Валентині дісталося гарне місце: якраз навпроти воріт. Заходять люди і прилавок бачать у торгових вуличних рядах, а точніше Валентину зі своїм городнім.

У неї тільки картопля та моркви трохи. Розставила відра на прилавку, щоб краще видно було. Хотіла цінник поставити, та не встигла його виготовити, вирішила, кому цікаво – запитають.

Сусідка навпроти з цибулею, часником та іншим насінням для посіву, ревниво оглянула Валентину, відмітивши про себе, що новенька.

«Ну-ну, – подумала вона, – виставилася, зараз покупці швидко пиху з тебе зіб’ють».

А Валентина, й справді, гордовито поглядала навколо, ніби в неї найкраща у світі картопля.

Праворуч, за метр від неї, стоїть чоловік з банками огірків, помідорів, та з гарбузовим і морквяним соком, а ще капуста в нього квашена.

Валентина думала, що тимчасово, що скоро дружина замінить його, аж ні, чоловік і сам продавець, та не промах, виявилося, щороку на цьому місці.

Ось ранок розігрався, сонце весело дивиться, народ іде, мружиться, на прилавки поглядає.

Чоловічок, невисокий такий, спритний, різко повернув до Валентини. На неї й не дивиться, а картоплю розглядає, в руки одну картоплину взяв, розглядає ніби під мікроскопом.

— Ну нічого так на вигляд… ніби Адретта, – бурмоче чоловік, ніби сам з собою розмовляє.

— Правильно, Адретта, – підтверджує продавець, – я тільки її й вирощую.

Чоловік глянув на Валентину.

У теплій жилетці, у світлому береті, потираючи руки (зранку хоч і сонце, а в тіні за прилавком прохолодно), поглядає схвально. – Точно, Адретта, глянь, яка ладна вона в мене… на їжу чи на посадку?

— На їжу, хоч спробувати смачної картоплі… тільки її останнім часом не видно.

— Та мало хто морочиться, її ж зберегти треба, щоб не вивелася…

— От-от, – підтакує чоловік і знову бере в руки картоплину. – Скільки коштує?

Жінка, не моргнувши, відповідає: – Пʼятдесят.

Картоплина випала з руки чоловіка. – Чого так дорого?

— Так же ж Адретта, от і дорого. До того ж час такий – весна, а в цей час усе дорого. Та й відро, глянь, велике… Бери, не пошкодуєш.

— Ні, ну Адретту можна взяти, але це дорого.

— А скільки берете?

— Та відро.

— У-уу, відро… з чого поступатися… ну якщо тільки гривень пʼять…

— Ні-і, пʼять – це зовсім мало. Хоча б за пʼятсот відро віддай, напевно, я ж перший покупець…

— Гаразд, вмієш умовити, скину тобі, бери за пʼятсот пʼятдесят.

Вона дістала пакет і разом вони пересипали картоплю з відра. Чоловік подав гроші, і взявши пакет, вже відійшов на пару кроків.

Але сусідка Валентини навпроти буркітливо зауважила: – Немає давно Адретти, вивелася вона…

Чоловік зупинився, почувши, і став розглядати картоплю в пакеті. Через хвилину повернувся до прилавка Валентини.

— От я дивлюся… а не схожа на Адретту.

— Як це не схожа? Спочатку самі сказали, що Адретта, а тепер – ніби ні…

— Так то зверху була, а та, що внизу, тепер у пакеті нагорі, от і дивлюся, що не Адретта.

— Ну як же? Ось вона, така ж…

— Немає нині Адретти, вивелася. Я скільки шукав, так і не знайшов, а твоя трохи схожа, але не Адретта.

— А я кажу:  Адретта! Я ж знаю свою картоплю, насіння ще від бабусі…

— О-оо, згадала, від бабусі, від дідуся… вивелася вона давно… коротше, не буду брати, поверни гроші.

Обличчя Валентини вкрилося червоними плямами. Зовсім несправедливим здалося рішення покупця.

— Ти картоплю купив? Купив! Все, тепер це твоя картопля, назад не приймаю.

— Як це так? Я ж не додому її відвіз, відійшов на пару кроків всього, ось вона вся ціла, дивись.

— Чого мені дивитися? Твоя це картопля.

— Тьху ти! Маю право відмовитися.

— А причина?

— Не Адретта це!

— Доведи!

— Не схожа вона на Адретту, та й вивівся цей сорт.

– А в мене не вивівся, всі роки вирощую Адретту, перший раз за весь час на ринок вибралася… і на тебе натрапила.

– Гроші давай!

– З чого це? Ти купив, неси додому, годуй дружину!

– Ти мою дружину не чіпай… торгашко…

– Ні, ви подивіться, він ще й обзивається…

– Ні, ну щодо торгашки – це вже занадто, – зауважив чоловік праворуч, у якого гарбузовий сік домашній.

Сусідка з насінням навпроти, почувши про торгашку, мимоволі відчула себе на боці Валентини, хоча спочатку ревниво її зустріла.

Покупці, що проходили повз, почувши суперечку, почали зупинятися, і незабаром оточили Валентину і чоловіка з пакетом Адретти.

Всім стало цікаво: через що сир-бор. Дізнавшись про яблуко розбрату (в даному випадку про «картоплю розбрату»), симпатизували покупцеві і почали виявляти невдоволення на продавця.

Тут сусід праворуч, у якого гарбузовий сік, вирішив додати трохи гумору, щоб розрядити обстановку.

— Слухай, – звернувся він до покупця, – ти вже стільки часу тут сперечаєшся… після такої розмови ну просто зобов’язаний на ній одружитися, – він вказав на Валентину.

Навколо засміялися.

Але Чоловік з Адреттою спалахнув від обурення ще більше.

— Щоб я на такій… одружився?! У страшному сні не присниться!

Тепер уже знову вкрилася плямами Валентина. Вона підсунула на край прилавка ще відро картоплі:

— Ось бери… безкоштовно!

— Навіщо це мені?

— Бери, тільки свататися до мене не надумай, мені такий наречений задарма не потрібен! Та й взагалі в мене чоловік є.

— Бідний мужик! – голосно сказав покупець. – Ось не пощастило йому!

Він демонстративно відсунув запропоновану картоплю, ще раз вилаявся і пішов з пакетом до виходу.

Але це не все.

Через два тижні Валентина копалася на своїй дачній ділянці. Після обіду обіцяв приїхати син, допомогти.

А поки вона гортала пошарпану книжечку, в якій записаний телефон орача. Там, десь вдалині, чути, як працює мотоблок, але туди йти довго.

Нарешті знайшла телефон і набрала номер. Пішли гудки, і вона зраділа, що цей той же орач, що й у минулі роки допомагав, відгукнувся.

— А-аа, по Березовій, ну пам’ятаю, пам’ятаю, – почула вона у відповідь. – Тільки я не можу зараз, усе розписано… може завтра?

— Сама винна, – зізналася Валентина, – не зателефонувала заздалегідь.

— У мене тут напарник є, можу відправити прямо зараз.

— Ну так відправляй!

Через пів години під’їхали старі Жигулі з причепом, на якому виднівся мотоблок. Валентина зраділа, відчинила ворота.

Орач вже зняв мотоблок, вже зайшов на ділянку… Валентина дивиться на нього, а він на неї. Впізнали одне одного.

Валентина, глянувши на ділянку (так хотілося сьогодні зорати), приречено опустила руки, сіла на сходинку ганку і сказала:

— Не мій сьогодні день.

— Та вже, знав, що місто в нас маленьке, але щоб до таких розмірів… ось де зустрілися… на дачі.

— Ну якщо ти орач, якого біса ти по ринках тиняєшся і картоплю купуєш? Невже дачники тобі не продадуть за малою ціною?

Чоловік усміхнувся.

— Орач я перший рік, товариш запропонував підзаробити, у нього замовлень багато. А дачі в мене немає. – Він розвернув мотоблок і викотив назад за ворота.

Потім повернувся до господині і сказав:

— Картопля твоя смачна… але не Адретта.

Вона махнула рукою.

— Нехай не Адретта… для тебе, а для мене Адретта. Гаразд, закочуй назад, зорати треба, гроші заздалегідь віддам.

Він побурчав від сумнівів, потім повернувся.

— Ну дивись, якщо щось не так, кажи одразу.

Загарчав мотоблок, вп’явся в землю плуг. І земля, за багато років розпещена господарськими руками, одразу піддалася. Він так старався, що працював вдвічі довше. Потім, втомлений, оглянув ділянку.

— Як звати хоч тебе? – запитала господиня.

— Олександр.

— Ну от, як домовлялися, вірно ж по грошах?

— Все вірно.

— Слухай, у мене картопля залишилася… хоч ти й кажеш, що не Адретта, але можу поділитися. Просто так дам пару відер…

— Візьму. Але за гроші. Дружині сподобалася. Вона в мене хворіє вже третій рік… тридцять сім років прожили… так хочу, щоб одужала…

Валентина поникла, як стебло в спеку, опустила голову, сльоза блиснула.

— Мій теж хворіє, сорок років прожили… все сподіваюся, підніметься… Каже мені, щоб дачу кинула, а мені шкода. Син теж просить, щоб кинула, а я кажу, та нехай хоча б картопля буде, вона ж смачна в нас… Ні, я правда, думаю, що це Адретта…

— А може, й справді, Адретта, може переродилася якось, – сказав Олександр, – тож вибач.

– Це ти мене вибач. Я ж тоді перший раз на ринок вийшла…

– А я сьогодні перший раз ділянку зорав, товариш навчив… перший раз сам…

– Добре зорав, старався… ну візьми картоплі, у нас ніби як одна біда…

– Візьму, вдома розповім дружині, як я зорав, як картоплею пригостили, нехай порадіє…

– От і добре! – Вона поспішила набрати в старий пакет картоплі і подала його від щирого серця.

– Дякую! Ось мій телефон, раптом наступного року ще знадоблюся… і чоловікові здоров’я…

– І твоїй дружині одужати… нехай видужує.

Він поїхав. І того дня допізна чути було, як працюють мотоблоки.

Дачний сезон розпочався.