Я вже рік як вдова, а мої подруги вже мріють одягнути мене у весільну фату. Думають, якщо мені вже не болить, то значить пора знову вмикати праску і готувати борщі комусь новому. Але я не хочу. Мене влаштовує спокій. Я не хочу ставити ще одні тарілки на стіл. Не хочу слухати, як хтось мені каже, що час би вже повісити фіранки іншого кольору. Та й зрештою, я не впевнена, що хоч хтось розуміє, що насправді було у моєму шлюбі. Оце найстрашніше – коли люди бачать лишень обкладинку книжки, а не читають її.

Все почалося тієї весни, коли я, Катерина, вперше за довгий час відчула, що маю право на власний ранок. Сонце пригріло так по-доброму, а над парканом визирали перші тюльпани. Я заварила собі каву і вийшла на ґанок. Сіла в старе, але рідне крісло-качалку і просто… дихала. І тоді з-за воріт пролунав голос:

– Катю, ти що, знову нічого не робиш? – то була моя сусідка, Марія.

– Ага, уяви собі, дихаю. Без інструкцій і натхнення. Просто дихаю.

Вона вже стояла біля мого порогу з банкою компоту і твердим наміром врятувати мене від “сирітства”.

– Я принесла тобі Валентина, – сказала вона серйозно.

– Що? Банку з чоловіком?

– Ну, не буквально. Він – брат мого чоловіка. Вдівець. Такий господарський. І дах перекрити, і кран полагодити, і паску спекти.

– Яка паска, Маріє? Я взагалі-то французьку почала вчити. Хочу до друзів у Прованс махнути.

– Ага, значить, зовсім розум втратила, – хрестилась вона. – По закордонах шататись… А тут он Валентин! Надійний, мов старий холодильник.

В той момент я зрозуміла, наскільки глибоко не розуміють моєї втрати. Не в плані відходу Павла – мого чоловіка – а того, що ми давно втратили одне одного. Павло був… непростим. Коли я виходила за нього, я вірила, що він – мій спокій, моя опора. Але виявилось, що я – його опора. Без зупинок, без вихідних. Він завжди був незадоволений. Завжди вимагав більше. Більше чистоти, більше обідів, більше мовчання, коли йому треба думати…

І я мовчала. Довго. Двадцять три роки.

Павло занедужав… І в останні місяці став трохи м’якший. Іноді ми навіть сиділи разом на терасі, як колись. Але це вже був не той Павло. І не та Катерина. Я не плакала на його похороні. Не тому, що не любила – а тому, що вичерпалась. Всі сльози давно були пролиті в подушку ночами.

Моя донька Оленка, яка живе в Києві, сказала:

– Мам, може ти заведеш собі когось? Ну, не прямо зараз, але ж…

– Котика? – спитала я, сподіваючись, що вона має на увазі саме це.

– Мам, ну не смішно. Я серйозно. Тобі ж ще тільки 59. Ти ще можеш бути щасливою.

– Я вже є. Просто по-своєму. У тиші, де ніхто не питає, чому я пізно встала.

Останньою краплею був дзвінок від колишньої куми – Тамари. Вона сказала:

– Катю, я тут подумала, є у мене знайомий – вчитель музики. Він грає на баяні. Такий душевний. Дивись, якраз у вас спільне – ти любиш спокій, а він любить тишу після концертів.

– Та я люблю тишу не після, а замість концертів, – сказала я і поклала слухавку.

Я не хочу нічого нікому доводити. Але скажіть, чому жінка, яка залишилася сама, не може просто… бути сама? Не тому, що вона не може знайти когось. А тому, що вона не хоче. Бо вже набулася. Надоглядалася. Надслухалася.

І от я сиджу собі з ноутбуком, повторюю фрази французькою: “Je suis libre. Je suis heureuse”. – Я вільна. Я щаслива. І мені добре саме так. Без нових каструль, без чужих шкарпеток, без фраз типу: “Краще б ти борщ зварила, ніж вчити оту французьку”.

Іноді мені здається, що світ не готовий прийняти самотню, але щасливу жінку. Що всі навколо поспішають приклеїти латочку до її життя, навіть якщо воно не рване. Бо самотність – це не завжди дірка.

А ви як думаєте? Чи справді жінці обов’язково потрібен чоловік, щоби бути повноцінною? Чи можемо ми, зрештою, дати собі право на спокій і вибір – навіть якщо він не вписується у чужі уявлення про щастя?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений

Джерело