквапарк у вихідні, – раптом запропонував чоловік. – Дітей твоїй мамі віддамо. Ти відпочинеш, може, хоч посміхнешся нарешті.

Анастасія схрестила руки на грудях. Серйозно? Він хотів відкупитись від неї поїздкою до аквапарку?

– Я ж писала тобі, Дімо. Нам треба поговорити. Зараз.

Він важко зітхнув, пройшов повз неї на кухню, стомлено завалився на стілець.

– Слухай, ти перегинаєш. Я просто хотів розслабитись після важкого робочого року. У нас це тепер злочин?

– Ні, – вона глянула йому просто в очі. – Відпочинок – це не злочин. А ось те, що тобі начхати, що твоя дружина вже зривається від втоми, – злочин.

– Я ж повернувся, Насте. І повернувся нормально. Це вже щось.

– Тобто, ти маєш на увазі наявність інших варіантів? Як цікаво… Мене не влаштовує “щось”. Я хочу все! Або нічого!

Дмитро замовк. Він невдоволено насупився, нервово поправив рукав, присунув собі порожній кухоль.

– Зрозуміло. Претензії. Як завжди. Все тобі мало. А нічого, що я орав усі ці роки? Хто сім’ю забезпечував?

– А хто в цей час годував, прав, сидів із хворими дітьми? Твоїми дітьми! Хто називав мене зозулею, коли я просила лише один день побути одній?

– Так не можна, Дімо! Ти хочеш, щоб я й надалі була домробітницею, або частиною інтер’єру! А я більше не можу цього терпіти!

– Отже, все? – Він підвівся. – Кидаєш сім’ю?

– Це ти покинув сім’ю і поїхав до Туреччини. Я беру дітей і їду до мами, – спокійно сказала вона. – Поступлюсь тобі квартирою.

– Тимчасово. При розлученні – поділимо. Я більше не можу жити разом із людиною, яка навіть не готова визнавати свої промахи.

– Ти збожеволіла! Посидиш з дітьми одна кілька днів, а потім зрозумієш, що перегнула, – впевнено відрізав чоловік. – Побачимося, коли порозумнішаєш.

– Ніби я й так не сиджу з ними сама, – подумала Анастасія, збираючи речі. Його слова її зачепили. Глибоко, болісно.

– Коли я порозумнішала – ти був на пляжі, – кинула вона йому перед виходом.

Діти нічого не зрозуміли. Вони раділи та щиро думали, що їдуть у гості до бабусі. Анастасія трималася. До останнього.

Тільки коли зачинила за собою двері маминої квартири, дозволила собі притиснутися до стіни, заплющити очі й стомлено видихнути.

Ірина Олексіївна не ставила зайвих запитань. Вона розігріла їжу, перевдягла дітей, заварила чай. Увечері вони сиділи на кухні, як колись до заміжжя Насті. Пахло пирогом із вишнею, та тихим затишком, якого їй так бракувало.

– Страшно? – спитала мама, ніби перевіряючи, чи треба заспокоювати, чи краще відволікти.

Анастасія подивилася у вікно, де на дитячому майданчику залишилися іграшки, забуті кимось надвечір.

– Вже ні, – сказала вона. – Або… не так страшно, як було поруч з ним.

– Хочеш піти від нього?

– Так. Не хочу більше покладатися на чиюсь милість, на чийсь настрій, залежати від його думки. Вислуховувати, що я паразит, ледарка і не ціную його.

Ірина Олексіївна, звісно, ​​розуміла, що це означає. Але вона сама колись була у схожій ситуації, а тому поділяла почуття доньки, та була готова підтримати.

– Я тобі допоможу. Десь посиджу з онуками, підстрахую, десь відведу їх у садок. Разом знайдемо тобі роботу. Не бійся. Все буде добре, хоча легко, звісно, ​​не буде.

Це були ті самі слова, які Ірині хотілося почути. За вікном спалахнули ліхтарі. Анастасія відкинулася на спинку стільця.

Здавалося, весь світ все ще висить на її плечах, але вона хоч би не була самотньою на цьому шляху.

Попереду жевріла невідомість, проте, навіть вона була кращою за ту колишню “стабільність”, у якій вона повільно тонула. Тепер все буде добре, хоч і не легко. Вона до цього готова, попри все, – бо вільна…

Чи слушно вчинила Настя, як ви вважаєте? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.