Полиця в передпокої трималася на одному єдиному цвяху, який, здавалося, вже здався і просто чекав моменту, щоб відпустити все під три чорти.

Щоразу, проходячи повз неї, Аліна ловила себе на тому, що злегка пригинає голову – рефлекторно, наче наступної миті ця важка конструкція завалиться просто їй на маківку.

Вона не раз просила Максима її полагодити. Спочатку ввічливо, з усмішкою, коли та тільки почала розхитуватися. Потім із легкою іронією. Потім прямо, без обхідних маневрів.

Максим щоразу знаходив відмовку, то в нього було занадто багато роботи, то він втомлювався, то обіцяв зайнятися цим “у вихідні”. Останні три суботи він або возився з машиною, або сидів у гаражі з друзями, обговорюючи, який мотор надійніший, або просто “забував”.

Вона вийшла з передпокою і пройшла у вітальню, де її чоловік розвалився на дивані, затиснувши телефон в одній руці й ліниво погладжуючи кота іншою. На телевізорі миготіли кадри якогось спортивного шоу, але Максим, схоже, не особливо стежив за тим, що відбувається.

– Макс, полицю треба прибити, – сказала Аліна, спершись на одвірок.

– Угу, – відгукнувся він, не відриваючи очей від екрана.

– Ні, не “угу”. Вона зараз просто впаде. Я мало голову не розбила, коли проходила повз.

– Та годі тобі, нічого з нею не буде, – позіхнув він. – Я ж казав, на вихідних зроблю.

– Ти казав це три вихідні тому.

Максим роздратовано видихнув, нарешті відірвавшись від телефону.

– Аліно, серйозно? Я втомився. У мене робота, я весь день у напрузі. Невже складно почекати, коли в мене буде настрій?

– Ага, тобто ще пару місяців, і вона сама собою полагодиться?

– Господи, ти ж знаєш, що я зроблю, але не зараз, – він знову втупився в телефон, давши зрозуміти, що розмову закінчено.

Аліна відвернулася, йдучи в спальню. Вона не збиралася влаштовувати скандал, тим більше через якусь полицю. Просто вона втомилася від того, що все в будинку тримається на її ініціативі. Втомилася від того, що кожне прохання перетворюється на переговори.

Вона набрала в пошуку найближчий будівельний магазин, знайшла адресу і закрила телефон. Раз чоловік не хоче вирішувати проблему, вона вирішить її сама.

Наступного ранку Аліна вийшла з дому трохи раніше, ніж зазвичай. Добиратися до будівельного магазину довелося автобусом, і дорогою вона сиділа, розглядаючи полиці з інструментами на сайті.

Вона пам’ятала, що в батька був молоток, яким він вічно щось забивав – Аліна ще в дитинстві любила спостерігати, як він, зосереджено насупившись, працював із деревом.

У магазині пахло деревом, фарбою і металевими інструментами. Консультант допоміг їй вибрати найпростіший набір для роботи з полицями, і вже за п’ятнадцять хвилин вона виходила на вулицю з пакетом, у якому глухо дзвеніли нові інструменти.

Повернувшись додому, вона пройшла в передпокій, поставила пакет і подивилася на полицю.

– Гаразд, подивимося, хто з нас кого, – пробурмотіла вона і взялася за викрутку.

Вона не чула, як грюкнули вхідні двері.

– Аліно, ти тут?

Максим повернувся раніше звичайного. Аліна не відповіла і продовжила розбирати інструменти. Через секунду він з’явився в передпокої, піднявши брови.

– Ти що, вирішила її сама лагодити?

– Ага. А що, не можна?

Він подивився на неї так, ніби вона щойно заявила, що збирається побудувати корабель і полетіти на Марс.

– Серйозно? Ти ж навіть цвях у стіну ніколи не забивала.

– Ну ось і навчуся.

Максим усміхнувся і похитав головою.

– Ти ж знаєш, що якщо щось зламаєш, мені потім переробляти.

– А ти впевнений, що мені тепер узагалі треба тебе просити?

Замість відповіді він хмикнув і пішов на вулицю. Аліна зітхнула. Вона не знала, на що розраховувала.

Вона вже встигла вкрутити один шуруп, коли за вікном пролунали голоси. Гучний сміх і чийсь дзвінкий голос.

– Ні, справді, я навіть не знаю, як вам дякувати! – пролунало з-за вікна.

Аліна відволіклася і підійшла до підвіконня.

Внизу, біля під’їзду, стояла їхня сусідка Ксенія. У руках у неї був балончик фарби, а поруч із нею, широко посміхаючись, стояв… Максим. У його руці був молоток, і він щось пояснював, активно жестикулюючи.

Аліна насупилася.

– Ой, Максиме, справді, дякую вам величезне! Я просто не знала, до кого звернутися, а ви так одразу прийшли! – продовжувала Ксенія.

– Та годі, дрібниці! – весело відмахнувся її чоловік. – Мені взагалі такі штуки робити подобається!

Аліна відступила від вікна.

– Цікаво, а мені ти коли-небудь казав, що тобі це подобається? – пробурмотіла вона.

Вона повернулася до полиці, але вже без бажання її лагодити. У неї з’явилися куди цікавіші ідеї.

Аліна не сказала ні слова, коли Максим повернувся додому. Він навіть не виглядав винуватим, скоріше навпаки – задоволеним, розслабленим, з легкою посмішкою на губах. Наче приємно провів час. Вона спостерігала, як він жбурнув ключі на тумбу, стягнув із себе куртку і попрямував до ванної, навіть не глянувши на полицю в передпокої.

Вона стояла на кухні, перебираючи вміст шафки, але її думки не були зайняті продуктами. “Мені взагалі такі штуки робити подобається!” Гучний сміх за вікном. “Ви так відразу прийшли!” Невже в цьому й полягала різниця? Вона недостатньо захоплено дякувала? Чи недостатньо весело сміялася?

Максим з’явився у дверному отворі, витираючи руки рушником.

– Чого ти така?

Аліна кинула погляд на нього.

– Втомилася, – відповіла вона.

Він не надав значення її тону, сів за стіл, потягнувся, ніби весь день працював у шахті, і позіхнув.

– Слухай, я тут Ксенії карниз допоміг поставити. Їй колишній чоловік обіцяв зробити, та так і не спромігся, – сказав він. – Ну я подумав, що мені не складно.

– Звичайно, не складно, – кивнула Аліна, закриваючи шафку. – А мені ти так і не встиг допомогти з полицею?

Максим кинув на неї погляд, у якому промайнуло щось роздратоване.

– Аліно, ну що ти знову починаєш? Я ж сказав, зроблю.

– Ти вже місяць так кажеш.

– Не порівнюй, там роботи на п’ять хвилин, а в тебе полиця важка, я не хочу поспіхом її криво повісити.

Аліна не відповіла. Вона стояла біля столу, схрестивши руки, і дивилася на нього. Її мовчання, мабуть, напружило його більше, ніж будь-які слова.

– Ну чого ти? – запитав він уже тихіше.

– Нічого, Макс. Просто… цікаво. Чому ти так легко знаходиш час для всіх, крім мене?

Максим усміхнувся, встав з-за столу і взяв телефон, пробігшись по екрану поглядом.

– Починається, – пробурмотів він.

Аліна повернулася до раковини, взяла тарілку і задумливо провела пальцями по краю.

– Ми ж із тобою не чужі люди, так?

– Що за запитання? Звісно, не чужі.

– Ну от мені й дивно. Я тебе прошу місяць допомогти, але в тебе весь час немає часу. А Ксенія покликала – і ти тут як тут.

Максим важко видихнув.

– Аліно, ну досить…

Вона кивнула.

– Звісно.

Він не помітив, як її голос змінився. Не звернув уваги, як вона раптом перестала сперечатися. Аліна знала, що в його голові ця розмова закінчилася. Він задоволено вийшов із кухні, залишивши її саму.

Вона не стала його зупиняти. У неї з’явився інший план.

Наступного дня Аліна піднялася у квартиру Ксенії. Вони з сусідкою не були близькими подругами, але доброзичливо віталися і час від часу обмінювалися новинами.

– Ой, Аліночко, заходь! – зраділа та, відчиняючи двері.

Квартира у Ксенії була затишною – багато м’яких подушок, тепле світло, книжки на полицях. Тих самих, які допомагав вішати Максим. Аліна пройшлася поглядом кімнатою, помітивши, як акуратно висить карниз, як рівно стоять полиці.

– Ксюшо, хотіла тебе запитати… Ти ж сама живеш, без чоловіка в домі?

Сусідка кивнула.

– Так, після розлучення сама справляюся. Ну, ось тепер іноді Макс допомагає, – вона посміхнулася. – Який же він у тебе молодець! Ти, напевно, така щаслива з ним?

Аліна теж усміхнулася.

– Так, – сказала вона, сховавши за посмішкою щось інше.

Вони трохи поговорили, і Аліна попрощалася, вийшовши на сходовий майданчик.

У голові крутилася думка, чому для Ксенії Максим – молодець, а для неї – людина, яка вічно втомилася?

Вона повернулася додому і відкрила загальний чат друзів.

“- Друзі, пропоную зустріч у суботу. Давно не бачилися.”

Через кілька секунд посипалися повідомлення.

“- О, круто! У нас якраз нова дача, приїжджайте до нас!”

“- Ура, шашлики!”

Максим зайшов на кухню, коли вона все ще дивилася в телефон.

– Щось сталося? – запитав він, явно помітивши її задумливе обличчя.

Аліна підняла голову і посміхнулася.

– Ні, просто хочеться провести час із друзями.

Він знизав плечима.

– Ну добре, чому б і ні.

Він не знав, що саме на цій зустрічі на нього чекає сюрприз.

Дача Льоші розташовувалася на околиці міста, в оточенні старих яблуневих дерев. Сад був занедбаний, але надавав місцю особливого затишку – у повітрі пахло вологою землею і прілим листям, а за альтанкою виднілася стара дерев’яна гойдалка, на якій уже облупилася фарба.

Друзі давно мріяли зібратися тут, але у всіх то робота, то сімейні справи. Тепер же привід знайшовся.

Аліна неспішно розклала на столі тарілки, намагаючись зайняти себе чим завгодно, аби не видати свого хвилювання. Максим стояв біля мангала, звично взявши на себе роль головного з шашликів.

Йому це подобалося – роздавати вказівки, крутити шампури, приймати компліменти за правильно просмажене м’ясо. Він уже щосили жартував із друзями, розмахував щипцями, з важливим виглядом пояснював, як правильно смажити курку, щоб не пересушити.

Вона дочекалася, поки за столом збереться побільше людей. Коли всі вже були розслаблені, розмови стали гучними, а Льоша дістав пляшку домашнього напою, Аліна спокійно взяла келих і неголосно сказала.

– До речі, дівчатка, уявляєте, який у мене турботливий чоловік?

Кілька подруг повернулися до неї, зацікавлено посміхаючись.

– Ну ну, розповідай, – пожвавилася Свєтка, одна зі старих подруг Максима, яка знала його ще зі студентських часів.

– Та ось думаю, яка ж я щаслива, – продовжила Аліна з легкою посмішкою, спостерігаючи, як Максим напружився, але поки не подав виду.

– Я ж місяць просила його полицю прибити. Втомлюється людина, зайнята, справи важливі… А тут сусідка попросила карниз поставити, і він одразу ж знайшов час!

Розмови навколо столу трохи стихли. Хтось зробив вигляд, що відпив із келиха, хтось крадькома покосився на Максима. Він продовжував крутити шампури, але плечі його трохи напружилися.

– Ой, та годі, – спробував відмахнутися він, – це взагалі не про те, я просто…

– Просто, звісно, – кивнула Аліна. – Просто я для тебе дружина, а Ксенія сусідка. І якщо дружина просить щось зробити, можна відкладати місяцями. А сусідка попросила – так одразу дриль у руки й побіг.

Льоша тихо присвиснув.

– Брате, тобі не позаздриш, – пробурмотів він.

Свєтка засміялася, але явно не злобно.

– Аліно, ну ти чого? Усі чоловіки такі! Мій ось обіцяв зробити ремонт у спальні ще минулого року, а потім допоміг колезі повісити телевізор.

– Так, у нас так само, – підхопила інша. – Наші чоловіки завжди втомлені вдома, але завжди бадьорі, коли треба допомогти іншій жінці.

Дівчата засміялися, чоловіки засмущалися. Максим кинув шампур на підставку і повернувся до Аліни.

– Аліно, ти можеш не влаштовувати цирк перед усіма?

Вона спокійно подивилася на нього.

– Я не влаштовую цирк. Просто поділилася радістю.

Максим зло вдихнув, кинув щипці на стіл.

– Підемо поговоримо, – сказав він тихо, але так, щоб усі почули.

Аліна не стала чинити опір. Вона встала, легко знизала плечима і пішла за ним.

Вони відійшли вбік, ближче до саду, де стара гойдалка тихо скрипіла на вітрі. Максим розвернувся до неї, в очах його миготіла злість.

– Ти що взагалі робиш?

– У сенсі?

– Ти мене перед усіма виставляєш якимось ідіотом.

Аліна трохи схилила голову, роздивляючись його обличчя.

– Я? Максиме, ти сам усе зробив. Я просто розповіла, як усе було.

– Ні, ти спеціально так сказала! – він провів рукою по волоссю, явно намагаючись стриматися. – Тепер усі думають, що я…

– Що ти?

Він насупився.

– Що я не ціную тебе.

Аліна дивилася на нього довго.

– Ну так, може, вони мають рацію?

Його руки стиснулися в кулаки, але не від злості на неї, а від чогось іншого.

– Аліно, ну що ти хочеш? Я просто… не подумав.

– Ось саме, Макс. Ти не подумав. Не подумав, що мені так само важливо, щоб ти приділяв час нашому дому, як ти приділяєш його комусь іншому.

Він замовк.

Вдалині хтось засміявся, скрипнули двері веранди, почулися звуки гітари – хтось почав грати стару пісню, яку вони любили ще в молодості.

Максим зітхнув, опустив плечі й потер край своєї футболки.

– Мені справді шкода.

Аліна трохи посміхнулася.

– Подивимося, наскільки сильно.

Вона розвернулася і пішла назад, залишаючи його стояти під яблунями, дивлячись у землю.Максим повернувся за стіл трохи пізніше за Аліну. Він сів на своє місце, дивлячись у тарілку, ніби намагався зосередитися на їжі. Але апетит, схоже, випарувався.

Аліна нічого не сказала. Просто продовжувала теревенити з друзями, ніби нічого не сталося. Ніби ця розмова під яблунями, його нервовий голос, її спокійний погляд – усе це було неважливо.

Але йому було важливо.

Через якийсь час він помітив, що вона сміється над жартом Льоші, легко торкається його плеча, коли щось йому пояснює. Потім встає, щоб допомогти Свєтці накрити на стіл, хоча зазвичай це була його справа – він завжди допомагав із подачею м’яса, розкладав тарілки.

Але сьогодні його участь була немов невидимою. Він сидів, почуваючись абсолютно зайвим, і вперше за довгий час ловив себе на думці, що йому некомфортно.

Коли зустріч добігала кінця, Аліна першою пішла в будинок, щоб зібрати речі. Максим встав, кинув погляд на компанію і пішов за нею.

Вона стояла у вітальні, акуратно складаючи свою кофту в сумку.

– Аліно…

Вона не обернулася відразу, лише кивнула, продовжуючи свої справи.

– Слухай, – він підійшов ближче, спираючись на одвірок. – Я… Я все зрозумів.

Вона зупинилася, розвернулася і схрестила руки.

– Справді?

Максим кивнув, розуміючи, що від нього чекають більшого.

– Я просто… не думав, що це для тебе настільки важливо.

Аліна зітхнула, злегка похитавши головою.

– У тому-то й річ, Макс. Я втомилася, що мені доводиться нагадувати, пояснювати, доводити. Адже ти розумна людина. Чому тобі потрібно було, щоб це помітили інші, щоб зрозуміти?

Він відвів погляд, визнаючи її правоту.

– Я виправлюся, – сказав він нарешті.

Вона нічого не відповіла. Просто розвернулася, взяла сумку і пішла до виходу.

Наступними днями в будинку стало тихіше. Не було гучних з’ясувань стосунків, але й колишньої легкості теж не залишилося. Аліна не була холодна, але й не намагалася розтопити дистанцію. Максим відчував це в усьому – в її коротких відповідях, у тому, як вона спокійно робила справи сама, не чекаючи від нього допомоги, у тому, як більше не просила нічого, а просто вирішувала питання без нього.

І в якийсь момент він усвідомив, її мовчання ранить сильніше за будь-які слова.

Одного вечора, коли вона прийшла додому, втомлена після роботи, на неї чекав сюрприз.

Полиця в передпокої була на місці. Рівно закріплена, міцна, без загрози впасти в будь-який момент. На ній акуратно стояли книжки і коробка з документами.

Аліна завмерла в дверях, вдивляючись у неї. Потім перевела погляд на Максима, який сидів на дивані, немов нічого не сталося.

– Ти зробив це?

Він кивнув.

– Так.

Вона довго мовчала, потім підійшла і провела пальцями по гладкій поверхні дерева.

– Без нагадувань?

– Без нагадувань, – відповів він тихо.

Вона подивилася на нього, і він відчув, що вперше за довгий час бачить її справжню реакцію, а не спокійну байдужість, якою вона прикривалася останніми днями.

– Подивимося, як довго це триватиме, – сказала вона. Але в її голосі вже не було тієї крижаної відстороненості.

Максим зрозумів, що в нього є шанс. І тепер він збирався його використати.