– У цій родині двічі те саме не подають! – гаркнув Аркадій Степанович, жбурляючи тарілку з супом на підлогу

– У цій родині двічі те саме не подають! – гаркнув Аркадій Степанович, жбурляючи тарілку з супом на підлогу.
Порцеляна розлетілася на дрібні уламки, бризки супу залишилися на стінах і кухонних шафках. – Ти що, Аліна, думаєш, я це їстиму? Вчорашнє місиво?
Аліна мовчки нахилилася, збираючи уламки. Руки тремтіли, але вона стиснула зуби. Галина Матвіївна, її свекруха, кинула на чоловіка докірливий погляд. Вона давно звикла для його характеру.
– Аркадію, ну що ти… – почала вона, але свекор різко обірвав:
– Мовчи, Галино! Ти сама винна, що її не навчила.
Аліна підвела очі на чоловіка. Дмитро сидів за столом, уткнувшись у телефон, ніби нічого не відбувалося. Його байдужість дряпала сильніше, ніж крик свекра.
– Діма, – тихо покликала вона.
– Що? – Він навіть не підняв голову.
– Допоможи мені…
– Сама впораєшся, – кинув він, підводячись із-за столу.
Аліна зітхнула. Так було щодня.
…Коли Аліна виходила заміж, вона мріяла про велику і щасливу родину. Дмитро здавався їй дбайливим та уважним.
Він залицявся до неї, дарував квіти, казав, що вона – його мрія. Але після весілля все змінилося. Вона потрапила в будинок, де чоловіки вважали жінок за обслуговчий персонал.
Аркадій Степанович, голова сім’ї, був тираном. Його слово – закон. Він вимагав, щоб їжа була ідеальною, квартира виблискувала, а жінки мовчали.
Дмитро хоч і не кричав, як батько, але копіював його поведінку. Він став холодним, байдужим, ніби забув, що Аліна його дружина, а не служниця.
Аліна працювала віддалено. Вона була перекладачем і її робота вимагала зосередженості. Але свекор не вважав це роботою. Для нього це було «неробством».
– Що ти там все в комп’ютері копаєшся? – лунав його голос із-за дверей. – Іди, помий посуд!
Якось, під час важливої телефонної розмови з клієнтом, Аркадій Степанович увірвався до кімнати.
– Аліна! – гаркнув він. – Ти що, не чуєш? Я тебе кличу!
Аліна, намагаючись зберегти спокій, жестом показала, що розмовляє телефоном. Але свекор не вгамувався.
– Ти що, глуха? – Він підійшов ближче і вирвав телефон із її руки. – Я сказав, іди на кухню!
– Аркадію Степановичу, я працюю! – Спробувала пояснити Аліна, але він уже кинув телефон на ліжко.
– Працюєш? – посміхнувся він. – Сидиш тут, в інтернеті довбню ганяєш, це ти називаєш роботою?
Клієнт на тому кінці дроту, звісно, все чув. Аліні довелося перепрошувати, та переносити дзвінок.
Після чергового скандалу у Галини Матвіївни стався інсульт.
– Ну що, тепер ти за господарство відповідаєш, – сказав Аркадій Степанович, коли Аліна повернулась із лікарні. – Дивись, щоб усе було, як слід.
Дмитро мовчки кивнув на знак згоди.
Галина Матвіївна тепер була частково не рухомою. Аркадій Степанович прийшов в палату до дружини, глянув на неї, та пішов додому.
Аліна сиділа на кухні, тримаючи в руках кухоль чаю, який уже встиг охолонути. З вітальні долинали голоси свекра та чоловіка. Аліна тихенько поставила кухоль на стіл і вийшла в коридор.
– Ну що, тепер вона овоч, – байдуже промовив Аркадій Степанович. – Сама не ходить, нічого не може, тільки лежить.
– Так, – погодився Дмитро, його голос був такий самий холодний. – І що нам робити з нею?
– Треба відправити її до будинку для літніх людей, – продовжив свекор. – Нехай там її доглядають. Нам тут такого тягаря не потрібно.
– Згоден, – кивнув Дмитро.
– Так буде краще.
Аліна не витримала. Вона встала і пішла до вітальні.
– Як ви можете так казати? – її голос тремтів від гніву. – Це ваша дружина, і твоя мати, Дімо! Вона все життя дбала про вас, а тепер ви хочете просто її викинути? Як непотрібну річ?
Аркадій Степанович обернувся до неї.
– Ти що, хочеш її доглядати? – посміхнувся він. – Будь ласка. Але не тут. У неї є квартира. Забирай її туди.
– Ви чуєте себе? – Аліна дивилася на них з огидою. – Вона лежить у лікарні, а ви вже вирішуєте, як її позбутися?
– Аліно, годі, – втрутився Дмитро. – Ти не розумієш, як усе складно.
– Складно? – Вона засміялася. – Вам складно, бо ви думаєте лише про себе!
– Ти не маєш права судити нас, – різко сказав Аркадій Степанович. – Якщо хочеш її доглядати, роби це. Але не тут.
Аліна стиснула кулаки.
– Добре, – сказала вона. – Я заберу її.
– Як знаєш, – знизав плечима Дмитро.
Вони продовжили обговорювати, як швидше оформити документи для будинку для людей похилого віку, ніби Галина Матвіївна була вже не людиною, а непотрібною річчю.
Аліна вийшла з кімнати, її серце калатало так сильно, що ледве могла дихати. Вона не могла повірити, що ці люди, які називали себе сім’єю, могли бути такими байдужими.
– Терпи, Аліно, – пригадала вона слова Галини Матвіївни.
Але терпіти більше не було сили.
Аліна повернулася до своєї кімнати, зачинила двері й притулилася до них. Вона відчувала, як сльози підступають до очей, але стиснула зуби. Плакати зараз було не можна.
– Як вони можуть? – прошепотіла вона. – Як можна бути такими… байдужими?
Вона підійшла до вікна, дивлячись на вулицю. Згадала, як Галина Матвіївна завжди намагалася підтримати її, як вчила її готувати, як розповідала про свою молодість.
– Я не дозволю їм так вчинити з тобою, – сказала вона вголос, наче Галина Матвіївна могла її чути. – Ти не будеш сама.
– Ти серйозно збираєшся доглядати за нею? – Запитав Дмитро, коли Аліна почала збирати речі.
– Так, – коротко відповіла вона.
– Ти розумієш, що це назавжди? Вона вже не стане колишньою.
– Я розумію, – сказала Аліна, не дивлячись на нього. – Але я не можу покинути її, як ви.
– Ми не кидаємо, – спробував виправдатись Дмитро. – Ми просто…
– Ви просто хочете позбутися її, – обірвала його Аліна. – Тому що вам так зручніше!
Вона взяла сумку і вийшла з кімнати, залишивши його одного.
…Квартира Галини Матвіївни була у жахливому стані. Облізлі шпалери, пил, бруд. Але Аліна не здавалася. Вона відмила кожен закуток, поклеїла дешеві шпалери, купила найпростіші меблі.
Коли Галину Матвіївну привезли, вона заплакала.
– Аліночко, ти ангел, – прошепотіла вона.
Аліна посміхнулася.
– Тепер ми разом, мамо.
Вона продовжувала працювати віддалено і доглядала свекруху. Було тяжко, але вона не скаржилася. Галина Матвіївна стала для неї рідною.
Якось увечері, коли Аліна закінчила роботу і сіла поряд із Галиною Матвіївною, та взяла її за руку.
– Аліночко, – слабким голосом сказала вона, – ти не шкодуєш, що залишилася зі мною?
Аліна подивилася на неї, і в її очах блиснули сльози.
– Ні, мамо. Ви для мене тепер рідні.
– Але ти молода, у тебе має бути своє життя…
– Моє життя – те, що я вибираю саме. І я вибрала вас.
Галина Матвіївна заплакала.
– Дякую, доню.
Аліна обійняла її.
– Моєї мами давно не стало, – тихо сказала вона. – А ви… ви стали для мене рідною.
Галина Матвіївна погладила її по руці.
– Ти моя донька, Аліночко. Я завжди знала, що ти особлива. Ти знаєш, я завжди мріяла про дочку. У мене був тільки Діма, а він… – вона зітхнула. – Він став таким, як батько.
– Не думайте про це, – посміхнулася Аліна. – Тепер у вас є я.
– Так, – прошепотіла Галина Матвіївна. – І я щаслива.
Дмитро кілька разів заїжджав до них, але лише для того, щоб умовити Аліну повернутися до нього.
– Ти думаєш, що робиш? – його обличчя було перекручене злістю.
– Ти кинула мене заради неї?
– Я не кидала тебе, – спокійно відповіла Аліна.
– Ти сам вибрав, з ким бути. Ти став таким самим, як твій батько.
– Ти не розумієш! – Він схопив її за руку.
– Це моя мати, я сам вирішу, що з нею робити!
– Ти вже вирішив, – холодно сказала Аліна, вивільняючись.
– Ти хотів здати її в будинок для людей похилого віку.
Дмитро замовк.
– Іди, – повторила Аліна. – Ви більше не спричините нам зла.
– Аліночко, – слабким голосом покликала Галина Матвіївна одного разу вночі.
Аліна одразу прокинулася і підійшла до неї.
– Що, мамо?
– Дякую тобі за все, – прошепотіла вона. – Ти зробила мене щасливою.
– Ну, що ви, – Аліна взяла її руку. – У нас із вами ще все попереду. Ви обов’язково скоро видужаєте, і ми будемо насолоджуватися життям.
Галина Матвіївна посміхнулася.
– Я знаю, що ти сильна. Ти впораєшся.
Аліна відчула, як сльози накочують на очі.
– Я люблю вас, мамо.
– І я тебе, доню.
На ранок Галини Матвіївни не стало. Аліна зателефонувала чоловікові та свекру, але вони навіть не прийшли на похорон.
Натомість з’явилися наступного дня.
– Ми даємо тобі два тижні, щоб звільнити квартиру і знайти житло, – заявив Аркадій Степанович.
– Квартира моя, – тихо сказала Аліна. – Галина Матвіївна оформила її на мене.
Свекор зблід.
– Що?!
– Ось документи, – Аліна простягла папери.
– Ти думаєш, що все так просто? – сичав Аркадій Степанович, розмахуючи документами. – Ми через суд все заберемо!
– Спробуйте, – спокійно відповіла Аліна. – Мама все зробила правильно. Вона знала, кому можна довіряти.
Свекор завмер.
– Ти… ти ніколи не була частиною нашої родини!
– І слава Богу, – посміхнулася Аліна.
Вони пішли, грюкнувши дверима. Аліна залишилася сама. Але вона не почувала себе самотньою. Вона дивилася у вікно і думала, як життя може змінюватися.
Але одне вона знала точно – вона ніколи більше не дозволить нікому принижувати себе! І в неї обов’язково все буде добре. А колишній… Бог йому суддя! Закон бумеранга ще ніхто не скасовував…
Я слушно міркую? Як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
КІНЕЦЬ.