На таку “теплу” зустріч від доньки не сподівалась ніколи. Хіба зустрічають маму з далекої дороги одразу з запитань про гроші?!

Та як сказати… я ще десь у 2004-му подалась до Португалії. Ну бо що робити, коли чоловік мій, Василь, спився до білої гарячки. А свекруха Ганна… та вона ще до весілля мене терпіти не могла, а після — то взагалі кожен день як на війні. То їсти не так приготувала, то в хаті пилюка.

Та недовго думала — розвелась. Взяла дитину, відвезла до своїх, до батьків у село під Тернополем. І поїхала. Бо ну хто їй дасть життя, як не мати?

Їхала я в ту Португалію, як у туман. Ні мови, ні знайомих. Спершу — де придеться: прибиральниця, потім на кухні в ресторані — мила посуд, готувала. Платили мало, а тиснули багато. Пам’ятаю, як руки з гарячої води боліли, а я все терпіла, бо ж треба було на ноги ставати — не для себе, для Богданки.

Потім вже пощастило. Попала я до одної сеньйори, донья Марія. Вона вже в літах, але така мила. Говорила до мене, як до рідної. Доглядала її — то й жила з нею. І мала свою кімнату, і часом каву вдвох пили. Вона мене навіть “filha” — донечкою називала.

З того часу я вже стабільно гроші висилала. Батькам — на харчі, потім і Богданці — на зошити, на куртку зимову.

З роками і хату в селі підремонтувала. Богдані весілля справила, ще й на перший внесок для бізнесу дала. Вони з зятем, Петром, організували перевезення по Україні. Купили автобус, другий, третій. Автопарк уже мають. Ну як же не радіти?

Аж поки не зібралась я додому на Великдень. Думаю: приїду, порадію з родиною, побачу всіх. Кажу Петрові по телефону:

— Петре, може зустрінете мене на вокзалі? Бо в мене валіза важка…

— Та зустріти можна, але порахуйте сама — туди-сюди бензин, мій час, знос машини… Ну, тисячі дві виходить.

— Як це тисячі дві? Я ж вам не чужа!

— Ми зараз так зі всіма, бо як почнемо безкоштовно возити, то бізнесу кінець.

Аж не повірила. Дзвоню до Богдани, думаю, може, вона щось скаже, заступиться.

— Мам, а що ти хотіла? У нас витрати. І ти не одна така.

— То вам хату збудувала, бізнес підняла, весілля справила — і тепер я “одна з клієнтів”?

— Ну а що, ми всім зараз знижки робити не можемо…

Приїхала я. Стою з тими торбами на зупинці, сама. Вони приїхали — навіть не вийшли допомогти. А дома — тільки зайшла — зразу Богдана:

— Мам, слухай, у нас зараз рейс зірвався, там з автобусом проблема… Даси нам три тисячі?

— Що??? Я вам ще маю дати 3 тисячі? Оце так, за проїзд дві, тут ще 3 тисячі! А не забагато вам за мої гроші жити?!

Вони мовчать. Висказалась їм — усе, що наболіло.

— То ви тепер мене ще й обдирати будете, га? Де ваша совість, діти?

Взяла свої речі й поїхала до Галини — подруги моєї з молодості. Вона у Львові живе. Прийняла мене, як рідну.

— Ти не переживай, Маріє, — каже.

— Зате тепер бачиш, хто є хто.

Знаєте, воно боляче. Але краще гірка правда, ніж солодка брехня. Я ж не просила злотого палацу. Просто хотіла трохи тепла.