200 гривень. Не 2 000 і не 20 000 – всього-на-всього 200 гривень. І саме через них у мене всередині закипала злість. Не тому, що мені шкода ті гроші.

А тому, що я чесно здала їх, як і більшість із колективу, а Олег – ні. Він ще й розповідав щось про “мамині ліки”, коли через два дні виклав фото біля новенької Mazda з підписом “Інколи треба себе тішити”.

Мене аж перекосило. Не тому, що в нього машина. А тому, що брехня. Ніби ми всі тут дурні й нічого не бачимо.

Я не знаю, що образило мене більше – те, що він збрехав, чи те, як безсоромно потім зробив вигляд, що нічого не сталося. Уяви собі: людина, якій довіряєш, як рідному брату, крутить тобою, як хоче. І найгірше – не заради вигоди. А просто, бо може. Бо звик, що всі мовчать.

Все почалося з дрібниці. Як завжди, в таких історіях. У нашому відділі бухгалтерії в міському центрі культури робота завжди йшла повільно, але рівно.

У кожного – своє місце, своє крісло, своя чашка. Ми, мовчазна четвірка – я, Галина, Люба і Олег. Звичне середовище, де навіть дихають у такт. Але іноді одна маленька брехня робить із цього акваріума справжнє болото.

Наш директор святкував 60 років. Усі відділи скидалися на подарунок. Не щось велике – чисто символічно. 200 гривень із кожного. Ну, бо якось незручно, правда? Людина – голова, багато років на посаді. І ми, як годиться, передали список, хто вже здав гроші, щоб координатор бачив, на кого чекати.

Олег, як завжди, мовчав. Коли Люба до нього підійшла і сказала – Олеже, треба передати 200 гривень до кінця тижня – він лише відмахнувся:

– Зараз туго. Мені на ліки для мами треба. Не візьмеш ж із неї грошей, правда?

Мене щось кольнуло. Я добре знала, що його мама вже третій рік у селі, живе зі старшою сестрою. І ліки їй присилають з Польщі. Але я промовчала. Ну, може, дійсно щось сталось. Усі ми часом з грошима не дуже.

А вже через два дні Люба прислала мені фото в месенджері.

– Дивись.

На фото – Олег, стоїть на фоні автосалону біля новенької Mazda, внизу підпис: “Варто іноді потішити себе, правда?”

Я витріщалась на екран хвилин п’ять. Потім перечитала. І ще раз. Якась злість почала підніматися зсередини.

– 200 гривень на подарунок “туго”, а на нову машину – не туго? – буркнула я сама до себе.

Я кинула це фото в нашу чат-групу, нічого не підписавши. Галина поставила смайлик. Люба нічого не сказала. Через годину Олег на роботі навіть не згадав про це. Сидів, як ні в чому не бувало.

Тоді я не витримала.

– Слухай, Олеже, а як це так виходить: грошей немає, а машина є?

Він підняв брови.

– А ти завжди так цікавишся чужими фінансами?

– Та ні, просто дивно, знаєш. Ну якось не пасує брехати. Можна ж було сказати прямо – не хочу скидатися, бо вважаю це недоречним. А не ліпити про ліки.

Його очі похолоднішали.

– Знаєш, Любо, може, я не хочу звітувати перед усіма. Це мої справи.

– А ти ж сам їх зробив публічними, виклав фото. Тепер ми всі знаємо, що це не “ліки”, а “мастеркард момент”.

Після цього він перестав говорити зі мною взагалі. І почав сіяти “чорноту” – обережно, по краплі. То щось підкине Галині, то пожартує з Григорієм з другого поверху, що я, мовляв, занадто слідкую за чужими кишенями. І я відчула – щось зламалося. Атмосфера. Відчуття довіри.

Я не могла мовчати. На кухні, в обід, я зібралася з думками.

– Дівчата, скажіть чесно. Ви теж відчули, що між нами щось тріснуло?

Галина мовчала. Люба зітхнула:

– Відчули. Але я не хочу псувати стосунки. У мене троє дітей і іпотека. Мені краще мати спокій.

– А мені краще мати чесність, – відповіла я.

У п’ятницю я пішла до директора. Не скаржитись, ні. Я просто сказала:

– У нас не колектив. У нас – ширма. Усі мовчать, щоб не нарватись. Але це “опускає” роботу більше, ніж будь-яка криза.

Директор тільки кивнув. А потім сказав тихо:

– Любо, ви – не перша, хто про це говорить. Але перша, хто прийшов відкрито.

Наступного понеділка Олег приніс торт. Без зайвих слів. Поклав на стіл і сказав:

– Це – щоб хоч щось згладити. Я погарячкував. Ви маєте рацію.

І я зрозуміла – це був його спосіб вибачитися. Незграбний, але щирий.

Того дня ми вперше за кілька тижнів знову сіли всі разом. І знову пили чай, ніби нічого не було. Але щось усе ж змінилось. У мені. У ньому. У всіх.

Бо правда – не кусається. Правда – звільняє.

А ви як думаєте, мої хороші? Чи варто мовчати, щоб “не зіпсувати стосунки”? Чи краще сказати чесно, навіть якщо це боляче? Як ви вчиняєте, коли відчуваєте, що вас тримають за дурня?

Джерело