Після появи другої дитини я ледве трималась на ногах. І тоді Назар запропонував, щоб його мама переїхала до нас — мовляв, допоможе. Але замість підтримки я отримала “відпочиваючу королеву” з трав’яним чаєм, серіалами і фразою: Я вже своїх виростила.

Тепер хочу відпочити. Вона лежала на нашому дивані, коментувала мою їжу, виховання, спосіб миття посуду і записувалась на манікюр, коли я просила забрати дитину з садка. А чоловік тільки знизував плечима: “Та не перебільшуй”

Коли свекруха сказала: “Я ж не для того на пенсію вийшла, щоб нянькою працювати”, я зрозуміла – от тобі й бабусина допомога. Назар, мій чоловік, тільки знизав плечима, а я залишилася сама в окопі повсякденного батьківського фронту. Тепер мені цікаво – це я надто багато прошу, чи світ реально збожеволів?

Я втомлена. Не просто втомлена, а так, ніби мене перемололи між двома жорнами — дитячими істериками і чужими порадами. Після народження нашої другої дитини я ледве трималась на ногах. Назар — на роботі з ранку до ночі, а я вдома, у полоні пелюшок, каш і мультиків на фоні. І от тоді Назар запропонував, наче геніальну ідею:

– А давай моя мама трохи у нас поживе? Вона ж на пенсії, буде допомагати з дітьми. Тобі ж стане легше.

Я ще й зраділа. Підтримка! Людина, яка колись підняла трьох дітей, мала би хоч щось тямити в цьому. Але це була лише теорія. Практика… практика була інша.

Свекруха приїхала з двома торбами і килимком для йоги. З порогу оголосила:

– Оленко, я не люблю цей ваш лаваш і вівсянку. Купи нормального хліба. І каву міцну, але не з машини. Вона мене нервує.

А я вже на кухні готую кашу старшому, молодший висить на мені, як мішок з картоплею. Молоко на плиті втекло. Свекруха сіла за стіл і заявила:

– Я вже своїх виростила. Тепер хочу трохи відпочити. Але якщо буде треба щось “по-справжньому важливе”, то гукни.

“По-справжньому важливе” — це, як виявилося, принести їй зарядку до телефону, коли вона вже вляглася на диван з серіалом.

– Назаре, – кажу я чоловікові ввечері. – Можеш поговорити з мамою? Я не встигаю навіть поїсти. Вона ж нічого не робить.

Він обійняв мене однією рукою, бо іншою писав комусь у Телеграмі:

– Та не перебільшуй. Вона ж не сидить зовсім. Бачив, як вона обід сьогодні розігріла?

Так, обід розігріла. Те, що я його зварила зранку з дитиною на шиї, нікого не цікавить.

Наступного дня я попросила:

– Може, сходите з Сашком на вулицю? Бо малий не спить, я вже геть…

– А в мене спина, Оленко. Та й холодно на дворі. Він ще простудиться. Краще ти, ти в молодіший, як то кажуть.

Коли вона пішла пообіді на манікюр, а я тягла двох дітей, сумки з магазину і пляшку молока, яка протікала просто в сумці, я зрозуміла — тут щось дуже не так.

Але найгірше не це. Найгірше — це повзуча критика, яка повільно точила мій мозок:

– Чого ти їх так пізно купаєш?

– А я б не давала їм мультики. Вони розум туплять.

– Ми раніше без памперсів обходились, нічого, виросли нормальними.

Я спробувала знову поговорити з Назаром.

– Вона не допомагає, а навпаки. Я вже не витримую.

– Ти ж сама погодилась. Ну потерпи трохи. Вона не назавжди.

Але кожного дня вона ставала трохи більше “назавжди”. Почала переставляти меблі в дитячій. Підписала контейнери своїм іменем. Навіть постелила плед на дивані й сказала:

– Це мій куточок. Тут мені зручно заряджатися енергією.

Одного вечора Назар повернувся з роботи, а вона йому:

– Знаєш, Назарчику, я от думаю, може мені взагалі тут лишитись? У вас же місця вдосталь, діти звикли. Я ж як частина родини…

Я мовчки подивилась на нього. Він теж мовчав. Вперше – не тому, що не хотів сварки, а тому, що, здається, почав щось розуміти.

На ранок я готувала сніданок, малий плакав, старший не хотів іти в садок, а свекруха в цей час у дзеркало мазала крем на обличчя й казала:

– Оленко, ти така зморена. Тобі треба більше доглядати за собою. Щаслива мама – гарна мама.

І от тоді в мені щось луснуло.

– Може, допоможеш мені стати щасливою? Принаймні одну дитину вклади, поки я поїм?

Вона знизала плечима.

– А я не знаю, як його вкладати. Ти ж мама.

– А ти ж бабуся. Або мені привиділося?

Увечері я взяла Назару чай і тихо сказала:

– Або вона поїде, або я.

Він мовчав. Знову. Але вже не від байдужості. І через два дні я почула, як він говорить з мамою на кухні. Шепотом, щоб я не чула. Але я таки почула:

– Мамо, не ображайся, але ви трохи… перегнули. Оленка втомлена. Вона одна все тягне.

Вона наступного дня приготувала борщ. Самостійно. Потім погуляла з дітьми. І навіть витерла пил з полиць. Але я вже не розтанула.

Втома не від того, що хтось не прибрав. А від того, що тебе не чують, поки ти не крикнеш. А мені вже кричати не хотілось. Я хотіла, щоб мене помітили раніше. Коли я мовчала і вже не мала сили просити.

Того вечора вона спокійно сіла за вечерю й сказала:

– Я думала, що приїду й просто побуду з вами. А вийшло, що все звалилось на тебе. Я не помітила одразу. Вибач, Оленко.

Це було пізно, але це було чесно. І цього було достатньо, щоб я не розірвала все. Не втекла. Не зламалась остаточно.

Через тиждень вона поїхала.

Назар став частіше питати: “Як ти?”, а не “Що на вечерю?”. Я навчилась не мовчати. І головне — не прикидатися, що в мене все добре, якщо все валиться.

А тепер скажіть мені, дівчата, чесно: а як у вас з цим? Чи була у вас ситуація, коли родич приїхав допомогти, а стало тільки важче? Як ви це пережили? І найголовніше — що робити, коли “бабуся” забула, що означає бути бабусею?

Джерело