Я ніколи не думала, що зможу заздрити рідній сестрі. Тим більше через чоловіка. Але коли Андрій став на одне коліно в центрі тієї затишної львівської кав’ярні, тримаючи в руках каблучку, я вперше в житті відчула, як у мені щось защеміло. І ні, не тому, що я не рада за Валентину.

Просто в той момент я зрозуміла: вона встигла туди, куди я навіть не підходила близько. І в ту мить я стала для родини нею – “тією другою”. Не улюбленою. Не щасливою. Просто – запасною.

Мене звати Олеся, і Валентина – моя молодша сестра. Але завжди виглядало так, ніби вона – старша. Вона завжди була “та правильна”: з гарними оцінками, гладенькою зачіскою, у білому піджаку на випускному, коли я була в кедах і джинсовій куртці. Вона – медичний коледж, інтернатура, лікарня.

Я – перервала навчання, бо в 20 народила Артема. Його тато – це окрема історія, якого більше цікавили діджеїнг і власна зачіска, ніж сім’я.

Відтоді ми з Артемом удвох. І я не жаліюсь. Але коли Валя прийшла до мами додому з Андрієм і сказала – Ми заручилися, – я мовчки доїдала голубець і робила вигляд, що мені байдуже.

– Ой, як гарно, – зітхнула мама, – Бачиш, Олесю, яка в тебе сестра молодець? Не те, що…

– Не те, що я? – перебила я.

В кімнаті настала така тиша, що годинник на стіні звучав як молоток.

– Я ж нічого не казала, – буркнула мама, але її очі все сказали за неї.

Валя сіла поруч, обережно. Мені аж захотілось посунутись.

– Лесь, я не хотіла, щоб це було якось боляче тобі…

– Ну що ти, – відмахнулась я.

– Чому мені має бути боляче? У тебе наречений, у мене – восьмирічна дитина з нежитем. Всі щасливі.

Андрій, чесно кажучи, гарний. Ну просто з реклами зубної пасти: високий, з рівною спиною і таким тоном, що хочеться слухати, навіть коли він говорить про парковку.

– Ти прийдеш на наше весілля? – запитав він трохи пізніше, коли ми зостались самі в кухні.

– Побачимо. Якщо Артем не матиме температуру.

Він кивнув, і я відчула, як всередині підіймається щось схоже на гнів, але не до нього – до себе. За те, що все ще міряю себе чужими мірками.

Того вечора я лежала в ліжку, слухаючи, як Артем хропе в дитячій, і прокручувала в голові наші дитячі роки з Валею. Ми разом будували халабуди під стілом, ділилися жуйками “Love is…” і малювали їй фату фломастером на спині. А потім – бах, і я при надії, а вона поїхала на практику в Київ. І з того моменту між нами – ніби шиба. Видно, але не дотягнешся.

Я спробувала поговорити з мамою наступного дня. Знову.

– Мамо, ти хоч помітила, як ти завжди підколюєш мене?

– Не підколюю, а правду кажу. У тебе життя складніше, от і все.

– То виходить, що я невдаха, бо народила дитину без чоловіка?

Вона поставила каструлю на плиту трохи голосніше, ніж треба було.

– Не перекручуй. Просто я хочу, щоб ти теж була щаслива.

– А я що, нещаслива?

– А ти сама скажи.

Мене ніби хто штовхнув. От саме ця фраза – ти сама скажи – вдарила сильніше, ніж якби вона сказала прямо “так, ти нещасна”. Бо правда в тому, що я й сама вже не знала.

Через кілька днів ми з Валентиною зустрілись випадково. Вона вийшла з кав’ярні з Андрієм, а я – з магазину, з пакетом апельсинів і капусти.

– Поїхали кудись на вихідні? – крикнув їй Андрій, сівши в машину.

– Я забронював щось біля Дністра!

– Ідеально! – усміхнулась вона, махнувши йому рукою, а тоді обернулась до мене.

– Слухай, Лесь… я хочу тобі щось сказати.

– Кажи.

– Я завжди трохи боялась тебе.

– Що?

– Так, серйозно. Ти така сильна. Сама дитину виховуєш, не скаржишся, не плачеш. Я завжди почувалась так, ніби я не витримала б, якби опинилась на твоєму місці. А ти – витримала.

Мене зненацька накрило хвилею. Я не знала, що сказати. Просто обняла її.

– І я трохи заздрила, – прошепотіла я.

– Що ти маєш усе… правильне.

– Ну, по-перше, в Андрія криві пальці на ногах.

– Що?

– Та жартую, – засміялась вона.

– Але життя – не тільки про фату. Я це вже теж розумію.

В день її весілля я була там. З Артемом. Він тримав мене за руку, їв канапки з оселедцем і дивився, як Валя танцює з Андрієм. І знаєш що? Я не заздрила.

Бо в той момент я побачила – щастя не про порівняння. Воно про прийняття. Про те, щоб не стояти осторонь свого ж життя.

Тепер я вже не боюсь зустрічей. І не уникатиму дзвінків від мами. Я ще не знаю, чи пробачу її повністю, але я навчилась важливому: моє життя – не відбиток її очікувань.

Я просто жінка. І я маю право бути щасливою. По-своєму.

Чи було у вас таке, коли здавались, що всі довкола щасливіші – і тільки ви з того боку вікна? Як ти з цим впоратись?

Джерело