– Ура! Тато приїхав! Тату, тату! Ти ж нас не кинеш? Татку, ти тільки не залишай нас тут! Бабця Надя сказала, якщо ти нас не забереш, то вона нас у дитячий будинок здасть! Вона старенька зовсім, їй нас не віддадуть, на тебе одна надія!

Ми з Мишком тебе слухатися будемо, чесно-чесно! І їмо ми зовсім мало, можемо на одній картоплі сидіти, ти тільки забери нас, не віддавай у цей дитячий будинок! – Маленька Ірочка, дівчинка 9-ти років, тараторила без угаву, кажучи явно не своїми словами, настільки вони були дорослі, слова ці, що Іван, дорослий чоловік, ковтнув грудочку, що раптово з’явилася в горлі, і відвернувся на секунду, щоб змахнути сльози, які так недоречно з’явилися в куточках очей.

Притиснувши доньку до себе, втупившись у її маківку, що так солодко пахне, таку рідну, милу, вдихнувши цей незабутній дитячий запах, Іван знов відчув, що йому, дорослому чоловікові, так хочеться зараз заплакати, так хочеться притулитися до маминого плеча, поплакатися, поскаржитися на це нелегке, доросле життя, попросити поради, підтримки, допомоги…

Знову вдихнувши такий рідний і знайомий запах, Іван заплющив очі, а коли розплющив очі, то одразу натрапив на колючий погляд, такий не по-дитячому дорослий і серйозний.

– Мишко, а ти що там сховався? Іди до тата! – Іван знову проковтнув слину, і натягнуто посміхнувся.

Дитина завмерла в нерішучості, в усі очі дивлячись на чоловіка. Боязка посмішка осяяла його дитяче личко, але тут же згасла.

– Мишко, ну ти чого? Це ж я, твій татко! Не впізнав? Ну ж бо, синку! Біжи швидше!

– Мишко, давай до нас!- Ірочка посміхалася, і кликала брата.

Мишко зробив перший боязкий крок, слідом другий, а потім щодуху кинувся бігти до батька,на ходу витираючи непрохані сльози.

– Татку, рідний, ти тільки не віддавай мене! Я дуже-дуже тебе люблю! Бабця Надя сказала, що я не твій, що ти мене не любиш, що я тобі не потрібен зовсім, що ти тільки Ірку забереш, а мене в дитбудинок віддадуть! Вона зла, погана, я їй не вірю! Ти ж мене не кинеш, татку?

– Мишко, дурненький! Ну який же ти не мій? Ти справжнісінький мій! У тебе і прізвище моє, і по батькові! І вуха, вуха-то подивися! Мої вуха! Як же я можу тебе комусь віддати! Ми разом додому поїдемо, до тітки Дарини. Вона знаєш, яка хороша?

– Ага, а бабця Нада сказала, що Даринка твоя – відьма справжня, що це через неї ти маму покинув, і нас разом із нею! Що чаклунка вона, ця Дарина, тебе зачарувала.

– Мишко, тихо! Ти що кажеш то? Замовкни, не можна таке татові казати! – це Ірочка шикає на брата, намагається говорити тихо, але в тій тиші, що стоїть на вулиці, її шепіт – немов найгучніший крик, так добре все чути.

Іван посміхається і притискає до себе дітей. “Милі, кохані, рідні! Чи вибачите ви мене, що так довго не їхав до вас? Чи зрозумієте ви мене? Чи зможу я сам себе зрозуміти? Дякую Дарині, напоумила, на шлях істинний наставила, на потрібну дорогу шлях показала, не дала загубитися серед злоби людської та пліток.”

– Жартує бабуся,жартує. Не відьма Даринка, а чарівниця, справжнісінька! Добра, мила, ніжна! Та що я тобі розповідаю! Скоро сам усе побачиш!

Бабуся Надя стоїть на ґанку і жує губу. Іван підштовхнув дітей, мовляв, ідіть, збирайтеся, скоро додому поїдемо. Дітлахи знехотя відлипли від батька і побігли до хати, на секунду зупинившись біля ґанку, щоб показати бабці язик, мовляв, приїхав тато, а ти казала!

Бабця було замахнулася на Михайлика, хотіла дати йому запотиличник, та осіклася, побачивши погляд Івана.

– З’явився? Я вже думала, що не приїдеш, доведеться здавати їх. Я-то стара вже, не витримую їх, одна їм дорога, в дитячий будинок. А ти теж… Що обох забереш? Гаразд Ірка, та твоя, а малий то нагуляний, навіщо він тобі здався? Нехай би забирали його, держава виховає.

– Обидва мої, бабусю. Обидва рідні.

– Ох, Іване, як був ти неуважний, таким і залишився. Полька то мені хоч і онука рідна, а така…, прости Господи! Я от одразу знала, що Мишко не твій син, та от вона заборонила казати, мовчати веліла! А тут правда сама відкрилася, не моя провина, не будуть люди мене звинувачувати. Ірку – то забирай, а цього байстрюка здав би ти від гріха подалі, навіщо воно тобі треба?

– Сам розберуся. Як бабця моя казала – чий би бичок не скакав, а телятко все одно наше. Я його стільки років виховував, любив, не можу я від нього зараз відмовитися.

– Дивись, Іване, як би не пошкодував потім, а то воно як буває? Зопалу вирішив, не обміркувавши. Не пошкодуй потім, а то сердечку дитячому вдвічі гірше буде, коли міркувати почнеш.

– Все я вже обміркував, усе вирішив! Дякую вам за все, бабусю!
***
– Іване, а що для тебе змінилося? Чому ти слухаєш чужих людей, а не себе? Та навіть якщо цей хлопчик і не твій син, ти що, ось так просто відмовишся від нього? Ти його 6 років виховував, любив, піклувався про нього, а тепер що? Ось так просто відмовишся? Тільки тому, що хтось плітки розпустив, що він не твій?

– Не плітки це, Дарино. Він і справді не мій. Я й раніше здогадувався, а коли Полінка сказала, що не мій Мишко, зовсім переконався.

– Дурень ти, Іване! Мало того, що дитина матір втратила, так ще й батько від неї добровільно відмовляється! Та що ж ви за народ такий – чоловіки! Інші свідомо чужих дітей, незнайомих, виховують, як своїх, а ти від сина рідного просто так відмовляєшся!

Давай із тобою в ромашку пограємо, мій, не мій! Тьху, аж гидко! А якщо зі мною не дай Боже що трапиться, ти про нього так само сумніватися будеш? -Дарина рукою торкнулася ледь помітного живота, і запитально втупилася на Івана.

– Дарино, не вигадуй! У тобі я впевнений, а там…

– А що там, Іване? 4 роки виховував, упевнений був, любив, піклувався. Потім ще 2 роки аліменти слав, теж любив. При зустрічі цілував, обіймав, а потім враз обрізало? Дивна любов у тебе. Сьогодні люблю, а завтра що? Не підходь до мене?

– Та я ось що подумав, Дарино! Тест треба зробити, щоб уже не мучитися, щоб знати напевно, мій він, чи ні.

– Тест? Так ти одразу і мені тест зроби, а то може і зі мною в тебе так просто, не по справжньому? Що це за тест такий, який кохання показує? ти ж Мишка обожнював! Тільки й чути було – син, синок, спадкоємець. то що змінилося, Іване? Ну зробиш ти цей тест, а далі що?

Якщо він твій, то що, як за помахом чарівної палички любов твоя до нього повернеться чи що? А може посилиться вона, любов ця? А якщо й справді не твій, тоді що? Викреслиш його зі свого життя? У дитбудинок здаси? А як жити-то ти потім будеш?

Ось мовляв, був у мене син, цілих 6 років його любив, сильно любив, а потім ось, відразу розлюбив, як дізнався, що не син він мені!

– Дарино, а як же я його любити зможу, якщо знатиму, що чужий він мені? Як жити мені далі?

– А ти тоді відразу у всіх сумнівайся. І на старшу тест зроби, і на молодшого, і на мого, який ще в животі, щоб уже напевно. Ось що я тобі скажу. Якщо забирати дітей – так відразу обох. Виростимо, виховаємо. А якщо з таким підходом – то нікого не треба забирати, щоб потім не судитися, де мій, а де чужий.

Довго Іван думав над словами Дарини, своєї нової дружини. Довго обурювався, лаявся в душі. Ну треба ж, багато б вона розуміла, порадниця теж мені. От як вчинити, коли рідна бабця дружини колишньої підтверджує, що молодша дитина від іншого?

Нікому не хочеться чуже дитя виховувати, а Іван і так дурень ще той, 6 років чужого хлопчика на собі тягнув, і прізвище, і по батькові своє йому дав.

Але ж таке кохання в них із Поліною було, таке кохання! Одружилися, а за кілька місяців уже й Ірочка з’явилася. У селищі роботи мало, а та, що є, так платять там такі копійки, що й працювати соромно.

Підрядився тоді Іван вахтами працювати. На 3 місяці з рідної домівки їхав, потім місяць удома, і знову далеко від сім’ї ніс трудову вахту.

Спочатку відчував, що люблять і чекають на нього вдома, так трепетно й ніжно зустрічала його Поліна, що аж мурашки по шкірі йшли від цих зустрічей, а потім, згодом, якось сухішими стали ці зустрічі, вже й не так радісно, не так пристрасно.

Через кілька років, уже після того, як на вахту Іван поїхав, ніби між справою повідомила Полінка, що при надії, мовляв, рано ще, до лікаря піду, проблему вирішувати треба.

Іван тоді домовився, раніше терміну з вахти поїхав, тільки б встигнути дружину від дурості вберегти. Встиг.

Мишко з’явився. Смішний такий, темненький, і в кого він такий? У сусіда, чи що? Он він який, смаглявий, кучерявий. Вони то з Поліною обидва світлі, й Іришка така сама. Ще тоді черв’як сумніву закрався в душу Іванові, та відкинув він думки ці, мовляв, що за дурниці, мій син, і все тут.

Мій, не мій, а одного разу, коли вирішив він сюрприз дружині зробити, та раніше на кілька днів приїхав, так і застав дружину у своєму домі в ліжку з сусідом. Мишко та Іришка у бабусі були в сусідньому селі, а вона ось так на чоловіка чекала, в сусідських обіймах.

Іван промовчав. Інший би пір’я сусідові начистив, та пику прикрасив, а цей мовчки вийшов, та пішки до бабусі пішов, до дітей.

Поля спочатку ще слідом йому кричала, що це не те, що він подумав, а потім почала кричати, що Мишко – не його. Іван це все повз вуха пропустив – хіба мало чого жінка в гніві скаже?

Розлучилися, на аліменти вона подала, а Іван платив, як годиться, та ще й понад належне давав чимало. Любив він дітей, що Ірочку, що Михайла.

Бабця Надя інколи затівала розмову, мовляв, не твій Мишко, що ти як віслюк, хоч і онучка вона мені, а тебе шкода. А Івану хоч би що, мій, і все тут.

Поля із сусідом стала жити, любов у них. Вона з сусідом , а діти у прабабки виходить, у бабці Наді.

Сама Полінка сирота, батьки десь в експедиції пропали, чи то геологи, чи то ще хто, поїхали, і не повернулися. Так Поля з бабкою і виховувалася. Сама у бабки росла, і своїх дітей їй же сплавила.

Іаан теж одружився, і начебто все добре в них, що в нього, що в Полі, а діти сироти при живих батьках. Приїдуть обидва, хвостом махнуть, подаруночки привезуть, і тікають, знову кидають дітлахів, як кошенят бездомних.

Так би й жили, та ось біда. Поля з
своїм цим новим, поїхала кудись на мотоциклі, напідпитку вони були. Кажуть, що начебто Поля за кермом була, та тільки як? Не вміла вона водити. Хоча, яка тепер уже різниця, вміла, не вміла, та тільки не повернути їх обох, з під фури кажуть по шматочках діставали.

Іван на похороні був, так йому бабця Надя підтвердила, очі відкрила, що й справді, не його син Мишко, чужий він.

Іван відтоді в собі замкнувся, зовсім знітився. Своїм вважав цього хлопчиська, а тут он які новини. Вирішив так: Іришку забере, а Мишко йому не потрібен. У цього сусіда теж, мабуть, рідня є, от і нехай забирають хлопця.

Іван-то вирішив, та тільки Дарина, нова дружина по іншому вирішила. Такого прочухана йому влаштувала, такого розгону дала, що швиденько він до тями прийшов, та до дітей поїхав. А то й справді не по людськи, коли діти рідні у прабабки старої туляться, а він тут дурниці собі надумав.

А й справді, мій не мій, яка різниця? Те, що не мій, це ще довести треба. Ось кому треба, ті нехай і доводять, а у Івана свідоцтво є, де написано, що він,Іван Нечепорук, доводиться батьком Михайла Івановича. Ось так!

Правильно бабця Івану казала – чий би бичок не скакав, а телятко все одно наше! Ох і гарне телятко вийшло! Добре, ласкаве, чуйне.

Спочатку цурався Даринки, боявся, а раптом та й справді відьма вона, а потім нічого, відійшов, лащиться до неї став, живіт нагладжує, із сестричкою маленькою розмовляє, що в животику сидить, навіть Іринка іноді ревнувати починає, мовляв, мама Дарина Мишка більше любить.

А в мами Дарини серце велике, його на всіх вистачить. І на Івана, і на Іринку з Мишком, і на Катю, що поки в животику сидить.

Але ж теж усяке казали про Дарину, і пальцем біля скроні крутили, мовляв дурна вона,чужих дітей виховує. Тільки Дарина і розмовляти ні з ким не стала, роти всім затулила, ще чого, плітки плести надумали! Своїми справами займайтеся, у всіх скелети в шафі заховані, а якщо їх усі зараз назовні витягнути, що тоді станеться?

Дарина хоч і молода, та на вигляд спокійна, а зв’язуватися з нею охочих мало. Так відшмагає, мало не здасться. Поохали люди, а там і цікавіша подія трапилася, переключилися люди.

І нічого, живуть Іван з Дариною, і діти з ними. Жодного разу більше не заїкнувся Іван, що не його син Мишко. Може інший раз і подумає, та тільки вголос не каже. Сильно він сина любить, та й син у цій любові не відстає. Тільки й чути, тато те, та тато се.

А ви кажете – чужий! Інший раз і чужий рідніший за рідного буває, ось так!