Моя свекруха Галина Іванівна свято вірить: свята – це любисток, м’ята і тільки класика без “всякої там новизни”. А я — гончарка, яка бачить у глині не просто посуд, а мистецтво. Цього року я ризикнула прикрасити подвір’я власними керамічними квітами… і ледь не перетворила свято на родинний скандал. Але, здається, щось пішло не за сценарієм.

Я молода майстриня з маленького містечка на Львівщині, яка шалено закохана в гончарство. Мої вироби — це не просто глечики й тарілки, це спосіб сказати світові, хто я. Але одна людина вважає, що моя творчість — “ніяке не мистецтво”, а “пусте бавлення з глиною”.

Це моя свекруха. І звати її Галина Іванівна. Традиції — її фортеця, я ж для неї наче торнадо з пластиліну. Але цього року ми з чоловіком Сергієм вирішили відзначити Свята у нас вдома, і я… ризикнула прикрасити двір своїми глиняними інсталяціями. Ну і, як ви вже здогадались, бабах — грім серед ясного неба.

Все почалося ще за тиждень до свята. Я якраз закінчувала серію керамічних квітів — рожеві, сині, зі срібним поливом — дуже тонка робота, і я була від них у захваті. Сергій заходить на подвір’я з двома пакетами квасу і каже:

– Андріано, а ти впевнена, що мама не влаштує тут якусь “бурю”?

– Сергій, це мій дім. Якщо я не можу поставити свої вироби тут, то де мені це робити? У шафі?

– Ну, просто ти знаєш її… Вона вважає, що на свята має бути тільки м’ята, любисток і гілочки берези. Все інше — “новомодна маячня”.

Я мовчки поставила вазу на старий пеньок. І подивилась на неї, як на символ боротьби. Не з Галиною Іванівною. Зі страхом. З тим відчуттям, що тебе завжди будуть міряти за чиїмись мірками.

Коли вона приїхала, все було спокійно. Дві сумки, великий рулон клейонки з ромашками й її “коронна” фраза:

– А що це ти тут, доцю, понаставляла? Могилки?

– Це керамічні квіти, мамо. Я їх робила місяць.

– Ну-ну… Я б замість цього заварила щось від вроків. Бо як на це дивитися — то хоч стій, хоч падай. Ні душі, ні традиції.

Сергій спробував змінити тему:

– Мамо, ви бачили, як Андріана зробила оті маленькі глечики? Це ж копія знайдених у Гавареччині.

Але Галина Іванівна тільки пирхнула.

– У Гавареччині — то була глина. А це — якесь китайське нещастя. Синє, як у павича…

Я вже відчула, як у мені закипає. Та стрималась. Навіть усміхнулась.

– Спробуємо, можливо, знайти щось спільне? Я можу поставити ваші м’яту й любисток ось сюди, а глечики лишаться тут. Разом, як ви думаєте?

Вона довго мовчала. Потім взяла один глечик. Покрутила його в руках.

– Воно… симпатичне. Але… де тут душа?

І я отут ледь не вибухнула. Але натомість просто спитала:

– А що для вас душа, мамо?

– Душа — то коли все просто. Без оцих ваших загогулин. Щоб як у бабусі Марфи. Вона от робила калачі – три складові, а смак був такий, що аж у космосі було чутно.

Свята почались із пахощів м’яти, свіжого хліба і… натягнутої тиші. Родина з’їжджалась, усі вітались, обіймались, але я бачила, як погляд свекрухи ковзає по моїх виробах. Мовчазне “фу”, загорнуте в церковну побожність.

За столом тітка Маруся посміхнулась:

– А що це в тебе такі вазонки? Саморобні?

Я аж засяяла:

– Так! Я їх ліпила власноруч. Глина з Розділу. Це та сама, з якої колись робили миски в нашому регіоні.

– Та ну! – озвалась Галина Іванівна. – І називаєш це мисками?

Тиша. Густіша, ніж холодець.

– Мамо, – спокійно сказав Сергій. – Можна не зараз?

Вона опустила очі. Мабуть, уперше за багато років.

Після обіду я вийшла до саду. Сіла на гойдалку, подивилась на всі свої “гріхи з глини”, які мирно стояли поміж кропивою, барвінком і бузком. І раптом почула позаду кроки. Галина Іванівна.

– Можна присяду?

Я кивнула. Вона сіла поруч. Секунда мовчання.

– Я весь час думаю, що ти хочеш нас змінити. А ти просто… інша.

– Мамо, я не хочу знищити ваші традиції. Я хочу, щоби вони дихали. Не були музейним експонатом, а жили.

Вона зітхнула:

– Ну от уяви, приходжу я до своєї матері і кажу: “А тепер ми ставимо фіолетові квіти з глини, бо це сучасно!” Вона б мене ложкою прогнала.

Я засміялась.

– А моя баба Ганя колись глиняного ангела зробила і поставила на хліб. Казала, що то її “хатній охоронець”. А тітка сміялась: “То що, тепер ангели в тебе по печі сидять?”

Галина Іванівна посміхнулась. Уперше щиро.

– Може, і правда… все змінюється.

Наступного ранку ми разом поставили глечики з квітами між букетами з м’яти. Все виглядало гармонійно. Якось… правильно.

Коли родина зібралась на прощальний сніданок, усі звертали увагу на декорації.

– А це вже що за краса? – спитала одна з кузин.

– Це спільна творчість, – гордо мовила свекруха. – І глина, і м’ята. Старе й нове. Гарно, га?

Я ледь не впустила ложку. Від здивування.

Того ж вечора, коли всі поїхали, ми з Сергієм залишились самі на подвір’ї. Він подивився на мене й сказав:

– Ти її трохи розчарувала. Але й трохи надихнула.

– Думаєш, вона прийме моє мистецтво?

– Може, й ні. Але вона точно прийняла тебе.

А тепер скажіть мені, любі мої: а як у вас в родині з поєднанням традицій і новизни? Хтось так само затято тримається старого, чи, може, у вас навпаки — все модерне, і ви шукаєте, як повернути традицію? Як знайти баланс, щоб нікого не образити, але й себе не загубити?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений

Джерело