Коли Ганна закохалася у скромного вчителя, її батьки поставили перед вибором: він чи вони.

У день її весілля їхні місця залишилися порожніми, але поруч з нею стояв її дідусь. На його похороні через десять років її батьки, що віддалилися, благали її про прощення — але не з тих причин, про які вона думала. У дитинстві, у нашому бездоганному заміському будинку, батьки часто жартували, що одного дня ми житимемо у величезному особняку.

— Одного разу, Анечко, — казав батько, поправляючи свою і без того ідеальну краватку перед дзеркалом у передпокої, — у нас буде такий великий будинок, що тобі знадобиться карта, щоб знайти кухню.

Мама сміялася — її сміх нагадував дзвін кришталевих келихів.

— І ти вийдеш заміж за того, хто допоможе нам туди дістатися, правда, мила?

— За принца!

— Відповідала я в дитинстві.

— З величезним замком! І безліччю коней! Мені здавалося, що це смішно.

Я навіть мріяла про свій майбутній замок. Але до старших класів я зрозуміла, що в цих словах не було нічого кумедного. Мої батьки були невблаганні. Кожне їхнє рішення, кожна дружба, кожна зустріч була спрямована на підвищення їхнього статусу.

Мама відбирала моїх друзів за доходами їхніх батьків! Ніколи не забуду, як вона зневажливо пирхнула, коли я запросила однокласницю Віку зробити разом проект з біології.

— Ти з нею товаришуєш? — спитала вона за вечерею. Я знизала плечима.

— Віка добра, та й навчається найкраще в класі.

— Вона тобі не рівна, — холодно сказала мама.

— Ці дешеві речі та жахлива стрижка говорять самі за себе, навіть якщо вона найкраща учениця. Тоді у мене в животі щось неприємно стиснулося. Я усвідомила, наскільки вузьколобими були мої батьки. Батько був не кращим. Він використав мої шкільні заходи як спосіб завести нові корисні знайомства, а не дивитися на мої виступи.

Пам’ятаю, як я грала головну роль у «Скляному звіринці» у випускному класі. Батько провів всю виставу у фойє, обговорюючи інвестиції з батьками моїх однокласників.

— Ти бачив мене? — спитала я після вистави все ще в сценічному костюмі.

— Звичайно, принцеса, — відповів він, не відриваючись від телефону.

— Я чув оплески. Мабуть, ти була чудова. А потім з’явився Ілля.

— Вчитель?

— Мама мало не подавилася шампанським, коли я розповіла їй про нього.

— Аня, люба, вчителі — чудові люди, але ж вони не… ну, ти розумієш. Вона озирнулася на всі боки, ніби боялася, що хтось підслухає цей ганебний секрет. Я чудово розуміла, про що вона говорить, і вперше в житті мені було байдуже.

Ілля відрізнявся від усіх, кого я знала. Інші хлопці намагалися справити враження розповідями про батьківські віли та дорогі машини.

А він розповідав про свою мрію — вчити дітей — з таким захопленням, що його обличчя буквально сяяло. Коли він зробив пропозицію, це не було дорогим рестораном та величезним діамантом.

Він став на одне коліно в тому самому саду, де ми вперше зустрілися, і простягнув мені каблучку своєї бабусі. Камінь був маленький, але коли на нього падало світло, здавалося, що в ньому сяють усі зірки Всесвіту.

— Я не можу дати тобі особняк, — сказав він тремтячим голосом, — але я обіцяю, що ми матимемо будинок, повний любові. Я сказала «так», навіть не давши йому домовити. Реакція батьків була крижаною.

— Тільки не цей учитель! — виплюнув батько, ніби йшлося про злочинця. — Як він збирається забезпечувати тебе? Нас? Ти викинеш своє життя на смітник, якщо вийдеш за нього!

— Він уже дає мені все, що потрібно, — відповіла я. — Він добрий, він смішить мене, і…

— Я забороняю! — урвав мене батько. — Якщо ти підеш на це, — додала мама, її голос був гострим, як скло, — можеш забути про нас. Або він, або ми. Я була в шоці. — Ви не можете говорити серйозно…

— Він чи ми, — повторив батько, його обличчя скам’яніло. Я знала, що вони не приймуть Іллю з радістю, але такого не чекала. Але дивлячись на їхні обличчя, я зрозуміла — вибору немає.

— Я надішлю вам запрошення на весілля. На випадок, якщо передумаєте, — сказала я і пішла. Весілля було маленьким, але ідеальним, незважаючи на два порожні крісла в першому ряду. Але дідусь був поряд.

— Ти обрала правильне багатство, дівчинко, — шепнув він мені, коли вів під вінець.

— Кохання завжди важливіше за гроші. Життя було непростим. Зарплати Іллі та мій фріланс ледве покривали витрати. Ми жили у крихітній квартирі, де опалення працювало через раз. Але наш будинок був сповнений сміху, особливо після народження Соні. Дідусь був нашою опорою.

— Ти знаєш, що таке справжнє багатство, люба? — спитав він якось Соню.

— Як мама та тато люблять мене?

— Саме так, — усміхнувся він. Коли його не стало, я почувалася втраченою. На похороні я побачила їх — батьків.

— Аня, люба, — мама стиснула мої руки, — ми були такими дурнями… Пробач нас. Я хотіла їм повірити, але тут підійшла тітка Ольга.

— Не вір їм, люба, — сказала вона тихо.

— У заповіті твого діда був пункт: якщо вони не помиряться з тобою, їхні гроші підуть на благодійність. Правда вдарила мене, як блискавка.

Їхні сльози були не по мені. Вони плакали через свої гроші. Я підійшла до мікрофона.

— Дідусь навчив мене, що таке справжнє багатство. Це чоловік, який допомагає дітям без сплати. Це дочка, що ділиться сніданком з однокласником. Це кохання без умов.

Пізніше я дізналася, що дід залишив мені спадок без умов. Достатньо, щоб забезпечити майбутнє Соні. А батькам нічого не дісталося. Усі їхні гроші пішли до освітніх фондів. Я уявила задоволену усмішку дідуся і не змогла стримати усмішки у відповідь.

Того вечора, сидячи на дивані між Іллею та Сонею, я зрозуміла: вибравши кохання, я стала найбагатшою людиною на світі.

КІНЕЦЬ.