Тихо річка шумить, нікому про себе не розповідає. З берега глянеш – спокійна водиця, чиста, в неї подивишся – душа очиститься.

Бавляться Софійка та Марійка біля берега – нерозлучні подружки, бризкаються, сміються. Скільки пам’ятають себе, дружать і не сваряться. В один рік зʼявилися на світ, і вже тринадцять рочків виповнилося.

—Не ходи, Сонечко, на Бистряк, – просить Марійко, – забрати може.

А Сонечка й сама пам’ятає, як бабуся наказувала: «На Бистряк не ходи, долю не дражни».

Ах, яка там водиця срібляста, та дзюркотлива! Софійка один крок, інший – тут її течія й підхопила, а глибина ж там по пояс усього, а вибратися не може.

Подружка Марійка, як сестричка їй, кинулася, щоб за руку схопити, та так разом і понесло їх.

Марія – дівчинка сильна, руки міцні, вчепилася в Соню і тягне її до берега. Але підхопило течією дівчат, Софійка злякано закричала, та тільки немає нікого на березі.

Марійка щосили до берега пливе, Сонечку тримає, та підбадьорює. Вибралася Марія, стоїть у воді міцно, течія вже не страшна.

А Соня тремтить, губи трясуться – худенька, слабенька, світловолоса дівчинка із зеленими очима.

Сидять дівчата на березі – світленька Соня і темненька кароока Марія.

— Я вдома не скажу, як ми мало не потонули, – сказала Соня, – а то мене на річку більше не пустять.

— І я не скажу, а то мені влетить від мами з татом, – погодилася Марійка.

— Як же ти не побоялася за мною кинутися? – запитала Соня.

— А як же я могла не кинутися, ти ж мені як сестра, – відповіла Марія, – тільки ти, Соня, більше ніколи глибоко не заходь.

— Ніколи не піду, – погодилася подружка, яка тремтіла від страху.

– Давай будемо як сестри, завжди разом. І коли дорослі будемо, заміж одного дня вийдемо.

— Ой, Сонько, розмріялася, коли це буде…

***

Річка швидко тече, а час – ще швидше.

Ось уже й дев’ятнадцять років подружкам виповнилося. Соня в місті вчиться, а Марія вже відучилася і в село повернулася, через місяць і Сонечка іспити складе і теж приїде.

Чекає її Марійка – кароока красуня, є, що подружці розповісти. Закохалася вона в Андрія, він з армії нещодавно прийшов. Був Андрійко, а став Андрій – статний, та сильний, погляд ясний, добрий.

Марія з ним на берег річки вийшла, в очі дивиться, ніяковіє. А обійми він її, і слова б не сказала, любий він їй, тільки освідчитися ще не наважилася.

— Ой, Сонько, Андрій же з армії прийшов, не впізнати його, у мене серце так і стукає, коли його бачу. Підемо на танці сьогодні, побачиш, яким він став. Мій він тепер, тільки мій!

Софійка сміється, подружку обіймає, радіє коханню подружки.

А щойно до клубу прийшли, Марія сама Соню за руку до Андрія підвела: – Впізнаєш подружку мою Соню? – запитала вона, усміхаючись і щастя свого не приховуючи.

— Як же не впізнати, – глянувши на дівчину, відповів Андрій. А сам дивиться на Соню, худеньку, на підлітка схожу, і немов забув, що Марія поруч.

— Ну, я піду, – зніяковівши, сказала Соня.

Марія Андрія танцювати кличе, а він на Соню дивиться. Після танців Марійка – додому, а Андрій із хлопцями залишився, проводжати не пішов.

Ідуть подружки додому й обидві сумують: Марія – від того, що Андрія поруч немає, а Соня – від того, що збентежив її цей хлопець ясноокий.

Минув тиждень. Софійка погляд відводить убік, мовчить, слова не говорить. І тільки, коли біля річки побачила Марія Андрія і Соню, тоді й зрозуміла, що подружка вирішила розлучницею стати.

— Мій він, тільки мій! – кричала Марійка на Соню.

— Та я й рада б не стояти у вас на шляху, та тільки чатує він мене біля дому, любить, каже. Він ще в школі на мене дивився, тільки малі ми були, та дурні.

— Не вірю, він зі мною на річку ходив, а ти мені дорогу перейшла.

— Вибач, Марійко, ти ж моя подружка з дитинства, не хотіла я. І зараз готова піти або виїхати, тільки Андрій сказав, що нікуди не відпустить, і що життя йому без мене немає.

— Ось і їдь! А Андрій зі мною буде!

***

Швидко річка тече, комусь радість, а комусь печаль несе.

Уже скільки разів Андрій прощення попросив у Марії, скільки разів сказав, що Соню любить, а вона все не вірить, звинувачує розлучницю. Ось уже й про весілля на осінь заговорили, а Марійка все плаче, Софію бачити не хоче.

— Поїду я, мамо, поїду, – скаржиться Марія матері, – у Полтаву до тітки Віри поїду, там працювати стану.

— Та що ж ти так душу собі рвеш, ви й двох тижнів не потоваришували, а ти Андрія цього в серці своєму тримаєш. Склалося в нього із Сонею, і ти зустрінеш людину, і в тебе складеться.

— Ніхто мені не потрібен, крім Андрія!

Залишилася річка за селом і улюблений палісадник Марійки, у якому яблунька росте.

І не річка тепер дзюрчить, а колеса стукають. Дивиться Марія у вікно: миготять переліски, станції.

Тримається за поручні, від вікна не відходить. Сил не було в селі залишатися, весілля Соньки бачити. Вже краще до тітки у Полтаву, нове життя почати, може, й забудеться. А на душі ж кішки шкребуть: була подружка, а стала ненависним ворогом.

Стільки років дружили, жодних секретів одне від одного не тримали. І від цього ще важче на душі. «Ех, Сонько, краще б ти не приїжджала. Я б за Андрія заміж вийшла, а ти – за іншого. Так би й дружили далі».

Не помітила Марія, як поруч хтось стоїть уже кілька хвилин.

Здалося їй, що це Андрій, повернулася, а це юнак років двадцяти двох, на дівчину поглядає.

— Може, у вас сталося щось? – запитав він. – Така ви сумна, але дуже… красива.

Поглянула на нього Марійка, а він ще щось сказав, відповіла йому щось. Ось уже й розмовляють, навіть усміхнулася йому, а перед очима Андрій стоїть.

— А я інститут закінчив, диплом отримав, інженером тепер працювати буду, їздив до батьків побачитися. – Каже він Марії, а сам із неї очей не зводить. – Мене Павло звати.

***

Швидко річка біжить, а Сонечка сумує.

— Кохана, посміхнися, весілля в нас сьогодні, – обіймає Соню Андрій.

— Щаслива я, що я за коханого виходжу, а сумно, бо немає тепер у мене подружки, з якою радість можна розділити. Дівчат знайомих багато, а подружка в мене одна була. Якби вона пробачила і не ображалася, якби вона повернулася, яке щастя було б.

— Не картай себе, Сонечко, не давав я Марійці жодної обітниці, і поцілувалися лише раз. В одному я винен, що на березі річки ми з нею гуляли. Тебе люблю і любити буду все життя, – шепоче їй Андрій.

Ось і двері до РАЦСу відчинилися, входять наречений і наречена. Ось уже й розписуються, батьки вітають, а за ними й усі гості. Піднімає очі Соня, а перед нею з квітами Марійка стоїть.

— Вітаю тебе, подружко, – і букет їй вручає. – І тебе, Андрію, вітаю, будьте щасливі.

Сльози покотилися по щоках Софії, обіймає подружку, а поруч високий хлопчина стоїть.

— Познайомтеся, це Павло, мій наречений.

І було те весілля, веселе, і були на ньому дві щасливі пари – Андрій і Соня, щойно одружені, і Марія з Павлом – наречений і наречена.

— Марійко, ти пробачила мене?

— Не ображаюся зовсім, раз полюбив тебе Андрій, так тому й бути. А в мене тепер наречений, у потязі познайомилися. Павло – молодий фахівець, на великому підприємстві працює. Ось погостюємо трохи і повернемося в місто.

— Я за нашою річкою скучила, давай після весілля відразу сходимо, – запропонувала Марійка подружці.

— Звичайно, сходимо, Марійко, я так скучила за тобою, ти ж мені як сестра.

Веселощі спали до вечора, а через день Марія з Сонею знайшли момент і на річку, як і раніше, разом пішли.

— Ти зовсім-зовсім не ображаєшся на мене? – дивиться в очі подружці Соня.

— Не ображаюся, сестричко, ти ж бачиш, з нареченим приїхала, Павло закохався в мене з першого погляду, коли в потязі до тітки їхала.

— Як же я рада, просто камінь із душі.

Ось і берег знайомий, а внизу човен дерев’яний, ланцюгом до дерева закріплений.

— Давай покатаємося! – пропонує Марійка.

— Так човен прив’язаний.

—- А в мене ключик є від замка, – і дівчина витягує з кишені ключик, – це ж наш човен, татка мого.

Марія на весла сіла, гребе від берега все далі.

— Марійко, куди ти? Там же течія.

— А ти боїшся? – і в карих очах Марії блиснув недобрий вогник. – Пам’ятаєш, як тонула, а я тебе врятувала?

— Звичайно, пам’ятаю, як таке забути… Я тобі завжди вдячна, що не побоялася і за мною у воду кинулася.

— Вдячна, кажеш? – і Марія ще сильніше налягла на весла.

— Марійко, давай повернемося, тут течія сильна, понесе нас.

Марія раптом розреготалася. – А ми вплав до берега…

Соня дивиться насторожено, страшно їй стало.

А Марія весла кинула, глянула на важкий ланцюг у човні – думка нехороша промайнула в неї в голові. Осінь надворі, водиця холодна, з такої води вибратися важко.

Зловила недобрий погляд Соня, згадала своє весілля, згадала, як зі сльозами на очах Марійка вітала її – не хочеться вірити в погане, а серце стискається від страху.

***

— А де Соня? – запитав Андрій у батьків.

— Вдома була, ось недавно… що ж ти за дружиною не дивишся?

— На річку вона пішла з Марією, – повідомив молодший брат Іван.

— На річку?! – Андрій зблід. – Що там робити? Холодно вже.

Вискочив Андрій із хати в одній сорочці й побіг на берег – серце щось погане підказує. Корить себе, що одразу не схопився.

Дивиться, всі човни прив’язані, а одного тільки немає. І там, на Бистряку, крутиться човен, з яким Марія впоратися намагається.

—Сідай поруч, ти одним веслом, а я – іншим, – крикнула Марія.

Соня вмить опинилася поруч з подружкою, і вони на пару стали намагатися до берега човен розвернути. І так вони дружно рухалися, що дерев’яний човник підкорився дівчатам.

Гребуть насилу, а їм назустріч Андрій кинувся – тільки й встиг, що черевики скинути.

Ось уже й течія менша, небезпека минула, Андрій у човен вчепився і за секунду в ньому опинився. Сам сів на весла і до берега приплив.

Вийшли на берег, Андрій із Сонею один одного обіймають і цілують, Соня плаче.

— Як же ти мене налякала, – повторив Андрій кілька разів.

— Ти ж замерзнеш, підемо скоріше додому відігріватися, – і вони почали підніматися на берег.

— Маріє, ходімо, – обернувшись, крикнула Соня.

— Ідіть! І будьте щасливі! – крикнула Марійка, а сама сльози витирає.

І потім ще довго на березі сиділа, дивилася на воду, усвідомлюючи, що ж сталося.

Поїхали Марія і Павло з села того ж дня. І більше в селі ніхто не бачив її, батьки до них на весілля з’їздили, а через рік і самі поїхали в місто.

***

— Софія Миколаївна, ви вдома? – крикнула листоноша, відчинивши хвіртку. – Я вам пенсію принесла.

Пес Дружок ліниво загавкав – так, для порядку, і замовк.

— Проходь, Ніно, вдома я, – відгукнулася господиня. На ґанку з’явилася худорлява жінка, світле волосся, на половину сиве, вкрите білою хустинкою, простенька сукня в горошок, та кофта на плечах.

— Бабусю, тобі гроші принесли? – вийшла слідом за нею дівчинка років шести.

— Принесли, дитинко, зараз грошики отримаємо і в магазин підемо.

Ледве встигла Софія Миколаївна пенсію отримати, як почула поруч із будинком звук машини, що під’їжджала. – Може Олежка приїхав, – подумала вона і вийшла з дому.

Поруч із машиною стояв водій, сивочолий чоловік, доволі (розповідь спеціально для сайту Рідне слово) огрядний, і жінка, – темноволоса, кароока. Вона змінилася, трохи погладшала, і волосся відливало каштановим відтінком.

— Марійко? – ахнула Соня.

— Здрастуйте, господарі! – сказала Марія Сергіївна, – якщо приймете, то спасибі.

— Та як же не прийняти?! Проходьте! Скільки ж років минуло?!

— Та ось сорок рочків, як на калькуляторі відлетіли, – сорок років, виходить, не бачилися. Павла хоч впізнаєш?

— Насилу, але впізнаю… здрастуйте, Павле.

Важкий чоловік підійшов і, злегка схиливши голову, привітав господиню.

Обід за столом плавно перейшов у чаювання, а розмовам не було кінця, і Марія з Софією про своє життя розповідали, наговоритися не могли.

— А Андрійка вже три роки як немає на білому світі, – змахнувши сльозу, сказала Соня, – ось онука в мене гостює, це наймолодша моя внученька, а є ще старші. Олежка синок і донька Олена в обласному центрі живуть. Кличуть до себе, а мені шкода звідси їхати, ми з Андрійком тут стільки років прожили. Але, напевно, доведеться виїхати – від села ж і половини не залишилося.

— А в нас з Павлом два сини, і теж онука є, ось такого ж віку, як твоя.

Павло вийшов у двір подихати повітрям, і Марія сказала: – У Павла робота була відповідальна, серце й надірвав, ось тепер лікую його, в санаторії путівки беру, щоб підтримати. Усе життя ми з ним добре жили, він із мене пилинки здував.

— Правильно, Марійко, підтримуй чоловіка, у мене ось Андрій і не хворів начебто, а раптово пішов, в одну мить не стало його.

Соня раптом задумалася. – А підемо, Марійко, на річку сходимо.

— Ні, Соню, не хочу я на річку йти, давай так посидимо.

— Хіба не хочеш поглянути на берег, де наші дитячі роки пройшли? Давай сходимо ненадовго.

Вода так само спокійно текла біля берега, і такою ж швидкою була течія на середині.

Марійка глянула на воду і заплакала: – Кажуть, вода душу очищає, от і я плачу. І збагнути не можу, чому ж одразу після твого весілля, коли ми на човні кататися поїхали, душа моя не очистилася, а злістю наповнилася…

Пробач мені, Соню, в мене ж тоді чорні думки були: зіштовхнути тебе з човна і кінці в воду. І добре, що відразу схаменулася.

— А я ж тоді зрозуміла тебе, але все життя переконувала себе, що мені здалося.

— Не здалося тобі, Соня… хочу, щоб пробачила мене.

— Та які вже тепер образи, звісно, пробачила.

— А я ось себе не можу пробачити, – сказала Марія, – адже все добре було на твоєму весіллі, і привітала я тебе щиро, і Павло поруч був, і заміж я за нього згодна була вийти. Якби не пішли ми тоді на річку, досі б товаришували, в гості одна до одної їздили, так і жили б як сестри. Виходить, я сама себе покарала.

— Що минуло, того не повернути, так судилося статися. Ходімо, сестро, додому, не все ще життя закінчилося, будемо онукам радіти.

***

Машина від’їхала від воріт, Софія з онукою махали вслід.

– Бабусю, а це і є твоя подружка, про яку ти мені розповідала?

— Вона і є, тут, у селі, ми з нею і виросли.

— А чому ви потім не дружили?

— Ах, якби я знала правильну відповідь, життя таке заплутане буває…

— А тепер усе розплуталося? – запитала дівчинка.

— Усе розплуталося, усе добре.

– І Соня повела онуку в будинок.

КІНЕЦЬ.