Я ніколи не думала, що материнське серце може бути таким сліпим. Мої діти намагались мені щось сказати, але я відмахувалась. Мовляв, це вигадки, фантазії. А насправді… вони просто боялись моєї мами. Їхньої бабусі. І тільки одного разу, після звичайного ранку з варениками й сиром, усе склалось в одне страшне ціле.

Усе почалося з того, що Тарас перестав їсти. Він, мій завжди голодний хлопчик, який міг на сніданок з’їсти три яєчка й ще й просити оладки. А тут – сидить, дивиться в тарілку й мовчить.

– Тарасику, що трапилось? – питаю, намащуючи млинці для молодшої, Соломійки.

– Нічого, – буркнув він і пішов у кімнату.

Інна, моя донька, відклала ложку. Поглянула на мене якось винувато.

– Мам, ти не відправляй нас більше до бабусі, добре?

Я аж прикипіла. Бо ж мама – це святе. Моя мама, бабуся моїх дітей, завжди допомагала. Варила, прала, лаялася, як годиться. Ну, сувора, ну, не з тих, хто цілує в носа й купує лего. Але ж це не привід так говорити?

– А що сталося? – запитала я, намагаючись не звучати панічно.

Інна тільки знизала плечима.

– Вона… вона не любить нас.

У той момент я роздратувалась. Внутрішньо. Ну не можна ж так! Скільки разів мама їх виручала – і на свята, і в садочок відводила, і коли Петро зламав ногу, вона тиждень у нас жила. А вони тут мені таке кажуть.

– Іннусь, ну що ти таке кажеш? Вона ж вас годує, з вами грається…

– Вона не грається, мам, – перебив Тарас, повернувшись до кухні. – Вона змушує нас мовчати.

– Що?

– Каже, що як скажемо щось тобі чи татові – буде ще гірше. Що нас заберуть кудись… в “спецшколу”, бо ми погані діти.

Я втратила дар мови. Стояла з ложкою в руці, наче дерево в лісі. Навіть не помітила, як згоріли оладки.

Того вечора я довго не могла вирішити, чи говорити з Петром. Він – чоловік практичний, прямолінійний. Йому скажи: мама погана – і він одразу скаже, що ти з дуба впала. Але я все ж наважилась.

– Петре… – почала я, коли діти заснули. – Нам треба поговорити про маму.

– Щось сталося?

– Діти не хочуть до неї ходити. Кажуть, вона їх залякує.

Він підняв очі з газети. Ті самі очі, в яких я колись закохалась на дискотеці в Сокалі.

– І що саме кажуть?

Я розповіла. Все – про говірки, мовчання, “спецшколу”. Петро посидів хвилину, зітхнув.

– Та ну, Інно… Це ж твоя мама. Вона трохи дивна, так, але щоб отаке?

– Я теж так думала. Але в них страх в очах. Я знаю, коли вони вигадують. А тут… тут усе інакше.

– Добре. Спробуємо розібратись.

Наступного дня я вирішила поговорити з мамою. Не по телефону – поїхала сама, без дітей.

Вона зустріла мене, як завжди – в халаті на балконі.

– Привіт, – буркнула. – Що, знову треба посидіти?

– Ні, мам. Я приїхала поговорити.

– Ну?

– Діти кажуть, ти їх лякаєш. Що змушуєш мовчати, погрожуєш спецшколою…

Мама розсміялась. Та так, наче я їй анекдот розповіла.

– І що, ти повірила цим фантазіям?

– Вони бояться тебе, мам.

Вона спохмурніла.

– Ти мене зараз звинувачуєш?

– Я намагаюся зрозуміти, що відбувається.

– А що відбувається – це те, що діти зараз занадто ніжні. Їм слово скажи – вже все…. А я так не вмію. У мої часи дітей виховували, а не розважали.

– Ти їх замикала в кімнаті, мам…

– Один раз. І то – він не хотів їсти.

– Це не виховання. Це – страх. Вони бояться тебе. І я більше не залишу їх з тобою.

Вона нічого не відповіла. Просто зачинила двері й пішла на кухню. А я вийшла, без слів, без криків.

Минуло вже два тижні. Мама не дзвонить. Не питає про дітей. Петро каже – може, їй треба час. А я думаю – може, їй треба совість. Бо те, що сталося, – це не просто конфлікт поколінь. Це зрада. Від найближчої.

Інна знову почала малювати. Тарас їсть навіть овочі. А я досі не можу собі пробачити, що не побачила цього раніше.

Чи могли б ви уявити, що рідна бабуся може стати причиною нічних страхів вашої дитини?

А як би ви вчинили на моєму місці?

Джерело