— Ти ж мене не любила. Без любові за мене вийшла. Тепер кинеш, коли я захворів…

— Не кину! – сказала Марина й обійняла Ігоря.

– Ти найкращий чоловік! Нізащо не кину тебе…

Він не міг повірити, що це правда. Настрій і Ігоря був поганим…

Марина прожила заміжньою двадцять п’ять років, і всі ці роки продовжувала подобатися чоловікам. Вона і в юності була найбільш затребуваною дівчиною.

Та що там, у юності! І в школі майже всі хлопчаки бігали саме за Мариною. При всьому при цьому красунею Марина не була.

Вона не розлучилася зі своїм чоловіком, хоч він і був вельми неоднозначним персонажем.

Ні, Марина прожила з Вадимом до самого його відходу. Дочку виростили, заміж видали. Молодий чоловік відвіз Дарину в Італію, тепер вони надсилали гарні фотографії та кликали в гості. Так вони з Вадиком і не зібралися… Марина ще, може, з’їздить. А Вадик – усе.

Чоловік Марини розбився на автівці. Так безглуздо… щоправда, Марині потім сказали, що, найімовірніше, йому стало погано за кермом. Серце прихопило, розгубився, не впорався з керуванням.

— Може, втратив свідомість? – припустила вона.

— Тепер уже нічого не дізнаємося. – зітхнула подруга, лікарка. – Причина: множинні ушкодження, несумісні з життям.

Марина була в такому шоці. Подруга Олена допомагала все організовувати.

Вона і дізналася всі подробиці по своїх каналах. Вадима поховали і залишилася Марина одна у великому будинку, який вони з чоловіком будували все життя.

Ні, для двох, та якщо гості приїжджали, будинок начебто й не дуже великий. А для однієї людини… для жінки – великий, до того ж ще й тягар.

Дім є дім. У ньому чоловіча рука потрібна…

Даша приїхала на прощання з батьком. Завела з матір’ю розмову про продаж будинку, купівлю квартири, і можливий переїзд Марини до них.

— Ну ні! – вигукнула Марина. – Я не для того будинок цей будувала, щоб продавати. І в Італію вашу я не хочу. Бачила я ту Італію…

— Мамо!

— Темна ти, Даринко! – усміхнулася Марина крізь сльози. – Жартую я так.

— Ну, якщо жартуєш, то, може, не все так і погано.

Усе було неоднозначно. Так само неоднозначно, яким був і сам небіжчик. З одного боку, Вадик був турботливим і люблячим чоловіком.

З іншого боку – людиною настрою. Бувало, що під поганий свій настрій він був здатний вимотати Марині всі нерви без залишку.

Потім каявся і вибачався, а Марина була досить легкою людиною – не зациклювалася на таких моментах. Так і жили. Двадцять п’ять років! З глузду з’їхати…

Даша погостювала і поїхала – її чоловік багато працював, дівчина поспішала назад, щоб підтримувати вогонь у домашньому вогнищі. Залишилася Марина сама.

Щоправда, знаючи себе, жінка розуміла – це ненадовго.

Так і вийшло. Вона посумувала півроку, а коли витерла сльози, виявила, що навколо вже зібралася невелика команда залицяльників.

До речі, навіть мама Марини свого часу дивувалася такій затребуваності дочки.

— І що вони в тобі знаходять? Штабелями ж просто падають! Не красуня ти в мене, начебто… чи я чогось не розумію.

— Добра ти, мамо. – усміхалася Марина, підфарбовуючи губи. – Краса ця нічого не означає. Порожній звук. Жінка має бути чарівною і харизматичною. З родзинкою.

— Іди вже, гуляй, жінко, – реготала мама. – А то наречений втомиться чекати, піде.

— Інший прийде, – байдуже смикала плечиком Марина.

І ось минуло майже тридцять років від тієї розмови з матір’ю, а нічого не змінилося. Жінки все нарікають, що немає вільних чоловіків, нема за кого після сорока заміж виходити.

Марина цієї проблеми не розуміла. У неї і в сорок шість он цілих два наречених утворилися, і обидва хороші.

Серцем Марина тягнулася до Дмитра. Дуже він їй подобався і зовні, і в спілкуванні. Симпатичний, інтелігентний. І поговорити цікаво з ним, і вийти в люди не соромно.

Щоправда, майстром Діма був саме в плані поговорити. Марина своїми вухами, можна сказати, полюбила його, але з огляду на вік і досвід розуміла – ця людина не для життя. Не для її великого дому.

Другий наречений, Ігор, був простим міцним мужиком. З тих, що на свято можуть випити цистерну, але в руках у них усе ладиться, працює і горить. Справжній мужик із золотими руками, поступливим характером, але зі стрижнем усередині.

З дружиною своєю такий буде тихим і лагідним, як цуценятко, але якщо знадобиться, гори для неї зверне. Так вийшло, що подобався Ігор Марині менше – дурна жіноча логіка.

Він же не говорив їй красивих промов. Тверезий Ігор був доволі мовчазною людиною. От якщо вип’є, то тоді міг і смішну історію розповісти, і анекдот, і будь-яку розмову підтримати.

Випити, до слова, Ігор і справді міг багато, але наступного дня вже був у строю. Обливався холодною водою і знову активно жив. Небагатослівно, але по справі. Його Марина й обрала.

Дмитро образився, що його солодкі промови зазнали фіаско, і пішов.

Марина вийшла заміж за Ігоря, від чого він був щасливий по вуха. На весіллі випив зайвого, співав і танцював до упаду.

— Ну ти даєш, – усміхнулася Олена. – Рік ледь минув після відходу Вадима, а ти вже заміж виходиш. Нічого не змінилося! Жіночки вдень із ліхтарем не можуть собі мужика знайти, а тобі варто з дому тільки вийти.

— Ти ще скажи: «І що вони в тобі знаходять? Ти ж не красуня навіть!»

— Та ну… не буду я нічого такого говорити. Але що ти завжди була якось підозріло затребувана, це факт.

— Я не знаю, Оленко, що вони в мені знаходять. Іди з мамою моєю про це поговори.

Марина підморгнула подрузі й пішла танцювати зі своїм чоловіком – він саме підійшов, запросив її. Вона танцювала і подумки розганяла останні сумніви.

Ну і що, що Ігор простакуватий? Зате який сильний. І рукастий. Та й зовні цілком ще гарний собою. А що більшу частину часу мовчить, так може воно й непогано.

Ну вибрала б Діму, і що далі? Із красивих слів каші не звариш.

За кілька місяців Ігор перетворив ділянку Марини на казковий сад. Зайві дерева він викорчував.

Землю розрівняв. Зробив Марині клумби для квітів. Побудував альтанку. У будинку теж відчувалася міцна чоловіча рука.

Ні, правильно Марина вибрала собі чоловіка. Абсолютно правильно.

При цьому Ігор ще й гроші заробляв. Усе намагався порадувати Марину подарунками.

Вона порівняла короткий період свого сімейного життя з двадцятьма п’ятьма роками в першому шлюбі, і абсолютно щиро пошкодувала, що не зустріла Ігоря раніше. Золотий мужик!

У теплу пору року вони вечорами готували на мангалі й вечеряли в альтанці, де Ігор поставив гарний дерев’яний стіл і лавочки.

Марина, наївшись шашлику, мружилася, як ситий кіт. Ігор усміхався, дивлячись на неї.

— Ти чого, Ігорю?

— Нічого. Радію.

Його перша дружина була занудою. Він уже й не думав, що зустріне таку прекрасну жінку.

Раділи вони своєму сімейному щастю чотири роки, а потім Ігор раптом почав почуватися якось… не дуже.

Став швидко втомлюватися. Худнути без причини. А вже якщо вип’є, – а випити Ігор іноді любив, – так і зовсім недобре йому ставало.

— Ігоре, потрібно піти до лікаря! – забила на сполох Марина. – Чого ти чекаєш? Явно щось не так.

— Та що за дурниця, Маринко? Само пройде!

— Що за середньовіччя? А якщо не пройде? Чи ти, що? Як більшість чоловіків, боїшся лікарів?

— Ні.

Ігор не хотів говорити Марині, чого саме боїться. А боявся він тільки одного. Боявся, що якщо він серйозно хворий, Марина піде від нього. Не стане вона жити з хворим мужиком.

Ігор дурнем не був. Він розумів, що Марина вийшла за нього (розповідь для сайту Рідне слово) заміж із практичних міркувань, а зовсім не з великого кохання. Але він її кохав! Всупереч усьому.

Побачив у магазині розгублену жінку, яка не може гаманець знайти в сумці, і одразу ж закохався. Розгубленість цієї жінки була якоюсь моторошно зворушливою.

Відразу хотілося підійти, взяти її на руки і захищати все життя. Хоча мама Ігоря загадково сказала, побачивши його обраницю:

— Тобі жити, синку. Але що ти в ній знайшов, я не зрозумію. Не красуня. Немолода. А ти ще хоч куди. За тебе б будь-яка молода дівчина пішла!

Ніхто не був потрібен Ігорю, крім Марини. І тепер, якщо він справді захворів, хіба потрібен буде Ігор Марині?

Вона так і не вмовила його поїхати в лікарню. Був суботній вечір. У гостях у них була Олена з чоловіком, Борисом. Ігор із Борею пили пінне і смажили шашлик. Олена в кухні, де вони різали салат, сказала Марині:

— Ігор захворів, чи що?

— Та от не знаю! – в серцях вигукнула Марина. – Я його благаю піти до лікаря. А він ні в яку! Ти лікар. Що скажеш? Адже Ігор нездоровий?

— Ну… виглядати став гірше. Схуд. І мені здалося, шкіра в нього з якимось жовтуватим відтінком.

— О, Господи! Оленко, умови його піти до лікаря! Дуже тебе прошу. Може, тебе послухає? Ти ж лікарка!

Олена уважно подивилася на подругу.

— Марино… ти його любиш? Просто, я пам’ятаю твої коливання…

Марина прикусила губу і не відповіла.

А Олена не встигла вмовити Ігоря піти до лікаря – він знепритомнів під час застілля. Викликали швидку допомогу. Марина поїхала з Ігорем. До тями він не приходив. Вона тримала чоловіка за руку і молилася.

Його прооперували майже одразу.

— Пухлина печінки.

— Рак?! – перелякалася Марина.

— Висновки аналізів тепер чекаємо.

Пухлина виявилася доброякісною, але вона була вже досить пристойного розміру, коли Ігор потрапив на операційний стіл.

Лікарі заборонили Ігорю майже все і попередили, що відновлюватися він буде довго. І не факт, що повністю відновиться. Усе-таки вже вік.

Ігор зовсім зажурився. У лікарні його відвідала мама.

Марина була на роботі, мама прийшла вдень. Принесла їжі, яку Ігорю дозволили – список дозволеного поки що був зовсім коротким.

— Синку, я тебе не впізнаю! – сказала Тетяна Василівна. – Ти чого? Вижив. Раку немає. Треба радіти, а ти лежиш із кислою міною.

На ось, поїж парові котлетки.

— Не хочу їсти.

— А треба! У чому справа? Марина хоч приходить?

— Приходить… поки що. – сказав Ігор.

— Чого? Боїшся, що кине тебе? Ну й дурепою буде!

— Та я все! Ні на що не здатний! Мені навіть працювати не можна. Нічого не можна. Мені п’ятдесят років тільки в червні буде, а я інвалід. Кому потрібен інвалід?

— Що тут у вас? – здивувалася Марина, входячи. – Кричите на все відділення. Доброго дня, Тетяно Василівно!

— Піду я, мабуть. Привіт, Марино. І бувай.

— Що сталося?

Мама Ігоря махнула рукою і пішла. Марина вимила руки і підійшла до ліжка, на якому лежав її нещасний чоловік.

— Ну чого ти розлютився, інвалід? Руки-ноги на місці. Який ти інвалід? Решта заживе. Я ось знаєш, що про печінку прочитала?

— Що?

— Печінка такий орган, який відновлюється самостійно. Якщо залишається п’ятдесят один відсоток печінки – все. Вважай, вона відновиться. А в тебе шістдесят відсотків залишилося. Дай своїй печінці час. Усе налагодиться!

— А в мене він є?

— Що? – не зрозуміла Марина.

— Час.

— Ігоре, та в чому річ?! Мені щось не сказали? Ти попросив лікарів щось від мене приховати?

— Та я не про те…

Ігоря виписали. І почалася його найгірша частина життя. Варто було Ігорю трохи попрацювати фізично, як майже одразу він втомлювався. І це найбільше засмучувало чоловіка.

А попереду був ювілей, думки про який тепер навіювали на Ігоря тугу. Нічого не з’їсти, випити не можна. Ось радість!

Марина, здавалося, не помічала, що Ігор втомлюється дуже швидко, і з ентузіазмом наминала з ним за компанію дієтичну їжу.

— Маринко… – нарешті він наважився. – Скажи, що тепер буде з нами?

— У якому сенсі? – не зрозуміла вона.

— Ну… я дуже повільно одужую. Ти кинеш мене, так? Скажи краще зараз.

— Чого це я буду тебе кидати? Мені з тобою дуже добре.

— Так це коли я все робив і працювати міг, тобі добре було. А зараз що хорошого? Зараз мені самому з собою погано.

— Ну й даремно. Давай-но, бери себе в руки!

— Та я намагаюся! Але що це таке? Два рази молотком махнув – втомився, як собака.

Марина підійшла до нього й обійняла зі спини. Притулилася щокою до потилиці.

— Люблю я тебе. І не кину ніколи. А відновлюватися ти не поспішай. Нехай усе йде, як іде.

— Кохаєш? Справді?

— Правда-правда.

Марина не кидає Ігоря. Він повільно, але відновлюється.

Ювілей Марина йому організувала без міцних напоїв, щоб він не страждав, що не п’є на самоті.

Прийшло кілька друзів, посиділи в альтанці, пограли в настільні ігри.

— Пощастило тобі з дружиною, Ігорю. – сказали друзі Ігорю, йдучи.

— Підете, мабуть, тепер нап’єтеся за моє здоров’я? – єхидно запитав він.

Посміялися. Розійшлися. Увечері вони з Мариною сиділи на ґанку, дивилися на зоряне небо. Щасливі. Того вечора Ігор уперше за довгі кілька місяців відчув себе краще.

Повірив, що відновлюється. І що його дружина справді не кине його. Він обійняв Марину міцніше.

— Ти чого, Ігорю?

— Усе добре! – сказав він.

— Ну нарешті. – хмикнула Марина і поцілувала його в щоку.

Вони були щасливі…

КІНЕЦЬ.