— Батьку, а нам щось дістанеться? Вони ж усе забрали… їм машину, гроші, мотоцикл… можна сказати їм кожух з лисиці, а нам облізлий комір.

Донька Марійка уразливо підібгала губи, бо незважаючи на молодість, чітко бачила, що молодші брати просто обібрали її батька.

Микола переглянувся із дружиною Ніною. Вона теж все розуміла з самого початку. Але сперечатися з міськими, упертими молодшими братами її чоловіка, не наважилася.

Микола, закинувши ногу на ногу і виставивши гостре коліно, обтягнуте потертими штанями, сидів задумавшись.

— Так, – сказав він, – залишилася тільки хатинка батьків, – він сумно махнув рукою, – і та розвалюха… та клаптик землі.

Він і сам не помітив, як усе сталося. Батько п’ять років тому пішов з життя, мати доживала останні три роки у старшого сина Миколи та невістки Ніни. Добре доживала, не кривдили. А ось хатинка її стояла як сирота, руки не доходили до неї.

А як матері не стало, молодші Геннадій і Леонід враз намалювалися перед очима старшого брата. Відразу згадали машину батька, хай і не нову модель, але ще на ходу. А мотоцикл із коляскою так взагалі новенький простояв, батько не встиг на ньому покататися. А Микола кілька разів проїхався, та й поставив, беріг чомусь.

Загалом, Геннадій машину у спадок попросив, а Льонька – мотоцикл. А ще гроші в матері були… отож ці гроші порівну розділили, забувши, що в останній шлях Микола проводив матір на свої.

І ось залишилася хатинка, яка вимагала добрячого ремонту. Адже там і грубка майже розвалилася, і дах протікає, підлогу міняти треба, стіни рівняти… та багато чого треба зробити. І городик там невеликий, бур’ян заріс.

— Ну чого ж ти, брате, запустив материн город? – з докором спитав Геннадій, насупивши руді брови. – Нам з Льонькою коли було цим займатися, ми на заводі гаруємо, а ти тут – будинок батьківський під боком і такий недоглянутий.

– А коли? – Запитує Микола. – У мене самого он який город, трудимося на ньому і день і ніч, а на хатинку часу не вистачало… адже я пропонував вам продати, так ви самі відмовилися, хай стоїть, говорили.

— Ну от і настоялася, що нікому не потрібна ця хата, – нарік Леонід. – Але ж розділити треба…

— А як поділити? – здивувалася Ніна, дружина Миколи. – Чи розпиляти її може? – з сарказмом промовила вона.

— Продати! – сказав Геннадій.

— Пробував, ще рік тому, – відповів Микола, – ніхто не бере, там ремонт гарний потрібен.

– Він з надією подивився на братів. – Може скинемося, та відремонтуємо, тоді й продати легше…

— Та що ти, Колю? Вкладатись у цю розвалюху?

— Це дім батьків наших між іншим, ми там зростали, – образливо сказав Микола, – його ще в порядок привести можна… користувалися б усі разом…

— Та кинь ти дурниці говорити, – обурився Леонід, – яке користування? Того й дивись, розвалиться… навіщо нам зайві витрати? Мені он Наталка скоро сина подарує…

— Ну тоді я собі залишу, – оголосив Микола, – може, підлатаю, та продам…

— Е-ее, постривай, брате, – Геннадій підвівся, руді вуса на його круглому обличчі смикнулися, – так не піде. Раз залишаєш будинок за собою, давай грошима з нами розрахуєшся.

— Ви ж взяли гроші з материнської заначки, — здивувався Микола.

— То гроші для нас всіх по рівну, а це гроші за хату. Ось давай нам нашу частку і розходимося з миром, роби з цим будинком, що хочеш.

— Та де ми вам ще гроші візьмемо? – обурилася дружина Ніна. – Та й як знати, скільки вам віддати треба…

— То ми оцінювача викличемо, – запропонував Геннадій.

Микола подумав і здалася йому ідея справедливою з оцінювачем. Ось скільки оцінять, на трьох розділять і дві частини він їм виплатить – кожному свою частину.

— Згоден, так і вирішуємо, – відповів Микола, – тільки задокументуємо нашу угоду.

— Колю, ти що твориш? – Запитала Ніна. – Ти цю хатинку на себе, як ярмо вішаєш, та ще гроші їм віддавати зібрався… для нас це називається – нашим салом по нашій шкурі…

— Ну що ти, Ніно, відразу починаєш, – образливо сказав Леонід, – нам теж свою частку треба.

Микола не любив сваритися, не любив доводити свою правоту, навіть якщо несправедливо з ним чинили. Хотів мирно розійтися, поступитися, але залишитися з батьківським будинком. Адже памʼять про батьків набагато важливіша для нього, ніж якісь гроші.

Ніну він потім умовив, доньці Марійці теж пояснив. Син старший потім приїжджав, теж вказав на те, що батька брати обдурили.

І зі спадщиною, і з братами не пощастило. А головне – після оцінки будиночка – треба частку молодшим братам виплатити.

І ось сімейству Кузьменків довелося піднатужитися, зібрати всі гроші та віддати братам. Добре, що оцінили будиночок недорого, він, і справді, зовсім поганий був.

Нарікав Микола, що раніше його ремонтом не зайнявся. А коли? То своє господарство, то мати хворіла, лікарнями возили, потім жила в них… от і не доходили руки. А так він раніше завжди батькам допомагав – ближче до них був. А ось молодші, як поїхали до міста, то там і закріпилися. Робота у них там, сім’ї, своє життя.

Спочатку Микола з Ніною оголошення давали часто про продаж. Але ніхто не поспішав купляти хатину у сільській місцевості, та ще й в такому стані. Або пропонували справжні копійки.

А навесні Микола глянув на сад поряд із батьківським будинком і серце защеміло. Постарів сад, але ще такий гарний… а коли все цвіте – душа радіє. І так шкода йому стало… загалом передумав продавати.

Довго вони з Ніною розмовляли про будиночок, все прикидали, скільки витратять на грубку, на підлогу, на дах.

— Ну, ґанок, паркани, хвіртки – це я все сам зроблю. Сашко приїде, поможе. А от по-великому – тут наймати треба людей.

— Та ще й матеріал чого коштуватиме, – підказала дружина.

— Гаразд, викрутимося. Адже працюємо, та й господарство годує… може щось здамо з овочів, та й за м’ясо виручимо.

Все літо Микола порався з будиночком. Син приїжджав майже кожен вихідний і теж помагав. Стару грубку взагалі викинули та найняли пічника, склали нову. До осені дійшло до даху, поміняли теж повністю, щоб не протікала. А ще раніше фундамент поправили.

В зиму залишили, як є, тільки ходили нову грубку підтоплювати.

Навесні знову розпочали ремонт. Просувався він важко, не вистачало грошей, на всьому заощаджували.

— Нічого, зате продамо за гарною ціною і Сашкові допоможемо, хай нову машину собі купить, будуть із онуками до нас приїжджати на новому транспорті.

До осені будинок засяяв. Стояв, як новенький. Ніна порахувала, скільки грошей пішло та ахнула.

— Ну все, тепер можна оголошення давати, – сказав Микола, – я тут і сад поправив, старі дерева викорчував, нові посадив.

Донька Марійка глянула на оновлений будинок, подивилася на старшого брата Олександра. – Сашо, тобі не шкода, якщо бабусин будиночок продасться?

Сашко дивився, замислившись. Згадав, як вони тут з Марійкою грали, як ховалися, як бабуся виходила на ґанок і кликала обідати. – Слухайте, батьки, – він подивився на Миколу та Ніну, – а може, залишимо… залишимо будинок собі? Адже у нас дачі немає … будемо приїжджати …

— Я теж залишила б, – сказала Марійка, – шкода продавати, – тут такий сад, стільки ягоди… яблука ростуть…

— Ой, діти, ми купу грошей вклали, – засмутилася Ніна, – треба батька спитати… Колю, ну чого мовчиш?

Микола сів на сходинку новенького ганку, погладив його жорсткою рукою.

– Город теж можна повністю під овочі зайняти… зайве восени здавати…

— Ну то що, батьку, залишаємо?

– Запитав Олександр.

— Микола махнув рукою: – Залишаємо. Своє ж рідне.

***

Наступного року поряд з оновленим будиночком була приємна родинна метушня, цвів сад і хвіртка не зачинялася. Бігали діти старшого сина, приходила Марійка, перевіряла сад, милуючись його цвітінням.

На початку літа, коли на городі вже все зійшло, приїхали Геннадій і Леонід. Земля, як то кажуть, чутками наповнюється, от і приїхали подивитись, що там старший брат зробив. Глянули на будиночок і не впізнали – картинка. Та ще палісадник Ніна прикрасила, як художниця.

— Колю, ну ти молодець, – похвалив Геннадій, – тепер будиночок легко можна продати за великі гроші.

— А я не збираюся продавати, – сказав Микола і, перекинувши ногу на ногу, виставив гостре коліно в потертих, робочих штанах.

— Як це «не збираєшся»? Ми ж хотіли продати, щоб гроші поділити.

— Так ми й поділили, – спокійно сказав Микола.

— Ні, постривай, брате, молодших ображати недобре, – сказав своє слово Льонька, – ти гроші віддав за не ремонтований будинок, а тепер сума інша буде, нам теж належить…

— А ось це бачили? – Микола зробив постать із трьох пальців. – Фікус вам!

Навіть дружина Ніна та донька Марія здивувалися сміливості батька. Він, зазвичай, м’який, поступливий, а тут видав «конфігурацію»… і кому? Молодшим братам.

— Ми до суду подамо, будемо за спадок бодитися! – пригрозив Геннадій.

— Ніно, а ну дай той папір, – попросив Микола.

– Він сунув в обличчя оцінку будинку та згоду, що не претендують більше на батьківський будинок. – Ось мої права, а у вас тепер жодних прав. Дякую Ніні, підказала, щоб документом заручитися про вашу відмову. Пам’ятаєш, Гено, як підписував? Усе законно.

Гроші ми вам виплатили за будинок, тепер це наша власність… тож ще раз кажу: фікус вам, а не спадок… без совісті ви. Наче разом росли, ось тут, під цією яблунею… Ех ви.

Геннадій та Леонід пихкали від злості, але проти законних прав не підеш. Самі зрозуміли, що папірець – не пустий папір, що підстрахувався Микола. А вони три роки тому, бажаючи вхопити те, що можна вхопити, погодились на такий розклад.

— Ну, все, не приїдемо більше, – пообіцяли брати, і Геннадій злісно плюнув під ноги Миколі.

— А ви й так не приїжджали, навіть коли мати ще була жива, очей не показували, все вам ніколи… і не допомагали.

Тут Ніна швидко збігала до хати та винесла стару велику квітку. – Ось, хлопці, на дорогу вам… добрий такий фікус…

Брати, зло блиснувши очима, вийшли, грюкнувши хвірткою і навіть не озирнувшись на батьківську хату, яку з такою легкістю були готові продати три роки тому, не вклавши в неї більше ні копійки.

Микола опустив голову.

— Колю, не переймайся ти так, може ще помиріться, – сказав Ніна.

— Та не засмучуюсь я, а просто неприємно, сам не помітив, коли вони встигли так змінитися – Генка з Льонькою, адже спільні у нас батьки… але нічого, колись треба і відсіч дати.

— Мамо, татку, там ягоди вже червоніють.

— Марійко, та рано ще, – сміється Ніна.

— А все одно, ходімо подивимося. – І всією сім’єю вони пішли милуватись своїми володіннями.

В житті буває так, що не завжди складаються гарні відносини з братами та сестрами. Але в любому випадку завжди потрібно залишатися людьми.

КІНЕЦЬ.