– Розказуй, Марійко, як живеш. Чого не дзвониш мені? Загордилася? – тітка Зоя з ропашілими щоками зняла з себе плащ і без запрошення попрямувала на кухню.

Бачу, моя мама розгубилася і не знає, що й казати, бо всі ми розуміємо, що візит її рідної сестри напередодні свят не просто так. Тому я і вирішила, що теж вступлю в їхній діалог.

– Привіт, тітко Зоє. Каву будете? – питаю, намагаючись бути ввічливою.

– А чого лише каву? Світлано, ти ж знаєш, що я люблю добре поснідати. Зранку виїхала до вас першим автобусом, то вже зголодніла, так що відчиняй холодильник і готуй тітці сніданок. Каву вона мені пропонує…

Безпардонності моєї тітки Зої можна тільки позаздрити. Таких людей як вона я більше не зустрічала. Вона вже все, що могла, забрала у моєї мами, все життя користується її добротою, і зупинятися не збирається.

В свій час будинок їхніх батьків мав ділитися на двох сестер, тільки от моя мама нічого не отримала, бо тітка зробила так, що і всі городи, і родинний будинок дісталися їй.

Мама моя жила в невістках, і її рідна сестра вважала, що мамі нічого не треба. Коли не стало бабусі і дідуся, тітка Зоя все продала, купила двом своїм дочкам по однокімнатній квартирі, а моїй мамі не дісталося і гривні.

– Тобі, Марійко, не так треба як мені. У тебе чоловік гарно заробляє, господарку велику ви тримаєте – не пропадете точно. І дочка у тебе одна, а в мене дві, – тітка таким чином вселяла моїй мамі думку, що вона не те, що може на щось претендувати, а ще й винна їй.

У нас і справді є велика господарка – всі домашні продукти батьки вирощують на городі і в саду, також тримають і курей, і свиней, то ж у нас все своє, домашнє.

Тітка, знаючи це, завжди приїжджає начебто до нас в гості, а від нас уже їде з повними сумками продуктів. Особливо перед святами чи днями народження – вона тут як тут, бо це ж яка суттєва економія.

– Мамо, ти не зобов’язана їй нічого давати, – не раз я казала мамі, коли бачила, як тітка користується її добротою.

– Світланко, ти не розумієш, це ж моя рідна сестра, ми з нею в дитинстві останньою цукеркою ділилися, невже я їй зараз не дам тих 10 яєць чи картоплі? – виправдовується мама.

– Ділилися цукеркою – це вона в тебе забирала? – піджартувала я з натяком.

– Світлано, облиш. Зоя хороша, ти просто її не знаєш. Я маю змогу допомагати, от і допомагаю. Я впевнена, що коли мені знадобиться допомога, вона теж мене в біді не залишить, на те ми і сестри, – каже мама.

Я в це не вірила. І була права. Довго чекати на перевірку, чи є в тітки Зої родинні цінності, не довелося.

Я поїхала в Польщу на роботу, мене не було кілька місяців, і мама якраз в лікарню потрапила. І що ви думаєте, скільки разів до неї навідалася її рідна сестра? Правильно, жодного! Вона часу не знайшла, хоча мама в лікарні була два тижні.

Приїхати я не могла, тому я попросила свою подругу, і вона щодня бігала до мами в лікарню.

Тепер свята наближаються, і тітка тут як тут – в понеділок з самого ранку до нас заявилася, щоб на Великдень собі продуктів у нас набрати.

Почалося все з кави і сніданку, а далі сценарій я знала – тітка каже мамі, що їй треба, а те чемно складає все у сумки. Само собою, що мама ніколи у сестри своєї ніяких грошей не брала.

Та цього разу я вирішила, що так не буде. Поки тітка Зоя снідала, я маму покликала на сторону і попередила, щоб навіть не думала їй щось давати.

Мамина сестра, очевидно, щось зрозуміла, бо побачила, що ми сидимо і не витягуємо ніякі продукти. Тоді вона витягнула список і дала мамі із словами:

– Сестричко, мені вже пора, буду збиратися, а ти поки мені оце приготуй, бо ж не дарма я до тебе їхала. Тут небагато.

Я першою взяла цей список до рук.

– Та як не багато, тут на дві тисячі гривень точно потягне, – кажу. – То ви, тітко, цього разу все в магазині купите, бо мама в лікарні лежала, і не мала часу продукти вирощувати.

Тітка вперше в житті пішла від нас з пустими руками і дуже зла. Вона навіть не попрощалася, сказала, що даремно лиш час і гроші на автобус витратила.

Мамі незручно, вона почувається винною, і мене картає, що не треба так було. А я вважаю, що нічого поганого я не зробила, саме так і треба було зробити, і то давно.

– Якщо ми їй нічого не дали, то може хоч її в гості на Великдень до нас запросити? – шукає вихід мама.

– Ага, запроси. Так вона з усіма своїми дітьми і внуками приїде, і будеш тоді мати повну хату гостей, – кажу. – А чого тітка хоч раз нас до себе в гості не покличе? – питаю.

Бачу сама, що мамі прикро і сумно, вона вважає, що не треба було перед святами псувати стосунки з тіткою. А я вважаю, що все правильно зробила. А яка ваша думка?

Джерело