Свекруха знайшла у ванній мій крем за 500 гривень. Її очі спалахнули обуренням: мовляв, я витрачаю гроші її сина на непотріб, а в кутках пил, якого світ не бачив! Я мріяла про перший Великдень у нашій із Василем квартирі – з писанками, паскою, теплом. Але її прибирання перевернуло мій дім і мою віру у сім’ю. Цього року ми не ділитимемося яйцем

Свекруха знайшла у ванній мій крем за 500 гривень. Її очі спалахнули обуренням: мовляв, я витрачаю гроші її сина на непотріб, а в кутках пил, якого світ не бачив!

Я мріяла про перший Великдень у нашій із Василем квартирі – з писанками, паскою, теплом. Але її прибирання перевернуло мій дім і мою віру у сім’ю. Цього року ми не ділитимемося яйцем.

Я завжди мріяла про Великдень, який би став нашим із Василем – перший у власній оселі, де все пахне свіжістю, де на столі красуються писанки, зроблені моїми руками, і де я відчуваю себе господинею.

Та минулого року свято почалося не з освячення паски, а з приходу свекрухи Ганни, яка принесла з собою не лише кошик із серветками, а й бажання перевернути мій дім догори дригом.

Мене звати Олеся, і я розповім вам, як Великоднє прибирання зі свекрухою не просто зіпсувало нам настрій, а й поставило під сумнів усе, що я вважала міцним у нашій сім’ї. Ми цього року не ділитимемося яйцем – і ось чому.

Все почалося за кілька днів до свята. Ми з Василем два роки облаштовували нашу маленьку квартиру в місті – купували меблі, вішали картини, навіть посадили квіти на балконі. Я хотіла, щоб цей Великдень став особливим. Уявляла, як накрию стіл білою скатертиною, поставлю миску з домашніми стравами, а поруч – гілочку верби з базару. Але коли я поділилася планами з Василем, він раптом сказав:

– Може, покличемо маму? Вона давно просилася допомогти.

Я отетеріла. Серце стислося, але я кивнула. Не хотіла здаватися невдячною. Та й що такого – просто прибирання, правда?

Ганна з’явилася вранці, ще до того, як я встигла заварити собі каву. Двері відчинилися, і вона ввійшла – з сумкою, де лежали ганчірки, щітки й пляшка якогось миючого засобу. Її очі одразу побігли по кутках, ніби вона шукала докази моєї недолугості.

– Олесю, а де в тебе сода? Бо плита в тебе якась сумна, – сказала вона, навіть не привітавшись, і одразу попрямувала до кухні.

Я стояла біля столу, тримаючи ложку з тістом для паски, і тихо відповіла:

– У шафці справа. Але я вже все помила.

Вона глянула на мене, усміхнувшись так, ніби я щойно сказала щось смішне.

– Та де там помила, дитинко. Сучасні дівчата думають, що ганчіркою махнути – і готово. Треба з душею, з силою, щоб блищало.

Я зітхнула й повернулася до тіста. Думала, промовчу – і минеться. Але за годину я почула шум із ванної. Зайшла – а там моя косметичка на підлозі, тюбики розкидані, а Ганна щіткою для посуду чистить кахель.

– Мамо, та не треба ж так! – вирвалося в мене.

Вона випрямилася, тримаючи щітку.

– Олесю, не соромно? Якщо вже господиня, то будь нею. А то в тебе тут пил, а ти кремами за 500 гривень мастишся.

Я відчула, як усе в мені кипить, але тут задзвонив домофон. То був Василь із покупками. Він увійшов, кинув пакети й одразу обійняв маму.

– О, мамо, ти як завжди врятувала нас! – засміявся він.

– Василю, нам треба поговорити, – сказала я, ледве стримуючись.

Він здивовано глянув.

– Зараз? Та мама ж допомогла.

– Допомогла? – не стрималась я.

– Вона мою ванну перевернула, речі порозкидала, а я тут ніби чужа!

Ганна склала губи в тонку лінію.

– Це квартира мого сина. А ти тут лише гостя, – холодно кинула вона.

Я глянула на Василя, чекаючи хоч слова на мій захист. Але він мовчав. І це мовчання боліло більше, ніж усе, що сказала Ганна.

Того вечора ми з Василем сиділи на кухні. Я поставила перед ним чай, але він навіть не глянув на мене, гортаючи щось у телефоні.

– Може, поговоримо? – тихо почала я.

– Якщо треба, – буркнув він.

– Василю, твоя мама мене образила. У моєму домі. А ти просто стояв.

Він зітхнув, відвівши очі.

– Олесю, ти перебільшуєш. Мама старається. Вона завжди так робила.

– Старається? Вона все контролює! Переставляє мої речі, коментує кожен крок. А ти її захищаєш.

Він насупився.

– Вона моя мама. Я не хочу між вами вибирати.

– Але ти вже вибрав, – сказала я, відчуваючи, як голос тремтить. – Ти вибрав її, коли не заступився за мене.

Він замовк. А потім тихо додав:

– Може, ти просто занадто чутлива.

Я встала й пішла до спальні. У ту мить я зрозуміла – він не зміниться. І я більше не хочу мовчати.

Наступного дня я вирішила поговорити з Ганною. Поставила на стіл чай і чекала, поки вона спуститься з гостьової кімнати. Вона сіла навпроти, навіть не глянувши на мене.

– Мамо, нам треба поговорити, – почала я.

Вона підняла брови.

– Кажи. Але якщо знову я винна, то краще піду.

– Я не хочу сваритися. Просто відчуваю, що мене витісняють із власного дому. Цей Великдень мав бути нашим. А я тут ніби чужа.

Вона зітхнула, ніби я їй набридла.

– Олесю, я лише допомагаю. Ти занадто ніжна, швидко ображаєшся. А я не можу сидіти склавши руки.

– Але я не прошу вас усе робити за мене. Я хочу, щоб ви поважали мій дім, мої правила.

Вона насупилася.

– Проблема в тобі, а не в мені. Я завжди дбала про свою сім’ю. А ти все сприймаєш як образу.

– Бо це боляче, мамо. Коли ви переставляєте мої речі, коли кажете, що я щось роблю не так. Я хочу, щоб ви хоч раз спитали, чи потрібна мені допомога.

Тут зайшов Василь.

– Знову сперечаєтесь? – кинув він сонно.

– Мама ж нічого поганого не зробила.

Я змовчала. Бо що я могла сказати?

Але сварка сталася того ж дня. Я почула шум у вітальні й побігла туди. Ганна згортала килим, а диван стояв посеред кімнати.

– Що ви робите? – вигукнула я.

– Знайшла павутину за рогом. І килим цей краще випрати, бо пахне, ніби тут собаки жили, – відповіла вона.

Я заплющила очі.

– Мамо, я дуже прошу – нічого не чіпайте. Я вже прибрала. Хотіла, щоб усе було по-моєму.

– Та що ти знаєш про свята? – відрізала вона. – Тебе що, мама порядку не навчила?

– Вибачте, але що ви сказали? – перепитала я, відчуваючи, як усе в мені тремтить.

– Кажу, що якби тебе добре виховали, мені б не довелося тут усе переробляти.

– Досить! – крикнула я. – Це мій дім, мої свята, мої правила. І я не дозволю вам мене ображати!

Василь увійшов.

– Що тут знову? – спитав він.

– Твоя мама переходить усі межі. А ти завжди мовчиш! – вигукнула я.

Але він лише стояв. І я відчула себе самотньою, як ніколи.

Того вечора я зібрала їх обох у вітальні. Сказала спокійно, без крику:

– Я не хочу вибачень. Просто знайте: ви перейшли межу. І я маю право на свій голос.

Глянула на Ганну.

– Мамо, вам не місце в моєму домі, поки ви не зрозумієте, що я не ваша суперниця. Я не терпітиму такого.

Потім на Василя.

– А ти, Василю, якщо хочеш бути чоловіком, перестань бути лише сином. Бо я не можу боротися з вами обома.

Ганна встала.

– Чудово. Виганяєш мене, як собаку!

Василь мовчав. Я показала на двері.

– Мамо, прошу. Ідіть.

Вона пішла. Василь залишився, але не підійшов. Не заговорив. І я зрозуміла – це кінець.

Великдень минув тихо. Без гостей, без сміху, без тепла. На столі – лише холодна паска й недопита кава. Василь зібрав речі й пішов, сказавши:

– Мені треба подумати.

Я не питала, куди. Не просила залишитися. Сиділа сама й думала: може, колись я знову зроблю свято по-своєму. Без страху. Без тиску. Бо хоч цей Великдень не став красивим, він став моїм. І в цій правді я знайшла спокій.

А ви як думаєте, друзі? Чи варто триматися за сім’ю, коли тебе в ній не чують? Чи краще відпустити й шукати свій шлях?

Джерело