Лариса звернула з траси на вузьку гравійну дорогу, що вела до дачі. Машина підскакувала на вибоїнах, а в салоні пахло щойно зрізаними жоржинами, які вона везла свекрусі. Радіо тихо наспівувало стару мелодію, але Лариса його не слухала. Її думки крутились навколо списку справ: приготувати вечерю, допомогти з грядками, не забути посміхатися, коли свекор почне свої нескінченні історії про молодість.

Приїхавши на дачу до батьків чоловіка на три години раніше, Лариса почула їхню розмову — і подала на розлучення

Лариса звернула з траси на вузьку гравійну дорогу, що вела до дачі. Машина підскакувала на вибоїнах, а в салоні пахло щойно зрізаними жоржинами, які вона везла свекрусі.

Радіо тихо наспівувало стару мелодію, але Лариса його не слухала. Її думки крутились навколо списку справ: приготувати вечерю, допомогти з грядками, не забути посміхатися, коли свекор почне свої нескінченні історії про молодість.

Двадцять років шлюбу навчили її бути ідеальною невісткою — навіть коли всередині все кипіло.

Вона глянула на годинник — третя дня. До призначеного часу ще три години, але Лариса вирішила приїхати раніше. Хотіла здивувати всіх, допомогти, довести, що вона, як завжди, на висоті. Дача стояла в кінці дороги, оточена яблунями та похиленим парканом. Лариса заглушила мотор, вийшла з машини й вдихнула тепле повітря, просочене запахом трави та землі.

— Ну, Ларисо, вперед, — пробурмотіла вона, поправляючи сумку на плечі. — Покажи їм, як треба.

Дім виглядав порожнім. Віконниці були зачинені, але з саду доносилися голоси. Лариса посміхнулась — мабуть, свекор знову сперечається зі свекрухою, як правильно поливати помідори. Вона обійшла дім, тримаючи кошик з жоржинами, і вже хотіла окликнути їх, коли почула своє ім’я.

— Лариса, звісно, хороша, — казав свекор, його голос був низький, майже буркотливий. — Але, Вале, ти ж бачиш, вона не тягне. Занадто проста для нашого Сашка.

Лариса застигла. Кошик у руках здригнувся, але вона не рушила з місця. Голос свекрухи, зазвичай м’який, звучав різко:

— Проста? Олеже, вона вже двадцять років усе для нього робить! А він? Думаєш, я не знаю про його “відрядження”? Та він із тією своєю… скільки вже? Рік? Два?

— Тш-ш, Вале, тихіше, — перебив свекор. — Не наша справа. Сашко сам розбереться. А Лариса… ну, вона зручна. Не питає, сцен не влаштовує. Дім тримає, мовчить. Що ще треба?

Лариса відчула, як до щік приливає кров. Вона хотіла вийти, закричати, що все чула, але ноги наче приросли до землі. «Зручна». Слово різонуло, як лезо. Вона стиснула ручку кошика так, що побіліли пальці. Голоси тривали:

— А якщо вона дізнається? — запитала свекруха. — Олеже, вона ж не дурна. Що тоді?

— Не дізнається, — відрізав свекор. — Сашко не дурень, прикриє сліди. А Лариса… вона його любить. Проковтне, як завжди.

Лариса відступила, намагаючись не зламати гілку під ногами. Її серце гупало так, ніби ось-ось вискочить. Вона повернулася до машини, кинула кошик на заднє сидіння і сіла за кермо. Руки тремтіли. «Відрядження». «Рік? Два?» Вона перебирала в голові всі ті рази, коли Сашко їздив “у справах”, повертався з винною усмішкою та квітами. Вона вірила. Завжди вірила.

— Яка ж я була дурна, — прошепотіла вона, вдивляючись у порожнечу. — Яка ж…

Вона не плакала. Сльози не йшли. Замість них у грудях росло щось важке, гаряче, мов розпечений камінь. Лариса дістала телефон і набрала Сашка. Він відповів після другого гудка.

— Ларисо, ти вже на дачі? — голос був веселий, занадто веселий.

— Так, — ледве вимовила вона. — Приїхала раніше. А ти де?

— Їду, скоро буду. Чекай, гаразд? Мамі привіт передай!

Вона скинула дзвінок, не відповівши. У дзеркалі заднього виду відбивалося її обличчя — бліде, зі стиснутими губами. Лариса раптом подумала, що не впізнає себе. Хто ця жінка? Де та Лариса, що сміялась з жартів Сашка, варила його улюблений борщ, пишалась, коли він хвалив її перед друзями? Вона зникла. Або ніколи й не існувала?

Вона сиділа в машині, поки не почула шум мотора. Сашко приїхав. Лариса вийшла, намагаючись тримати спину рівно. Він вискочив із машини, усміхаючись, як завжди.

— Ларисо, ти чого така серйозна? — він зробив крок до неї, але вона відступила.

— Сашо, — її голос був холодним, чужим. — Нам треба поговорити.

Він завмер, і усмішка повільно зійшла з його обличчя.

Лариса дивилася на екран телефону, ніби той міг дати відповіді на всі запитання.

Спогади накочували хвилями, заважаючи мислити тверезо. Її перші дні з Сашком, радощі й труднощі, спільний сміх і сльози — усе це зараз здавалося чужим, далеким кіно. Вона все ще сиділа в машині на узбіччі, і, як казала свекруха, «ідеальна дружина» раптом усвідомила, що її життя перевернулось з ніг на голову.

Задзвонив телефон. Подруга-адвокат на тому кінці слухала її плутані слова, заспокоювала, казала, що все налагодиться, що життя ще може бути кращим. Лариса дякувала тихо, з надією чіпляючись за думку, що попереду ще може бути світло — навіть після такого темного тунелю.

Її очі були спрямовані на дорогу — таку саму порожню, як вона почувалася всередині. Але хіба порожнеча — це кінець? Можливо, це початок чогось нового? Вона згадала, як колись, у молодості, мріяла подорожувати, вчитися, пізнавати життя ширше, ніж кухня, пральна машина і Сашко.

— Ларисо, — тихо сказала подруга, — ти ж знаєш, що не сама. Все ще попереду. Я завжди поруч.

Ці слова трохи зігріли її охололу душу. Лариса відчула, як гіркота відступає, залишаючи місце маленькому проблиску надії. Треба починати знову — страшно, але й цікаво.

Вона вимкнула мотор і вийшла з машини, вдихнувши свіже повітря. Їй назустріч ішла не лише дорога, а й новий розділ її життя. Лариса знала, що шлях буде нелегким, але вона була готова йти вперед. Адже навіть після найсильнішої бурі завжди приходить сонячний день.

Лариса сиділа в кафе на околиці міста, де запах свіжозвареної кави змішувався з ароматом ванільних булочок.

Навпроти — Наталя, адвокатка з гострим поглядом і звичкою постукувати ручкою по блокноту, переглядала свої записи. Лариса дивилась у вікно, де люди поспішали тротуаром, і думала, як дивно — світ навколо іде своїм шляхом, поки її власне життя руйнується.

— Отже, — Наталя відклала ручку й подивилася на Ларису. — Ти впевнена? Розлучення — це серйозний крок. Я можу все підготувати, але мені потрібно знати, що ти не передумаєш за тиждень.

Лариса повільно повернула голову. Її очі були сухими, але в них горіло щось нове — не злість, не біль, а рішучість.

— Впевнена, — сказала вона. — Наталю, я двадцять років жила для нього. Для них усіх. І що? Вони сміялися мені за спиною. Я більше не хочу бути «зручною».

Наталя кивнула, ніби чекала саме такої відповіді.

— Гаразд. Тоді почнемо з розподілу майна. Квартира, авто, дача — що у вас є? І ще… — вона затнулася. — Ти думаєш вимагати аліменти? Не на дітей, звісно, але ж ти не працювала, поки була з ним?

Лариса усміхнулася, але в тому не було радості.

— Аліменти? Ні, Наталю. Я нічого від нього не хочу. Лише свободу.

— Свободу? — Наталя підняла брову. — Ларисо, ти ж розумієш, що починаєш з нуля? У п’ятдесят років? Без роботи, без заощаджень?

— Розумію, — Лариса стиснула горня з кавою так, що фарфор нагрівся в руках. — Але краще з нуля, ніж у брехні. Я знайду роботу. Я… щось придумаю.

Наталя подивилася на неї довгим поглядом, а тоді усміхнулась.

— Знаєш, я завжди думала, що ти надто м’яка. А ти, виявляється, ще той кремінь.

Лариса не відповіла. Вона думала про те, як повернеться додому — в їхню з Сашком квартиру, де кожен кут нагадає про минуле. Вона вже вирішила: поїде. Можливо, зніме щось невеличке, подалі від знайомих вулиць. Але спочатку потрібно було закінчити розмову з Сашком. Він дзвонив їй увесь учорашній вечір, залишав повідомлення: «Ларисо, давай поговоримо», «Ти все не так зрозуміла», «Я ж тебе люблю». Вона не відповіла ні на жодне.

— Він буде сьогодні ввечері вдома, — сказала Лариса, ніби відповідаючи на власні думки. — Я хочу сказати йому все прямо. Щоб знав.

— Ти впевнена, що витримаєш? — Наталя насупила брови. — Такі розмови… вони виснажують.

— Витримаю, — Лариса глянула їй в очі. — Я повинна.

Вечір опустився на місто тихо, як завіса. Лариса зайшла до квартири й одразу відчула, як повітря стало важчим. Сашко сидів у вітальні, на дивані, з келихом вина в руці. На столі стояла пляшка — напівпорожня. Він підвів погляд, і Лариса помітила, як він намагається здаватися спокійним, хоча пальці нервово теребили край рукава.

— Ларисо, — почав він, встаючи. — Я чекав на тебе. Де ти була?

— Не твоя справа, — холодно відповіла вона й пройшла повз, кинувши сумку на стілець. — Нам треба поговорити. І цього разу ти не відкрутишся.

Він розгубився, але кивнув.

— Добре. Говори. Тільки… не кричи, гаразд? Давай спокійно.

— Спокійно? — вона різко обернулась, і її голос задрижав від стриманого гніву. — Ти хочеш, щоб я залишалась спокійною після всього, що ти зробив? Після того, як роками мені брехав?

— Я не брехав! — він підвищив голос, але тут же притих. — Ларисо, я… я заплутався, розумієш? Та Катя… вона нічого не значить. Це було просто… ну, відволікання.

— Відволікання? — Лариса зробила крок ближче, її очі звузились. — А я, значить, хто? Прислуга? Та, що пере, готує і мовчить, поки ти «відволікаєшся»?

— Ти все перекручуєш! — він кинув келих на стіл, і вино хлюпнуло на скатертину. — Я завжди тебе цінував! Ти ж моя дружина, Ларисо. Я не хотів тебе втратити.

— Цінував? — вона майже засміялась, але той сміх був гіркий, як полин. — Ти цінував те, що я не ставила запитань. Що вірила кожному твоєму слову. Що була сліпою дурепою!

Сашко відкрив рота, але змовчав. Лариса бачила, як він шукає слова, як намагається знайти виправдання, але цього разу вона не дала йому шансу.

— Знаєш, що найсмішніше? — продовжила вона, і голос її став тихішим, та від того тільки гострішим. — Я тебе любила. По-справжньому. Я думала, що ми назавжди разом. А ти… ти навіть не намагався бути чесним. Чому, Сашо? Чому ти не сказав правду?

Він опустив голову, і Лариса раптом зрозуміла, що чекає відповіді. Не вибачень, не пояснень — саме відповіді. Але він мовчав, і це мовчання боліло гірше за слова.

— Я подаю на розлучення, — сказала вона нарешті. — І це не обговорюється.

— Ларисо, зачекай, — він зробив крок до неї, але вона підняла руку, зупинивши його. — Ти не можеш просто так усе зруйнувати! У нас же все було добре!

— Добре? — вона подивилася на нього так, ніби бачила вперше. — Тобі, може, й було добре. А я втомилась прикидатися, що щаслива.

Вона розвернулась і пішла до дверей спальні, але зупинилась на порозі.

— Завтра я їду, — кинула вона, не озираючись. — Збери свої речі. Або мої. Мені байдуже.

Двері за нею зачинилися тихим клацанням, але для Лариси цей звук пролунав, як постріл. Вона сперлась спиною до стіни, відчуваючи, як серце несамовито б’ється. Вперше за багато років вона не знала, що буде завтра. І, дивна річ — це не лякало. Це було… звільнення.

Лариса прокинулась рано. Сьогодні все було інакше. Сьогодні вона починала з нуля.

Лариса вийшла на кухню, поставила чайник і дістала стару чашку з відбитим краєм — ту, що Сашко терпіти не міг, а вона любила саме за її недосконалість. Тепер ця чашка стала символом.

— Ну що, Ларисо, — сказала вона собі, дивлячись у тьмяне віддзеркалення в чайнику. — Пора жити для себе.

Чайник закипів, і вона налила чай, додала ложку меду. В голові вже крутився план: зібрати речі, подзвонити Наталі, знайти тимчасове житло. Вона не знала, скільки ще зможе залишатися в цій квартирі, але вирішила, що виїде вже сьогодні. Хай Сашко приходить у порожній дім — це буде його проблема.

Вона відкрила шафу й почала діставати свої речі. Сукні, які носила, щоб йому догодити, Лариса відклала вбік — можна віддати або викинути. А от старий светр, м’який і потертий, який Сашко називав «мішком», Лариса притисла до грудей. Їй раптом захотілося плакати, але вона стиснула зуби й продовжила пакувати сумку.

Телефон завібрував на столі. Сашко. Лариса глянула на екран — там світилася фраза: «Ларисо, давай поговоримо ще раз». Вона закотила очі й змахнула сповіщення. Говорити вже не було про що. Все сказано вчора — і крапка.

До полудня вона зібрала дві сумки — вирішила, що більше їй не треба. Решта нехай залишається — як пам’ять про життя, якого більше не буде. Вона викликала таксі й спустилася вниз, не озираючись на під’їзд, де провела стільки років. Водій, літній чоловік з добрими очима, допоміг занести речі.

— Куди їдемо, красуне? — усміхнувся він.

Лариса завмерла. Вона ще не вирішила. Наталя пропонувала кімнату в знайомих, але Лариса раптом згадала маленьке містечко за годину їзди, де вони з Сашком колись відпочивали. Там був старенький будиночок біля річки — дешевий, затишний, із видом на воду. Вона назвала адресу, і таксі рушило.

Дорога минула непомітно. Лариса дивилась у вікно, де миготіли поля й дерева, й відчувала, як щось усередині відпускає. Біль ще була — гостра, мов скалка, — але поряд з нею зростало інше відчуття. Надія? Свобода? Вона ще не знала, як його назвати.

Будиночок був саме таким, яким вона його пам’ятала: маленький, з облізлою фарбою та скрипучою верандою. Господиня, літня жінка з поморщеними руками, одразу впізнала Ларису.

— Ой, то це ви з чоловіком тоді приїжджали? — спитала вона, подаючи ключі. — А він де?

— Ми більше не разом, — спокійно відповіла Лариса, і голос її не здригнувся.

Жінка кивнула, ніби все зрозуміла, й пішла, залишивши Ларису наодинці. Вона занесла сумки, сіла на старий диван і подивилася у вікно. Річка текла повільно, віддзеркалюючи небо, і Лариса раптом усміхнулася. Вперше за довгий час — щиро.

Вона дістала телефон і написала Наталі: «Я поїхала. Будинок біля річки. Починай оформляти розлучення». Відповідь прийшла швидко: «Молодець. Тримайся. Скоро все буде готово».

Лариса відклала телефон і вийшла на веранду. Вітер приніс запах води й трав. Вона заплющила очі й глибоко вдихнула. Їй було п’ятдесят, і вона починала з чистого аркуша. Це лякало, але водночас хвилювало — як у юності, коли весь світ здавався відкритим.

— Я впораюсь, — прошепотіла вона, і річка ніби кивнула у відповідь.

День хилився до вечора, і Лариса вирішила прогулятися берегом. Вона йшла, слухаючи шелест листя й плюскіт води, й думала про те, ким хоче бути. Не дружиною, не невісткою — собою. Може, знайде роботу в місцевій кав’ярні? А може, почне малювати — вона любила це в молодості, але покинула заради родини. Думки текли вільно, і Лариса зрозуміла, що вперше за багато років не боїться майбутнього.

Коли вона повернулась, на ґанку лежав букет польових квітів — маленький, скромний, очевидно, від господині. Лариса підняла його й вдихнула аромат. Її серце стиснулося, але не від болю — від чогось теплого. Вона зайшла в дім, поставила квіти в банку з водою й сказала вголос:

— Це мій дім. Моє життя. І я більше нікому нічого не винна.

Ранок у будиночку біля річки був тихим, але живим.

Лариса прокинулась від співу птахів за вікном і шуму води, що долинав навіть крізь зачинені віконниці. Вона потягнулася, відчуваючи легкість у тілі — ніби з кожним днем тут, далеко від минулого, з неї спадали невидимі кайдани. Кава, зварена в старій турці, пахла зовсім інакше, ніж у міській квартирі — гіркувато, з ноткою свободи.

Вона вийшла на веранду з горнятком у руках і сіла в скрипуче крісло-гойдалку. Річка блищала на сонці, а на іншому березі паслися корови, ліниво махаючи хвостами. Лариса дивилася на них і думала, що вперше за багато років не будує планів на день для когось іншого. Сьогодні вона могла робити все, що захоче — або нічого. І це було її право.

— Доброго ранку, Ларисо! — долинув голос, і вона озирнулася. Господиня будинку, Анна Петрівна, йшла стежкою з кошиком у руках. Її зморшкувате обличчя світилася добром.

— Доброго, Анно Петрівно, — усміхнулась Лариса, встаючи. — Це ви вчора квіти залишили?

— А хто ж іще? — підморгнула бабуся. — Ти ж тут одна, а квіти — вони душу зігрівають. Ось, тримай, — простягнула кошик. — Яйця свіжі, молоко. А то, мабуть, у місті тільки магазинне їла?

Лариса взяла кошик, відчуваючи, як тепло розливається грудьми. Такі прості речі — яйця, молоко, букет польових квітів — раптом стали значити більше, ніж усі вечері в ресторанах, куди Сашко водив її «по випадку».

— Дякую, — щиро сказала вона. — Ви… навіть не уявляєте, як це вчасно.

Анна Петрівна подивилася на неї уважно, ніби бачила більше, ніж Лариса хотіла показати.

— Я все розумію, — тихо мовила вона. — Буває, життя так заверне, що лишається тільки починати знову. Не бійся, дівчинко. Ти сильна. Справишся.

Лариса кивнула, проковтнувши клубок у горлі. «Дівчинко» — так її давно ніхто не називав. Їй було п’ятдесят, але в цю мить вона справді почувалась молодою, повною сил і можливостей.

— Ну, піду я, — Анна Петрівна легенько поплескала її по плечу. — А ти заходь, як що. В мене чай з малиною — закачаєшся.

Лариса провела її поглядом, а потім повернулася до хати. Вона поставила кошик на стіл і вирішила, що сьогодні зробить щось для себе. У кутку стояла коробка, яку вона майже випадково прихопила з квартири. У ній були її старі речі — не сукні й не прикраси, а те, що вона ховала від Сашка, бо він називав це «дурницями». Вона відкрила коробку й дістала блокнот з олівцями. Сторінки пожовтіли, але малюнки, зроблені двадцять років тому, досі залишалися живими — квіти, пейзажі, обличчя випадкових перехожих.

— Ну що, привіт, — прошепотіла вона, проводячи пальцем по ескізу річки, схожої на ту, що текла за вікном. — Час згадати, хто ти є.

Вона взяла олівець і почала малювати. Спочатку невпевнено — лінії тремтіли, рука відвикла. Але з кожною хвилиною рухи ставали сміливішими. Лариса малювала річку, корів на березі, тінь від яблуні біля хати. Вона не помітила, як минули дві години. Коли вона відклала олівець, на сторінці ожив шматочок її нового світу.

— Непогано, — сказала вона вголос і посміхнулася. — Як на початок — дуже навіть.

Телефон на столі завібрував, і Лариса здригнулася. Вона вже звикла ігнорувати дзвінки Сашка, але цього разу дзвонила Наталя. Лариса відповіла одразу.

— Ларисо, привіт! — голос подруги був бадьорим, але діловим. — Я підготувала документи. Усе готово до подачі. Але є один момент — Сашко хоче зустрітися. Каже, що погоджується на розлучення, але просить «поговорити по-людськи». Що скажеш?

Лариса глянула на свій малюнок, потім — на річку за вікном. Її перший імпульс — відмовити. Вона не хотіла бачити Сашка, не хотіла знову відчувати той біль. Але щось у ній, нова Лариса, яка малювала річку й пила чай із відколотої чашки, сказала: «Закрий ці двері назавжди».

— Гаразд, — відповіла вона. — Нехай приїжджає сюди. Але тільки один раз, Наталю. Я не збираюсь повертатися в минуле.

— Впевнена? — Наталя помовчала. — Я можу поїхати з тобою, якщо що.

— Не треба, — Лариса усміхнулася, хоча подруга цього не бачила. — Я впораюсь.

Вона скинула виклик і повернулася до свого малюнка. Олівець знову ліг у руку, але цього разу вона додала до пейзажу фігуру — жінку, що стоїть біля води. Це була вона сама. Не та, що ховалася за усмішками та борщами, а інша — вільна, справжня.

До вечора наступного дня Сашко приїхав. Лариса почула звук мотора й вийшла на ґанок. Він стояв біля машини, у тій самій куртці, що носив роками, але виглядав інакше — осунутим, із темними колами під очима. Вона не відчула ні жалю, ні злості — лише порожнечу.

— Ларисо, — почав він, зробивши крок ближче. — Дякую, що погодилась. Я… я просто хочу все пояснити.

— Пояснити? — вона схрестила руки, дивлячись на нього спокійно. — Сашко, я все знаю. Ти пояснював двадцять років. Досить.

Він розгубився, ніби не очікував такого тону.

— Я не хочу, щоб ти думала, що все було даремно, — сказав нарешті. — Ти… ти була найкращою дружиною. Я все зіпсував. Пробач мені.

Лариса мовчала, дивлячись на нього. Вона чекала, що його слова щось змінять, розбудять старе кохання чи бодай образу. Але нічого не сталося. Вона просто бачила перед собою людину, яка належала її минулому, але більше не мала влади над її майбутнім.

— Я не злюсь, — тихо сказала вона. — І не шкодую. Але я більше не твоя дружина, Сашко. І не хочу нею бути. Підпиши папери й живи своїм життям.

Він відкрив рота, але не знайшов слів. Лариса повернулась і пішла до хати, залишивши його стояти біля машини. Коли вона зачинила двері, почула, як мотор завівся й затих у далині. Вона підійшла до столу, де лежав її малюнок, і додала жінці на малюнку усмішку.

— Оце й усе, — сказала вона річці за вікном. — Тепер тільки вперед.

Дні в будиночку біля річки текли повільно, як сама річка.

Лариса звикла до нового ритму: ранкова кава на веранді, прогулянки берегом, вечори з олівцями й блокнотом. Вона малювала все більше — не лише пейзажі, а й усе, що приходило в голову: обличчя з юності, квіти, яких ніколи не існувало, візерунки, схожі на її думки. Іноді вона ловила себе на тому, що наспівує — те, чого не робила роками. Це було дивно й… правильно.

Анна Петрівна заходила майже щодня — то з пирогами, то з новинами про сусідів. Лариса дізналася, що в містечку є ринок, де місцеві продають усе — від меду до плетених кошиків, і невеликий клуб, де збираються «тим, кому за сорок», щоб співати, танцювати або просто балакати. Анна Петрівна натякала, що Ларисі варто заглянути, але вона поки відмахувалася. Їй вистачало тиші й себе самої.

Одного ранку, коли Лариса розкладала свої малюнки на столі, щоб вибрати найкращі, у двері постукали. Вона відчинила й побачила Анну Петрівну з незнайомою жінкою — стрункою, з коротким сивим волоссям і живими очима. На вигляд їй було трохи за шістдесят, але рухалася вона легко, наче час її не стосувався.

— Ларисо, знайомся — це Маргарита, — представила її Анна Петрівна. — Вона в нас місцевий художник, а ще має крамничку на ринку. Я їй розповіла про твої малюнки — от вона й напросилась у гості.

Лариса розгубилась, але запросила її до хати. Маргарита одразу попрямувала до столу, де лежали малюнки, й почала їх розглядати. Лариса почувалась так, ніби хтось читає її щоденник, але Маргарита дивилася не з цікавістю, а з повагою.

— Це все твоє? — запитала вона, тримаючи ескіз з річкою й жінкою. — Ти сама навчалась чи десь училася?

— Сама, — знизала плечима Лариса. — Це так… для душі.

— Для душі? — Маргарита усміхнулась. — Дівчинко, це не просто для душі. Це талант. У тебе є око й жива рука. Чому ти це нікому не показуєш?

Лариса розгубилася. Вона ніколи не сприймала свої малюнки серйозно. Для неї це був спосіб дихати — впоратися з болем, порожнечею, запитаннями, на які не було відповідей. Але погляд Маргарити — гострий, але добрий — змусив її замислитися.

— Не знаю, — щиро зізналася вона. — Я… я просто не думала, що це комусь потрібно.

— Потрібно, — відрізала Маргарита. — І знаєш що? Я хочу, щоб ти принесла кілька робіт на базар. У мене в крамничці є куточок для місцевих майстрів. Картини, вишивка, кераміка — все продається. Спробуєш?

Лариса відкрила рота, щоб відмовитись, але зупинилась. А чому б і ні? Що вона втрачає? Її життя вже вивернулось навиворіт, і кожен крок у невідомість виявлявся кращим, ніж вона очікувала.

— Гаразд, — сказала вона нарешті. — Спробую.

Маргарита усміхнулась так, ніби виграла суперечку.

— Ото й добре. Приходь у суботу, я все підготую.

Коли гостя пішла, Лариса ще довго сиділа за столом, дивлячись на свої малюнки. Її роботи — на базарі? Це звучало, як сон, але водночас — як виклик. Вона вибрала три ескізи: річку з жінкою, квіти, яких не існувало, і портрет Анни Петрівни, який намалювала днями, поки та розповідала чергову байку.

Субота видалась сонячною. Базар гудів: продавці вихваляли товар, діти бігали з льодяниками, бабусі сперечалися про ціну на картоплю. Лариса несла свої малюнки, загорнуті в старе простирадло, і почувалася школяркою перед іспитом. Маргарита зустріла її біля лавки — невеликої дерев’яної хатинки, заваленої фарбами, глиняним посудом і тканинами.

— Давай сюди, — Маргарита забрала малюнки й одразу почала вивішувати їх на дерев’яну стійку. — Не бійся, тут усі свої. Якщо що — я поруч.

Лариса кивнула, але серце билося, як дзвін. Вона відійшла трохи вбік, удаючи, що розглядає сусідні прилавки, та краєм ока стежила за своєю стійкою. Люди проходили, дехто зупинявся, роздивлявся її роботи. Хтось хитав головою й ішов далі, але були й ті, хто стояв довше.

Близько обіду Маргарита помахала їй рукою.

— Ларисо, йди сюди! Твій портрет Анни Петрівни вже забрали!

— Як це — забрали? — Лариса підійшла, не вірячи своїм вухам.

— Купили, — Маргарита сунула їй кілька зім’ятих купюр. — Вітаю з першою продажем. І знаєш, ті твої квіти також припали до душі одній пані. Казала, що повернеться.

Лариса дивилася на гроші в руці, і їй хотілося водночас сміятися й плакати. Це були не просто гроші — це було підтвердження того, що її світ, її думки, її руки можуть щось означати. Вона сховала купюри до кишені й усміхнулася так щиро, що Маргарита засміялася.

— Ну от, тепер ти наша, — сказала вона. — Звикай, Ларисо. Це тільки початок.

До вечора продали ще один малюнок — ті самі вигадані квіти. Лариса поверталась до свого будиночка з легким серцем, наспівуючи щось без слів. Вона вже уявляла, як створить нові малюнки, як спробує акварель, про яку мріяла в юності. Але головне — вона відчувала себе живою. Не чиєюсь дружиною, не тінню в чужому житті, а собою.

Коли вона увійшла до хати, телефон завібрував. Повідомлення від Наталі: «Сашко підписав документи. Розлучення оформлене. Ти вільна». Лариса прочитала це двічі, чекаючи, що біль повернеться, але замість неї прийшло полегшення. Вона відклала телефон, підійшла до вікна й подивилася на річку.

— Вільна, — повторила вона вголос, і слово це було легким, як вітер.

Вона взяла олівець і почала новий малюнок — жінку, що йде стежкою з кошиком квітів у руках. Жінка усміхалась, і Лариса знала: це була вона сама. Не та, що залишилась у минулому, а та, що тільки почала жити.

Осінь прийшла в містечко непомітно.

Листя на деревах біля річки пожовкло, а ранкове повітря стало пахнути вогкістю й прілою травою. Лариса полюбила цю пору року — вона була чесною, без прикрас, як і її нове життя. Щоранку вона виходила на веранду з горнятком чаю, загорнувшись у старий плед, і дивилася, як туман стелиться над водою. Її блокнот товстішав від нових малюнків, а в кутку кімнати вже лежала стопка полотен, які вона придбала за гроші з продажу.

Суботній базар став частиною її життя. Лариса вже не ховалася за сусідніми прилавками — стояла біля своєї стійки, усміхаючись перехожим. Її роботи почали впізнавати — не лише місцеві, а й приїжджі, які шукали щось «із душею», як сказала одна жінка, купуючи пейзаж із річкою. Маргарита жартувала, що Лариса скоро затьмарить усіх майстрів містечка, але Лариса лише відмахувалась. Їй не була потрібна слава — достатньо було знати, що її малюнки знаходять відгук.

Одного п’ятничного ранку, коли Лариса пила чай з Анною Петрівною, та раптом ляснула себе по лобі.

— Та зовсім забула! — вигукнула вона. — Завтра ж у клубі вечір, пам’ятаєш, я тобі казала? Пісні, танці — все, як годиться. А Маргарита вже записала тебе на виставку. Сказала, твої роботи мають бачити не тільки на базарі.

Лариса поперхнулась чаєм.

— Яку ще виставку? — вона витріщилась на Анну Петрівну. — Я ж не погоджувалась!

— А я за тебе погодилась, — лукаво примружилась бабуся. — Ларисо, досить ховатися у своєму будиночку. Ти тепер не просто гість — ти своя. Йди й покажи, що вмієш. Люди оцінять.

Лариса хотіла заперечити, але в очах Анни Петрівни було стільки тепла та впевненості, що вона лише зітхнула.

— Гаразд, — пробурмотіла вона. — Але якщо я там згорю від сорому — це буде на твоїй совісті.

Анна Петрівна так засміялася, що в її руках затремтіла чашка.

Клуб виявився невеликим будинком із дерев’яною підлогою й запахом старих книжок. Усередині вже гуділи люди: жінки у яскравих сукнях, чоловіки з гітарами, молодь, яка, видно, прийшла просто за компанію. Лариса принесла п’ять робіт — три малюнки та два нових полотна, які нарешті наважилася створити після довгих вмовлянь Маргарити. Її картини повісили в куточку біля вікна, і Лариса намагалася туди не дивитися, щоб не нервувати.

Маргарита, як завжди, взяла все у свої руки. Вона походжала залом, знайомила Ларису з усіма — наче представляла зірку. Лариса ніяковіла, але поступово розслабилась. Люди підходили, розглядали її роботи, ставили запитання. Хтось хвалив, хтось просто кивав, але кожен погляд був мов маленький місток — між нею й світом.

Ближче до середини вечора, коли гітарист заграв щось повільне, до Лариси підійшла жінка її віку — з темним волоссям, зібраним у недбалий пучок, і усмішкою, яка здалась знайомою.

— Це ви малювали? — запитала вона, вказуючи на полотно із жінкою, яка йде стежкою. — Там стільки… життя. Наче я її знаю.

— Дякую, — Лариса усміхнулась, відчуваючи, як тепло розливається в грудях. — Це… ну, напевно, я сама. Тільки не така, яка була. А яка хочу бути.

Жінка подивилася на неї уважніше.

— Гарно сказано, — відповіла вона. — Мене звати Ірина. Я викладаю в місцевій школі, ще веду гурток малювання для дітей. Дивлюся на ваші роботи й думаю — вам би до нас. У вас є що показати.

Лариса розгубилась. Викладати? Вона ніколи про це не думала. Її малюнки були тільки для себе, для душі. А ділитись цим із дітьми… Це лякало. І водночас манило.

— Я не знаю, — чесно зізналась вона. — Я ніколи нікого не вчила. І… навіть не впевнена, що зможу.

Ірина засміялась — не з насмішкою, а по-доброму.

— Ніхто не впевнений, поки не спробує, — сказала вона. — Подумай. Якщо захочеш — приходь до школи. Ми завжди раді новим обличчям.

Вона пішла, а Лариса лишилась стояти, дивлячись на своє полотно. Думка про гурток засіла в голові, як зернятко. Вона уявила, як сидить із дітьми, показує, як тримати олівець, як бачити світ через лінії й кольори. Це було страшно. Але водночас — правильно.

Вечір закінчився пізно. Лариса продала два малюнки й одне полотно, а друге — подарувала Анні Петрівні, яка мало не розплакалась від радості. Коли Лариса повернулась у свій будиночок, вона почувалась втомленою, але наповненою. Не порожнеча, як раніше, а повнота — від людей, від розмов, від того, що її світ став ширшим.

Вона лягла спати, але перед очима все ще миготіли обличчя з учорашнього вечора. Ірина, Маргарита, Анна Петрівна, незнайомці, що посміхалися, дивлячись на її роботи. Лариса зрозуміла: вона більше не одна. У неї були не просто малюнки — були люди, які бачили в них щось своє. І це було важливіше за будь-який продаж.

Наступного ранку Лариса прокинулася з рішенням. Вона набрала номер Ірини — Маргарита дала його ще вчора, «про всяк випадок». Голос у слухавці був такий самий теплий, як і напередодні.

— Ірино? Це Лариса, з виставки, — почала вона, відчуваючи, як тремтить голос. — Я подумала… я хочу спробувати. З вашим гуртком.

— Справді? — Ірина явно посміхалась. — Чудово! Приходь у середу, подивимось, як ти впораєшся з нашими шибениками. Не бійся, вони хороші, хоч і галасливі.

Лариса засміялась, і напруга відпустила.

— Домовились, — сказала вона. — І… дякую.

Вона поклала слухавку й підійшла до вікна. Річка текла, як завжди, але тепер Лариса бачила в ній не лише відображення неба, а й себе — жінку, яка більше не боїться зробити крок уперед. Вона взяла олівець і почала новий малюнок: діти, що біжать полем із фарбами в руках. Це було не спогадом і не мрією — це було майбутнє, яке вона обирала сама.

Середа настала швидше, ніж Лариса очікувала.

Ранок вона провела у хвилюванні, перебираючи свої малюнки й старі олівці, наче школярка перед першим уроком. Вона не знала, що казати дітям, як утримати їхню увагу, але в грудях палав вогник цікавості. Вперше за довгий час вона не просто пливла за обставинами — вона сама обирала шлях.

Школа знаходилась у центрі містечка — невисока будівля з облупленою жовтою фарбою і квітами в горщиках на підвіконнях. Лариса зайшла, стискаючи сумку з альбомами, і відразу почула гул дитячих голосів. Ірина чекала її біля кабінету — у джинсах і з плямою фарби на щоці, наче щойно сама малювала.

— Готова? — запитала вона з усмішкою. — Не бійся, вони тебе не з’їдять. Ну, хіба що закидають запитаннями.

Лариса кивнула, хоч серце билося швидко. Ірина відчинила двері, і Лариса ступила до класу. Десяток пар очей дивилися на неї — діти від семи до дванадцяти років, з цікавістю й легкою настороженістю. На столах лежали аркуші паперу, баночки з фарбами й пензлики, а в кутку стояла велика коробка з кольоровими олівцями.

— Діти, це Лариса, — представила Ірина. — Вона буде з нами малювати. І в неї, між іншим, такі картини, що дух захоплює. Ларисо, розкажи, що ти любиш малювати?

Лариса завмерла, але погляди дітей — відкриті, без осуду — допомогли зібратися. Вона дістала зі своєї сумки блокнот і показала малюнок річки з жінкою на березі.

— Я люблю малювати… те, що відчуваю, — почала вона тихо, але голос міцнів. — Ось це — річка біля мого будинку. Коли я на неї дивлюся, мені спокійно. А ще я малюю квіти, яких не існує, і людей, яких бачу у своїй уяві. Малювання — це як говорити, тільки без слів.

Діти загомоніли, потягнулися до блокнота. Хтось запитав, чи можна намалювати дракона, інший — що хоче «космос із динозаврами». Лариса засміялась, і напруга остаточно зникла.

— Можна все, — відповіла вона. — Головне, щоб вам подобалось.

Ірина підморгнула й пішла у справах, а Лариса залишилась із дітьми. Вона не вчила їх, як правильно тримати олівець чи змішувати фарби — натомість питала, що вони хочуть показати, і допомагала знайти спосіб. До кінця заняття столи були завалені малюнками: криві дракони, зірки з очима, будинки, що пливли в хмарах. Лариса дивилась на них і відчувала, як усередині щось оживає — та частина її, що колись мріяла, але забула як.

Коли діти вибігли на перерву, Ірина повернулася й плеснула в долоні.

— Ну ти даєш! — сказала вона. — Вони вже питають, чи прийдеш завтра. Ларисо, ти — природжена. Залишишся з нами?

Лариса усміхнулась, усе ще тримаючи в руках малюнок дівчинки — кішка з крилами, недосконала, яскрава, смілива.

— Залишаюсь, — відповіла вона. — Це… як дихати.

Гурток став її новою рутиною. Двічі на тиждень Лариса приходила до школи, а решту часу малювала — для базару і для себе. Її роботи купували все частіше, а Маргарита вже натякала на невеличку виставку в сусідньому містечку. Але Лариса не поспішала — їй подобалось «тут і тепер»: скрип підлоги у будиночку, сміх дітей, запах фарб, розмови з Анною Петрівною за чаєм.

Одного разу, на початку листопада, коли річку вкрило тонкою кригою, Лариса отримала листа. Не електронного — справжнього, в пожовклому конверті, який принесла Анна Петрівна з пошти. Вона відкрила його, чекаючи рахунок або рекламу, та натомість знайшла коротку записку, написану акуратним почерком:

«Ларисо, це Наталя. Пробач, що не зателефонувала — захотілося, як у старі часи. Я пишаюсь тобою. Чула від Маргарити, що ти тепер художниця і викладачка. Знаєш, я завжди вірила, що ти знайдеш себе. Якщо будеш у місті — зазирни. А якщо ні — я сама приїду до твоєї річки. Люблю. Твоя Н.»

Лариса перечитала листа тричі, а потім пригорнула його до грудей. Вона не бачила Наталю відтоді, як виїхала, але ці слова були містком до тієї Лариси, яка ще вагалася, чи варто починати спочатку. Тепер — сумнівів не було.

Вона відповіла Наталі довгим листом — про річку, про дітей, про малюнки, про те, як навчилася пекти пироги з Анною Петрівною і як одного разу мало не втопила чобіт у багнюці, ганяючись за натхненням. Вона писала до півночі, а потім вийшла на веранду й подивилася на зорі. Вони були яскравішими, ніж у місті, і Лариса раптом подумала, що її життя тепер таке ж — ясне, справжнє.

У грудні Лариса наважилася на виставку в сусідньому місті. Маргарита організувала все: орендувала залу, розвісила картини, навіть надрукувала буклети з історією «художниці біля річки», як вона назвала Ларису. Лариса сміялася з цього прізвиська, але в глибині душі воно їй подобалося.

На відкритті було людно — більше, ніж вона очікувала. Приїхали Наталя та Ірина, прийшли Анна Петрівна й діти з гуртка, які з гордістю показували всім її роботи. Лариса стояла в стороні — в простій сукні й з новою короткою стрижкою, яку зробила напередодні — і почувалася так, ніби це відбувається не з нею. Але коли люди підходили, дякували, запитували, що її надихнуло, вона відповідала чесно:

— Життя. Те, яке я обрала сама.

До кінця вечора продали майже всі роботи. Лариса не рахувала гроші — для неї важливішими були очі людей, які забирали її картини додому. Вона знала: кожна з них — частинка її шляху, від болю до свободи.

Коли гості розійшлися, Наталя обійняла її так міцно, що Лариса засміялася.

— Ти не уявляєш, як я за тебе рада, — сказала Наталя, витираючи сльозу.

— Пам’ятаєш, як ти боялася піти? А тепер подивись на себе.

Лариса подивилася — на зал, на порожні стіни, на друзів, на річку, яка чекала на неї вдома. І усміхнулась.

— Я бачу, — відповіла вона.

— І знаєш, я нарешті вдома.

Вона повернулася в будиночок пізно, але сну не було. Лариса взяла нове полотно й почала малювати: жінку, що стоїть під зорями, з річкою за спиною й цілим світом попереду. Це була вона — не та, що залишилась у минулому, і не та, що буде завтра, а та, що живе зараз. І вперше за багато років Лариса знала: цього — достатньо.

КІНЕЦЬ.