– Олеже, я прошу тебе… Олеже. Я не зможу одна, розумієш. Олег…

– Ніно, ну май ти повагу до себе, ти все-таки жінка. Я не хочу з тобою жити, розумієш? Навіщо ти принижуєшся? Ти мені не потрібна. Ти що перша, від кого йде чоловік?.

Олег кидав свої речі в розкриту сумку, зло, нервово, квапливо. Він хотів якнайшвидше піти звідси, з цієї квартири, від цієї плачучої, негарно зморщеної жінки, з цього життя…

– Ніно, що ти влаштувала не зрозуміло що? Начебто ти перша, хто залишається без чоловіка. Ти робиш трагедію незрозуміло з чого? Заспокойся, дай мені зібратися спокійно і піти, чуєш? Я і так, – він помовчав, – йду геть, із порожньою сумкою, адже я все тобі залишаю, Ніно.

– Татку, татку, не йди, – плаче одинадцятирічна Дарина.

– Тату, не йди, – повторює слідом за нею трирічний Ігорьок, Єгор у цей час був у школі, у нього була олімпіада, хлопець намагався виграти її, щоб тато похвалив, а то він останнім часом якийсь смиканий, на роботі в нього, мабуть, щось не ладнається.

Єгор старається, Єгору тринадцять, він знає, тато буде ним пишатися.

Олег пішов, голосно грюкнувши дверима, дружина з дітьми плакали так, що в каменю з’являться сльози.

Але Олег не обернувся, він легко збіг сходами, закинувши сумку на плече, махнув таксисту, який проїжджав повз, закинув сумку на заднє сидіння, стрибнув у машину і велів їхати.

Єгор у цей час підходив до будинку, він крикнув батькові, бажаючи поділитися з ним радістю, але той байдуже глянув на хлопчину і відвернувся, сказавши щось водієві.

Щось на роботі сталося, – подумав Єгор і весело побіг додому.

Крики і плач він почув ще на першому поверсі, щойно увійшовши в під’їзд. Перестрибуючи через дві сходинки, Єгорка забіг додому.

Мама лежала на підлозі й хрипіла, плакати вона вже не могла, діти, обнявшись, ридали в голос на ліжку.

– Що трапилося, мамо? Мамо? Матусю…

– Він пішов… пішов він… Ооооой.

– Хто, мамо? Що сталося? Хто пішов, куди? – хлопчикові було страшно, – мамо, матусю…

– Він пішов…

Так Єгор став дорослим.

Мати чекала, що батько повернеться, нагуляється і повернеться. Вона чекала на нього, не дозволяла дітям і слова поганого сказати про батька, здригалася за кожного стукоту, все їй здавалося, що Олег повернувся.

– Адже він такий шляхетний, такий шляхетний, – каже мати своїм подружкам, усе залишив нам, усе залишив.

Мати замовчувала, що залишив їм батько квартиру в іпотеці, меблі, взяті в кредит, благородний.

Це вона, вона, ця стерво його причарувала, плакала мати і бігала по якихось бабках, ворожкам, відносила останні копійки. Ті давали їй якісь втішні прогнози, тішили надіями і тягнули гроші.

Єгор скотився по навчанню, почав грубити матері, йти з дому. Одного разу він побачив Даринку з пляшкою , дівчина теж почала жити своїм життям.

Єгор у два стрибки опинився біля сестри, забрав у неї пляшку.

– Ееее, – окликнув хтось Єгора, – ти що буяниш, це моя подруга…

– Подруга? – Єгор подивився на молодого чоловіка.

– Ти що, не бачиш, що вона мала? Вона навіть не підліток, ще раз побачу на районі, ще тільки раз…

Єгор притягнув сестру додому, штовхнув її до матері.

– Може, звернеш увагу на дитину, їй дванадцяти немає, а вона з хлопчаками гуляє.
Не прийдеш до тями, піду в опіку, попрошу, щоб нас у дитячий будинок забрали, – кричить із надривом Єгор, – ти дістала, він пішов, розумієш, пішов! Ми не потрібні йому, ти не потрібна та, що вічно ниє і догоджає, я не потрібен, вони не потрібні.

Подивися, подивися Ігорьок у штани писати почав, він маленький так не робив і палець смокче.

– Ууу, – виє мати, – аааа, – закочує страшно очі й плаче, плаче, плаче.

Олег у цей час зі своєю молодою дружиною їде відпочивати, якби не ці дурні аліменти, він раніше відвіз би свою кохану на відпочинок.

Ніна ця, все чатує його, в очі зазирає, зовсім збожеволіла, то водою обіллє з-за рогу, то за рукава хапається, просить повернутися. Куди повернутися, зовсім хвора чи що?

У ці вічні крики, писки, сльози. Вічна економія, не встигнеш набрати на один кредит, тут уже час другого підходить, то Єгору треба кросівки, то Дарині костюм, то Ігорку в садок гроші здати.

Дякувати Богу, він позбувся цього кошмару.

Сама казала, що бабка її вчила, мовляв, плануй стільки дітей, скільки сама зможеш підняти. От вона і планувала, а він -то туи до чого? Жінка нарівні з чоловіком зараз, вона вільна людина і має право сама розпоряджатися своїм тілом.

Ось вона і розпорядилася.

Та ну її, навіть думати не буде про неї, настрій псувати, кохана поряд, привалилася до плеча, сонечко.

Хвиля любові й ніжності захлеснула чоловіка, як же йому пощастило. Він чмокнув у маківку кохану і поклав свою голову їй зверху.

Ніна перестала бігати по бабках, вона почала будувати особисте життя, а чим вона гірша.

Обстригла довге волосся, почала яскраво фарбуватися і голосно сміятися.

Вона пропадала на роботі, а у вихідні відпочивала, разом із подружками, які звідкись з’явилися, вони вживали коктейлі, співали пісні і танцювали.

Єгор повністю взяв на себе турботу про молодших, мати кричала, що вона утримує їх, що аліментів, які платить їхній недолугий татусь, не вистачає навіть на тиждень, вона тепер не плакала, вона тепер вживала.

Хлопцеві соромно було ходити в речах, з яких він давно виріс, і він знайшов підробіток.

Мати привела якогось чоловіка, сказала що вона ще молода і красива жінка, їй треба влаштовувати своє життя.

Через тиждень Єгор вигнав його, спіймавши на тому, що він підглядав за Дариною, коли та переодягалася в кімнаті.

Чоловік плакав, клявся матері, що Єгор просто його зненавидів за щось, а потім сказав, що Дарина сама винна, спокушає його.

Мати кинулася на дітей.

– Іди,- сказав Єгор матері, – іди і ніколи не приходь сюди. Чуєш?

Мати пішла слідом за цим чоловіком.

– Єгоре, як ми будемо жити, – запитала Дарина, – ми ж діти… У нас іпотека, Єгоре.

– Нічого, проживемо – зціпивши зуби, сказав хлопчисько.

– Єгорушка…- вона прийшла за місяць, брудна, з неприємним запахом, – пробач, синочку… Діточки мої, пробачте ви мене.

Усе перетерпіли, усе пережили Ніна з дітьми. Взяла себе в руки, всіх друзів – подруг розігнала, на курсах якихось відучилася, перекваліфікувалася.

Так, їм було важко, але завдяки Єгору, а потім Дарині, яка підросла, вони впоралися.

З тією коханою. Олег давно розійшовся, Слава Богу. Така клуша Нінка в нього, трьох дітей у світ привела, вся при фігурі була, а готує як, удома завжди повно їжі, чисто, він доглянутий.

А ця дитину подарувала, і все королева, вночі до дитини він мусить вставати, приходить із роботи втомлений, вона пхає йому хлопця, та навіщо йому це треба.

Добре що нову кохану зустрів, ця не така. А та на аліменти подала, на себе і дитину.

Добре що кохана його розуміє.

До речі, Єгору вже вісімнадцять, вони що там, знахабніли зовсім, усе, до вісімнадцяти років просидів на батьковій шиї, досить.

Дурепа якась, мовляв, не потрібен їй такий, кохання, коханням, а гроші має приносити все ж таки чоловік, та пішла вона… Пішов і від цієї.

Потім були ще, ще і ще кохані.

– Альо, Ніно.

– Так, альо, хто це?

– У сенсі хто це? Дожили, чоловіка рідного не впізнаєш?

– Вибачте, ви помилилися номером…

Ніна знизала плечима, за минулі роки вона вже забула голос Олега.

– Ігорю, синочку…

– Альо, Єгоре, там дядько якийсь дивний, він уже тиждень за мною ходить, я забіг назад до школи. Він мене сином назвав і на ім’я, щось мені не по собі.

– Ігорю, стій біля охорони, чуєш. Я зараз.

Хлопчик звик у всьому покладатися на старшого брата.

– Ігорю, виходь… Біжи в машину.

Від паркану відокремилася постать, чоловік ішов трохи похитуючись, хворий або напідпитку, промайнула думка в Єгора.

– Єгор…який ти став. Привіт, синку. Так давно не бачилися…

– Десять років, тату…

– Так… А я ось… знаєш… йшов повз, дивлюся Ігор. Я думав що ти, уявляєш… А потім подумав що…

– Я був у його віці, тату, коли ти пішов… Втік, пам’ятаєш? Я йшов сказати тобі, що виграв олімпіаду, хотів, щоб ти похвалив мене, тату, а ти сів у чужу машину і поїхав, ти ж бачив мене тоді, тату…

– Вибач мені, синку… вибачте мене… діти…

– Ти знаєш, я вдячний тобі.

– Так? А за що?

– За все. Якби ти тоді не пішов, ми б не були так дружні з сестрою і братом, ми б так, можливо, не цінували б маму.

Я не став би тим, ким я є, так, мені мало років, але я вже багато чого домігся, тату. Я знаю, з якими труднощами дістаються матеріальні блага, я знаю, як це страшно, коли зраджують найближчі, я бачив біль, тату…

Я бачив, як мати повзала по підлозі і кричала від болю, не фізичного, ні, у неї душа рвалася на частини. Але ми все пережили, ми щасливі, не смій лізти в наше щасливе життя, чуєш?

– Єгоре, – покликав брата Ігор, – Єгоре, поїхали додому.

– Ти не маєш права вирішувати за інших дітей, зрозумів… Захочу і буду зустрічатися, зрозумів… І до матері прийду, і вона мене прийме, що б ти розумів у житті, шмаркач. Вона мене кохає…

Єгор різко повернувся і зробив крок назустріч батькові, той відсахнувся, смикнув куточком рота.

– Я тобі все сказав… тато.

– Це він, так? Це наш батько? Скажи…

– Так, Ігорю, це наш батько.

– Навіщо він прийшов?

Єгор знизав плечима.

– Хоче спілкуватися з вами, з тобою і Дариною, сказав, що мама його прийме.

– Це правда? Єгоре? Правда? Мама що кине дядька Колю і прийме цього? Я не хочу, Єгоре. Зроби що-небудь.

Дядька Коля живе з ними п’ять років, мати довго боялася привести до дітей чужого чоловіка, пам’ятаючи той випадок.

Він знайшов підхід до неї і дітей, навіть Єгор поважає дядька Миколу, він зі спокійною душею довірив маму і брата з сестрою цьому чоловікові.

– Ігорю, ну ти що, ні звісно, де дядько Микола наш і де …

– Цей чужий чоловік, правда брате?

– Правда брате! – а хлопчина виріс, думає Єгор, хоча я в його віці був, коли це все сталося.

Олег ще спробував налагодити стосунки з дітьми, але Дарина фиркнула як кішка, а Ніна пообіцяла придушити його, якщо не перестане лізти.

– Я батько! Я плачу аліменти на Ігора!

– Ось із цього і треба було починати, з аліментів, – каже Ніна, тобі ще п’ять років платити.

– Ніночко, давай відмовимося від цих аліментів, я що, зовсім не чоловік чи що? – каже Микола, чоловік Ніни.

– З чого б це? Він не тобі платить, а рідному синові, нехай.

– Нінка, яка стала, – розповідає Олег своїм дружкам, – дружина моя, законна, перша, треба ж… амеба була. Це мені нехай дякує, якби я тоді не пішов…

– Олежа, довго тобі ярмо ще тягнути?

– Яке? А ти про аліменти? Та п’ять років ще Нінці, та дев’ять Соні, Любка горда, не подавала на аліменти.

Гаразд, піду, а то моя мегера кричати буде, ну бувайте друзі. Нічого, закінчаться аліменти, місце нормальне знайду, щоб платили добре.

Тоді заживу… і жінку нормальну знайду, а не цю…