– І що він собі таке вибрав? Вона навіть борщ не вміє зварити, – Ганна намагалася стримуватися, але давалося їй це важко. Син одружився, привів невістку додому, і відтоді мама втратила спокій, бо була переконана, що син вартий кращої долі.

Коли Іван привів до хати молоду невістку Марічку, спочатку Ганна зітхнула з полегшенням – син не буде самотнім, адже Іван до 30-ти років заходився в парубках.

Та дуже швидко радість змінилася на обурення, бо молода невістка свекрусі не сподобалася. Перші місяці після весілля виявилися непростими і для невістки, і для свекрухи, і для самого Івана.

– Марічко, ти знову не так зварила борщ, – бурчала Ганна, заглядаючи в каструлю.

– Але ж Івану смакує… – тихо відповідала Марічка, опустивши очі. Дівчиною вона була вихованою, і не хотіла в хаті свекрухи створювати на рівному місці суперечки.

Але Ганна не вгавала, вона намагалася у всьому повчати молоде дівча.

– Я борщ варила тридцять років, знаю, як має бути. От якби моя мати це побачила…

Марічка мовчала. У неї стискалося серце, але вона не відповідала різко. Вона знала – ця жінка не зла, просто… ще не звикла.

Минали дні. Марічка старалася: прокидалась раніше за всіх, мила підлогу, пекла пиріжки, навіть посадила квіти під вікнами. Але в очах Ганни це було «не так, як треба».

– Ой, невістко, хто ж квіти під хату садить у вересні? Вони ж не приймуться… – зітхала свекруха.

– Я думала, буде гарно… – знову тихо відповідала Марічка.

Одного вечора, коли Іван був у місті, Марічка заварила чай і поставила дві чашки на стіл. Пригостила чаєм вона і свекруху.

– Ой, а чого такий солодкий? – здивувалась Ганна, зробивши перший ковток.

– Ви ж завжди кладете три ложки цукру. Я запам’ятала.

– Хм, і справді. А ти пам’ятаєш, що я так люблю?

Марічка усміхнулася.

– Я багато що пам’ятаю, мамо.

Це «мамо» вперше прозвучало щиро, без напруження. Ганна ніби вперше подивилася на Марічку як на людину, а не просто на «невістку».

Наступного ранку Ганна вирішила пекти пиріжки, спеціально прокинулася швидше, щоб все встигнути.

Щойно вона почала місити тісто, як на кухню зайшла Марічка.

– А ти чого так рано встала? Іди ще поспи, – Ганна намагалася бути категоричною і строгою.

Але посмішка невістки її обезброїла.

– Мамо, давно вам хотіла сказати, що мені дуже подобаються ваші пиріжки, і що я хочу навчитися у вас їх пекти.

Вдвох вони впоралися значно швидше, і Ганна спіймала себе на думці, що Марічка таки хороша дівчина, і її сину пощастило. А що не все вміє готувати – не біда, вона її усьому навчить, що сама вміє.

Ганна і сама знає, як воно бути невісткою, бо в свій час чоловік теж привів її до своєї матері, і свекруха не давала їй спокою. Потім дістала з комода старий фотоальбом, де ще молоденька вона тримає Іванка на руках. Очі її наповнились сльозами.

Життя таке коротке, діти так швидко ростуть, молодість минає, а ми витрачаємо наші такі дорогоцінні хвилини на те, щоб сперечатися хто кращий, замість того, щоб допомогти одне одному стати кращими.

– Марічко, – озвалась вона того вечора, – а навчи мене, як ти печеш ті сирники… Твої чомусь пухкіші, ніж у мене.

– Та я ж у вас вчусь! – здивувалась Марічка.

– А я в тебе, – усміхнулась Ганна. – Бачиш, вік – не завада для нових рецептів. А й для нових стосунків теж, певно…

Так минуло кілька місяців. Тепер вони разом пекли паски, разом йшли до церкви, разом збирали малину на варення. А ще – щовечора пили чай: одна чашка з трьома ложками цукру.

Найбільше цій ідилії радів Іван, який вже й не сподівався, що дві найрідніші для нього людини знайдуть спільну мову, а вони взяли і порозумілися самі.

Виявляється, так теж можна. А головне, в мирі і злагоді жити значно простіше.

Джерело