– Це ти винна!
Стиснувши губи, свекруха спостерігала, як Олена миє посуд. У сусідній кімнаті заходилася кашлем трирічна Марія.

– Якби ти стежила за дитиною, якби вчасно звернула увагу на кашель, не лікувала всякими дурницями…

– Я лікувала тим, що прописав педіатр, – спробувала виправдатися Олена.

– А треба було антибіотики! Тепер ось будеш уколи колоти, раз мати-зозуля. Виросло безмозке покоління! Нічого не вміють! Ні про що не думають! Рідні діти їм не потрібні. Та я твого чоловіка в дитинстві…

Дурна. Завжди помиляється. А найбільшою її помилкою було повірити Віктору й погодитися пожити з його батьками, “поки в нас не буде свого житла”.

Майбутнє житло являло собою котлован, виритий на орендованій землі. Далі будівництво не рухалося. Як стверджував чоловік, через неї, через Олену, яка привела у світ погодок за своєю примхою і практично без його згоди.

Усі її розмови про орендовану квартиру припинялися відразу:

– Я чужим людям гроші за повітря платити не буду.

Олена зітхала, пропонувала альтернативу:

– Давай будиночок купимо на наші заощадження,що батьки мої подарували?

– На який там будиночок вистачить? Розвалюху гнилу купувати? Ці заощадження на будівництво підуть. Ось зараз літо настане, і…

Літо настало. Будівництво з точки не рухалося. Так і жили…

– Віть, із Марією побудеш, поки я за Вовкою в садок збігаю? – вона вийшла назустріч чоловікові. Віктор із кислою міною стягував черевики:

– Ну а раптом у неї температура підскочить?

– Віть, півгодини всього.

– Ні, навіть не проси. А раптом трапиться що…

Чоловік залишився непохитним. Олена мовчки одягла доньку. До садка всього-то кілометр, не так і далеко, заразом і Марія повітрям подихає…

– А я тобі казав, що не треба сьогодні Вовку в садок вести. Удома б посидів. А тобі лише б дітей кудись відправити, – проворчав навздогін чоловік.

– Сама винна, – невесело усміхнулася Олена.

Увечері вона сиділа за ноутбуком, діти мирно гралися в сусідній кімнаті.

– Працюєш? – чоловік заглянув через плече, – Вечеря коли буде?

Олена зачинила кришку ноутбука.

– Знову квартири дивилася? – насторожено запитав Віктор, – Побудуємось скоро, пусте це все.

Олена кивнула.

– Мамо, у мене вежа не будується! І.. І це ти винна! – випалила з порога Марійка, вибухнувши гіркими сльозами.

– Так, мама в нас така, не допомагає тобі вежу будувати, – підтримав доньку Віктор, задоволено посміхаючись.

А Олена дивилася на них і розуміла, що чаша терпіння переповнилася. Он, уже й доньці заважає. У всьому й завжди винувата…

Вранці Вовку в садок вона не повела.

Свекруха, підібгавши губи, спостерігала, як невістка збирає малюків після сніданку, але запитань не ставила.

– У поліклініку поїдемо, – зронила Олена, яка звикла звітувати.

Повернулися вони пізно, пославшись на поїздку до лора. Діти збуджено сміялися, шушукалися. Олена шипіла на них, закликаючи до тиші.

– Тату, а знаєш, де ми сьогодні були? – нехитро кинулася до батька Марія.

– Де?

– Не скажу, – дівчинка поникла під суворим поглядом матері.

– Не скаже, – підтвердив розумний не по роках Вовка, – Це сюрприз тобі, до Дня народження.

… А наступного дня Олена зникла разом із дітьми.

Схопилися за нею тільки надвечір, коли прийшов із роботи Віктор.

– Мамо, що на вечерю?

– У Оленки своєї питай. Змоталася зранку разом із дітьми й досі гуляють десь. Зараз яєчню посмажу, якщо вже дружина про тебе не подбала.

– Може, вони в поліклініці… – спантеличено почухавши потилицю, Віктор пройшов до кімнати. Чисто, прибрано – Олена хороша господиня – але чогось не вистачало. Віктор присів на диван і тут же зрозумів: не вистачало Марійкиного іграшкового метрового кота-батона, який постійно валявся на дивані і заважав.

Із собою в поліклініку іграшку донька взяти не могла, з кімнати нікуди не виносила.

Віктор схопився, поблукав кімнатою, навіщось зазирнув у шафу і завмер. На самотній вішалці сиротливо бовталося зимове пальто. Решти речей Олени не було. Дитячий одяг теж зник разом з іграшками.

– Мамо! Мамо, Оленка пішла! – ще не вірячи своїм очам, поділився Віктор новиною з матір’ю. Та відмахнулася, продовжуючи чаклувати біля плити:

– Та куди ж вона піде, безглузда.

– Кудись же пішла. Мамо, сама подивися, вона речі забрала, шафа порожня.

– І дітей? Дзвони їй, терміново, – ахнула мати, забувши про яєчню. За кілька секунд вона в розгубленості стояла біля напівпорожньої шафи, голосуючи щось про дурість невістки і про те, що від таких чоловіків при здоровому глузді не йдуть, а отже, Оленка з’їхала з глузду від неробства.

Віктор безуспішно телефонував дружині, але телефон виявився поза зоною доступу.

– Мамо, як ти не помітила, що вона речі виносить? Це ж не один пакет.

– Я в магазин виходила… Оленка збожеволіла, точно. Треба цю… знайти і дітей у неї забрати.

– Як забрати? Куди? Ти з ними сидітимеш?

– Ні, звісно. Дитячий садок є.

– А ввечері? А вихідні? А якщо захворіють?

– Няню знайдеш.

– Ти хоч уявляєш, скільки няня коштує?

– Ну тоді в інтернат. Тимчасово.

Віктор схопився за голову.

Яєчня згоріла. За вікнами стемніло. Мати з сином сиділи на кухні, вирішуючи, що робити далі.

– І чого їй не вистачало, га? – жалібно протягнув Віктор, – Ось так піти, навіть не сказати нічого. Може, чоловіка знайшла?

– Та хто на неї зазіхне?

– Як вона жити збирається? Не працює ж ніде.

– А я казала, що заощадження ваші треба було в будівництво вкладати. Тепер ні грошей ,ні Оленки. Купить, халупу і буде там сидіти.

– Та повернеться, куди вона дінеться. Тиждень на сухарях посидить і повернеться… – невпевнено припустив Віктор.

– А ти ось так одразу і приймеш? Ні, їй треба показати, що ти головний, що ти рішення ухвалюєш. Приповзе – не пускай, нехай вибачення попросить, принижується. І дітей у неї забирати треба. Щоб зрозуміла, що вона ніхто і звати її ніяк. Бач ти, хвостом вертіти здумала…

Мати говорила і говорила. Віктор пішов спати голодним. Він був упевнений, що Олена повернеться протягом кількох днів і вибачиться за свій негарний вчинок. Витрачати час на пошуки дружини він не збирався.

Замість дружини прийшов лист.

Рекомендований з повідомленням. Про те, що Олена Геннадіївна Мурзина в односторонньому порядку подала на розлучення.

– Мамо, тут написано, що мені треба буде до суду йти, – поділився Віктор.

– Не йди. Без твоєї згоди не розведуть. Бач, що надумала. Ти її шукати пробував?

– Ні.

– Так шукай. Шукай і вмовляй повернутися. Сусіди дізнаються, плітки поповзуть. Я сказала, що ми Оленку з дітьми на курорт відправили, а тут таке спливе. Люди засміють.

– Сама повернеться…

– Вікторе, якщо заяву подала, то вже не повернеться. Шукати треба. Квіти подаруєш, вибачення попросиш, – мати була готова змінити гнів на милість.

– За що? – обурився Віктор.

– Не знаю, по ходу справи розберетеся.

… Знайшлася дружина випадково. Віктор побачив її, коли йшов у магазин після роботи зі списком продуктів, виданим мамою.

О шостій годині вечора, ні від кого не ховаючись, Олена з дітьми гуляла в самому центрі міста. Віктор ледь стримався, щоб не підійти і не накричати. Але, щоб не злякати, він просто пішов слідом, тримаючись на відстані.

Олена не поспішала. Вони з дітьми йшли через парк, пили сік і сміялися. Дружина виглядала щасливою і безтурботною. Бігти назад додому, підібгавши хвіст, вона явно не збиралася.

“А після розлучення я їй ще й аліменти на двох платити буду”, – жахнувся про себе Віктор.

Наздогнав дружину він біля під’їзду п’ятиповерхівки. Довелося бігти, щоб не випустити її і дітей з поля зору.

– Дітки, як справи? За татом скучили?

Реакція дітей була неприємною – вони дружно сховалися за матір. Старший, Вовка, тихо запитав:

– Мамо, ми ж до бабусі не поїдемо?

– Ні, звісно, синку…

– Встигла сина проти мене налаштувати? – розлютився Віктор, – Втекла без попередження. От що тебе не влаштовує? На всьому готовому живеш, як сир у маслі катаєшся. Ще й на розлучення подала! Чоловіка знайшла? Думаєш знову на чиюсь шию сісти і ніжки звісити? Невдячна. Та я дітей заберу, розумієш ти це?

Олена раптом усміхнулася:

– Почекай тут, я зараз їхні речі винесу.

– Навіщо?

– А що, без речей забереш? Марія наприклад, без кота не засне, сам знаєш.

– Та ти… Ти ще й знущаєшся! Та я тебе!

Олена відступила на крок від розлюченого чоловіка. Навколо збиралися сусіди.

– Пішли, де ти там живеш, – Віктор кивнув на двері під’їзду. Олена похитала головою.

– Іди, Вікторе, у суді зустрінемося.

– Ти нічого від мене не отримаєш, нічого! Ні квартира, ні дача не діляться, і будинок я на свої гроші будувати почав. Немає там твого нічого!

Олена задумливо дивилася в спотворене злістю обличчя чоловіка і не розуміла, як могла одразу не помітити, що ця людина із себе представляє. П’ять років пліч-о-пліч із ним прожила. Чекала дива, сподівалася, що зміниться…

– Може, поліцію викликати? – співчутливо запропонувала нова сусідка Олени, жінка років сорока.

Почувши про поліцію, Віктор притих, кинув на прощання:

– Ну й живи як хочеш. Сама винна!

А Олена розсміялася. Легко. Вільно. Обійняла дітей, і вони пішли додому. Нехай будинок був поки що орендованою квартирою, зате вперше за п’ять років Олена почувалася господинею.

Вона вирішувала, що вони сьогодні їстимуть, о котрій годині гулятимуть, а коли займатимуться прибиранням. І даремно чоловік турбувався, робота в неї була.

Уже кілька років Олена працювала віддалено, робила сайти на замовлення. Навчалася, набиралася досвіду, сидячи за ноутбуком ночами, поки діти спали, бо усвідомлювала, що скоро її терпінню настане кінець…

Потім буде розлучення. Віктор, за порадою матері, не прийде на засідання. Слухання перенесуть кілька разів, а через кілька місяців поштою прийде повідомлення про те, що розлучення відбулося без його присутності.

На день народження сина він не прийде, аргументувавши тим, що і так аліменти платить.

А ще через рік Олена нарешті візьме в іпотеку невелику двокімнатну квартиру, на околиці містечка і переїде туди з дітьми.

Від спільних знайомих вона дізнається, що Віктор активно намагається влаштувати особисте життя, але потенційні наречені чомусь розбігаються.

І тільки в нічних кошмарах Олена ще не раз почує глузливий голос чоловіка: “це ти в усьому винна”…