Я не мала плану. Я просто йшла, несла у руках пакет із вживаними речами для немовляти і намагалася не дати сльозам скотитися по щоках. Коли Степан відчинив двері, в нього на светрі було кілька плям – мабуть, від пюре чи борщу – і якась така розгублена усмішка, ніби йому щойно сказали щось приємне, а він ще не встиг повірити.

Він простягнув мені коробку з речами і сказав: “Це все вам, Орисю. Нам уже не треба”. А я в ту мить подумала, що, можливо, не все ще втрачено.

Я ніколи не думала, що народжуватиму дитину одна. Але саме так і сталось. Степан, з яким ми колись будували плани, зник після фрази “в нас буде дитина”. Потім ще було кілька повідомлень. Потім – тиша. І цікавий стан, який я тягла сама. Мама, звісно, була поруч, але вона старша жінка.

Все лягло на мене: медогляди, пошук колиски, аптечка, пелюшки. Грошей обмаль, а я рахувала кожну копійку, навіть на проїзд до лікарні. Я була втомлена ще до того, як дитина з’явилася на світ.

Усе змінилось після одного допису в групі: “Віддам речі для новонародженого. Безкоштовно”. Я довго вагалась, перш ніж написати. Було трохи соромно, але я знала – мені потрібна допомога.

Ми домовились про зустріч на квартирі Степана (так, іронія), який виявився не тим Степаном, а зовсім іншим чоловіком з тим самим ім’ям. Він зустрів мене у дверях з донечкою, що трималася за його штанину.

– Проходьте, не соромтесь, – сказав він, і я з подивом ступила в його житло. Було неідеально, але затишно. І по-домашньому.

Дівчинка – Марічка – одразу ж підійшла до мого живота:

– А в тебе теж живе малюк?

– Так, скоро народиться, – відповіла я.

– Клас. Я буду з ним гратися.

Степан поставив чайник, і я несподівано для себе залишилась на пів години довше, ніж планувала. Ми говорили про малюків, про нічне годування, про те, як він залишився з донькою сам. Його дружина виїхала за кордон і просто… не повернулась. Зв’язок урвався, як і в моїй історії.

– І ти після цього ще довіряєш людям? – спитала я.

– Може, й ні. Але без людей ще важче, – відповів він просто.

Ми почали бачитися частіше. Він запрошував нас на прогулянки – я з животом, він з Марічкою. Діти якось одразу “знайшлись”, хоча моя ще навіть не народилась. А ми… Ми мовчали поруч. І це мовчання було лікувальне.

Після народження Соломійки, я писала Степанові майже щодня. Не тому, що щось хотіла – просто хотілося поділитись: перша усмішка, перша безсонна ніч, перше купання. І він завжди відповідав. Завжди.

– У тебе є хтось, хто тримає тебе, коли валишся з ніг? – якось спитав він.

– Зараз… може, це ти, – сказала я. І потім довго мовчала, бо ніколи не говорила цього вголос.

– А в тебе є? – спитала я натомість.

– Може, ти, – усміхнувся він. – Але я ще не певен. Не хочу знову робити боляче ні собі, ні комусь іншому.

Одного дощового дня ми прийшли до нього в гості. Марічка з Соломійкою обійнялись так, ніби знали одна одну з народження. Степан зварив чай з медом і лимоном. Ми сіли на кухні. Було тихо, навіть дощ стукав у вікно делікатно.

– Я боюсь впустити в своє життя чоловіка. Знову. – Зізналась я, дивлячись у кружку.

– А я боюсь, що ніколи більше не зможу комусь стати рідним. – Він подивився прямо в очі.

І тут Марічка крикнула з кімнати:

– Мамо, вона мене обіймає!

Я здригнулась.

– Вона мене так називає. Інколи. Коли засинає, – пояснив Степан.

– А я… не проти, якщо вона мене зватиме так, – сказала я, дивлячись у стелю.

Ми не коханці. Ми не подружжя. Але ми стали одне одному опорою. І щодня я питаю себе – чи вистачить нам цього? Чи можна збудувати щось справжнє, коли обидва маєш шрами?

Але поки що все працює. Маленька Соломійка вчиться сміятись. Марічка носить її, як ляльку, і вчить показувати язика. А ми з Степаном п’ємо чай, мовчимо і іноді торкаємось пальцями – ненароком, але не відводимо руки.

І от тепер, коли я вже не одна, я думаю: може, не все так безнадійно. Може, справжнє щастя не приходить гучно. Може, воно просто тихо сідає поруч і кладе тобі ковдру на плечі.

А ви як думаєте? Чи можна почати нове – не тоді, коли вже готовий, а коли просто хтось поставив перед тобою чай і сказав: “Ти це заслужила”?

Джерело