– Ти хочеш, щоб я її взяла до себе? – Тетяна подивилася на доньку так, ніби та пропонувала їй усиновити бегемота.

– На кілька годин, мамо. Мені потрібно лише сходити у справах.

– Я втомилася. В мене вихідний. І взагалі, я вже своє відняньчила. Хочу пожити спокійно.

Ця фраза застрягла в Олени десь між горлом та серцем. Вона чула це вже не раз, але все одно було боляче.

Мати Олени ставилася до внучки, як до тягаря.

Коли Алісі було три місяці, Олена злягла в ліжко з температурою під сорок. Зателефонувала матері, попросила приїхати хоча б на пару годин, постежити за онукою, у відповідь почула:

– Олено, ти що, я ж на роботі. У мене тут і так ціла група дітей.

– Мамо, але ж це твоя онука.

– Але ж ти її привела для себе, у мене дозволу не питала. От і справляйся якось.

Олена тоді плакала, зачинившись у ванній, щоб Аліса не прокинулася. Вона зрозуміла, що розраховувати на матір не варто.

Та із задоволенням репостить фото з онукою в соцмережах та залишає зворушливі підписи, але наживо не може провести з дитиною і пів години. Начебто однієї картинки достатньо, щоб бути люблячою бабусею.

– Галина вчора принесла Алісі цілу коробку печива. І книжки, – якось сказала Олена ненароком, сподіваючись достукатися до її совісті.

– Ну, то нехай свекруха й допомагає вам, раз вона така гарна, – відмахнулася мама, навіть не відірвавши погляд від телевізора.

– Вона допомагає. Просто ти теж бабуся, – майже прошепотіла дочка.

І одразу пошкодувала. Тому що Тетяна невдоволено пирхнула і випалила:

– Бабуся – це не посада. І не обов’язок. Я взагалі хочу пожити для себе. Я тебе виховала і більше нікому нічого не винна.

Перші роки Олена ще сподівалася. Звала, пропонувала, намагалася порозумітися, але нічого не змінювалося.

Мама приходила у свята з квітами та коробкою цукерок, обіймала Алісу буквально на порозі, говорила чергове:

– Як же ти виросла!

А потім – поспішала піти, наче фізично не могла залишатися поряд.

Галина ж була зовсім іншою. Вона могла прийти будь-якої миті з іграшками, млинцями, свіжим супом у контейнері, та вагоном терпіння.

Навіть якщо у неї боліла спина, вона брала внучку на руки та колихала. І Аліса це відчувала, тяглася, бігла до неї з радістю.

До другої бабусі ж онука ставилася напружено, з прохолодною цікавістю. Неначе не до кінця розуміла, хто це взагалі.

Олена неодноразово ловила себе на думці, що порівнює обох бабусь. Мимоволі, без злого наміру. Вона бачила де турбота, а де просто формальність. Відчувала, де людина йде назустріч, а де тільки вдає.

Олена починала розуміти, що чужі діти в садочку для мами, на жаль, цікавіші за своїх. Для неї внучка – просто привід для розмов, постів у соцмережах, але не частина життя.

Проте рано чи пізно в Олени з’явилася надія. Тетяна несподівано сама зателефонувала із проханням.

– Я тут подумала … Може, привезете до мене Алісу? Я скучила. Я ж тепер на пенсії, часу повно.

Олена здивувалася та розгубилася. Може, в мами нарешті прокинулися інстинкти, почуття до внучки?

– Ну… Добре. Ми саме у суботу зайняті. Зможеш з нею посидіти?

– Звичайно!

У день поїздки Олена ретельно підготувалася, щоб не сильно турбувати «новобранця» в їхніх добровольчих лавах. Вона поклала в дорожню сумку змінний одяг, улюблену книжку Аліси, контейнери з готовою їжею.

Дівчинка спочатку зраділа.

– Я поїду до бабусі Тані? У неї будуть іграшки?

– Будуть, зайчик. І, сподіваюся, не лише іграшки.

Коли Олена повернулася ввечері, Аліса сиділа на табуретці в тому самому одязі, в якому пішла вранці.

Волосся сплуталося, на комірі були якісь жирні плями. На столі стояли ті самі контейнери, все ще повні.

У раковині валявся кухоль з-під чаю, та порожня тарілка з крихтами.

– Мамо, ти що, не нагодувала її? Я ж все залишила, – дивувалася Олена.

– Я їй чай налила і печиво дала. А вона потім сказала, що голодна! – щиро обурилася Тетяна.

– А нормальну їжу ти їй не запропонувала? Я ж лишила!

– Я пропонувала! Вона сказала, що не хоче. Я суп з серцями та качиними шийками приготувала, налила їй, так вона носа повертати почала. Ну я й не стала нав’язувати.

– Але ж він несмачний! – Спробувала заперечити дівчинка.

– Це дешево та смачно, якщо звикнути, – сухо відрізала бабуся.

– Мамо! – Олена була готова схопитись за голову. – Я ж привезла тобі готову їжу, лишилося тільки розігріти!

– Я не ресторан, щоб підлаштовуватися! Я запропонувала їй суп. Вона відмовилася. Виходить, не голодна була!

Усередині щось болісно стиснулося, тьохнуло. Олена чудово розуміла дочку, бо вона й сама б не стала їсти таке.

Нерозумно було чекати, що раптовий порив Тетяни миттєво зведе мости над багаторічною прірвою. Та кликала, але ніби за інерцією, щоб відзначитися. Щоб показати, що вона намагається. Але за цією ширмою не було щирого тепла.

Олена більше не сперечалася. Просто забрала Алісу. По дорозі назад дочка заснула в неї на плечі, втомлена і голодна. А в голові в Олени дзвеніла тільки одна думка:

– Невже так важко було просто погодувати дитину?

Після того “невдалого” візиту Олена вирішила, що вистачить. Аліса більше не поїде до бабусі одна. Ну її, цю показну турботу з печивом замість обіду, та докорами за кожен ковток повітря.

Олена не стала дзвонити першою, Тетяна теж не наполягала на спілкуванні.

Але минуло кілька тижнів і доля сама підкинула ще один шанс. Олену з чоловіком запросили на ювілей до іншого міста.

Винуватець урочистостей орендував будиночки за містом на три дні, але попередив, що захід не розрахований на дітей. Свекруха поїхала в санаторій, няню знайти не встигали.

Відмовлятися від гулянь було незручно. Ювіляр був не лише другом, а й начальником чоловіка. Довелося знову дзвонити матері.

– Мамо, нам треба виїхати на три дні. Ти зможеш з Алісою посидіти?

– Ну, якщо наготуєш – нехай побуде в мене, – озвалася Тетяна після короткої паузи. – Тільки щоб без цих її примх.

Олена завершила виклик з важким почуттям, що щеміло у грудях. Вона була змушена зробити крок назустріч, але не з довірою, а від безвиході.

Інтуїція не підвела.

– Вона щодня у ванній хлюпалася! – обурювалася Тетяна з порога. – Ну, скільки можна! Я що водоканал? Що там мити щодня?

Олена ледве встигла увійти, ще не обійняла дочку, як почалися тиради. Аліса підбігла до дверей розгублена, в м’ятих шортах і з розпатланим хвостиком.

З першого погляду стало ясно, що одяг не прасували, волосся не розчісували, за дитиною особливо не доглядали. Тільки стежили, щоб стіни не рознесла.

– Мамо, ну літо ж. Вона, напевно, бігала весь день, спітніла… Звичайно, їй хочеться помитися, – голос Олени звучав натягнуто, хоча вона намагалася зберегти спокій.

– Раз на два дні – за очі, – відрізала Тетяна. – Я ось у дитинстві взагалі тільки у вихідні милася. І нічого, виросла людиною.

Олена лише подумки закотила очі. Гаразд, сперечатися щодо ванни безглуздо. Але справа була не лише у воді.

Контейнери з-під їжі майже незаймані, як і минулого разу. Деякі були навіть не розкриті. Лише кілька виявились порожніми. Помити їх не спромоглися.

– Мамо, ви що, практикували голодування? – спробувала пожартувати Олена, хоча горло стиснуло липким страхом. – Аліса хоч щось їла за цей час?

– Я їй пропонувала! – скинулась мати. – А вона носа верне. Їй би все фрукти, каші та запіканки. Бач яка! Я їй макарони зварила. Вона сказала, що не хоче. Я що, окремо їй готувати мала?

Олені захотілося закрити обличчя долонею, але вона лише голосно видихнула.

– Мамо, я ж все приготувала заздалегідь, причому на твоє прохання. Тобі залишалося лише розігріти.

– Ну, розігрівати – це теж робота. Мені тут склад брудного посуду не потрібен. Якщо гріла собі, то гріла і їй. А так – або їж те, що дають, або нагулюй апетит.

Олена повільно кивнула, але це не було знаком згоди. Вона просто більше не хотіла сперечатися. То була не розмова, а догана. Вона чула подібне від матері з дитинства.

Олена досі не знала, що гірше – слова, чи тон. Натомість знала, що простіше перечекати це, як стихійне явище, а не упиратися.

– Світло в кімнатах залишає увімкненим, продовжувала Тетяна. – Поводиться, як пані. Сказала, що ти потім все сплатиш. Що це за відношення?

– Добре. Ми сплатимо. Скільки потрібно? – Олена вже навіть не злилася, просто хотіла якнайшвидше піти.

– Ось і оплачуй, раз виховала марнотратку! – буркнула мати й пішла на кухню, голосно гримаючи посудом.

Олена мовчки зібрала одяг Аліси в пакет, закинула всередину брудні контейнери. Дочка стояла поряд, пригнічена і принишкла.

Вона стискала в руках малюнок, який, мабуть, так і не наважилася віддати. На ньому – кривий будиночок із двома чоловічками.

– Це бабуся і я, – пояснила дівчинка.

Олена зітхнула і поклала його у сумку.

Поки Олена йшла, тримаючи Алісу за руку, вона думала лише про одне:

– Це був не догляд за дитиною. Це було виконання неприємного обов’язку.

Без піклування, без душевної участі. З вуст бабусі лунали лише претензії та докори.

Того дня всередині зламалося щось важливе. Напевно, віра у можливість бути повноцінною сім’єю.

Минуло понад два тижні. Олена все ще згадувала ту сцену, коли бабуся бурчала на Алісу за ванну, світло, за кожен її вдих, наче дитина не людина, а джерело збитків.

Злості вже не було. Залишилося лише усвідомлення, що мати хоче бути формальною бабусею, тільки на словах, тільки для знайомих та сусідів, але не для онуки.

Олена припинила матері дзвонити та писати. Вирішила, що досить. Якщо мати скучить – сама дасть про себе знати. Але не минуло й місяця, як у телефоні з’явилося повідомлення.

– Може, Алісу привезете? – писала Тетяна. – Бо сумую. Порожньо без дітей.

Олена дивилася на екран з подивом та недовірою. Як після такого можна чекати, що все буде, як і раніше? Жінка набрала коротку відповідь – чемну, але гранично зрозумілу.

– Краще ти приїжджай до нас. Так усім буде простіше.

Телефон мовчав. Ні смайлика, ні «гаразд», ні спроби пожартувати. Тетяна принишкла. Можливо, не чекала такої відмови.

Може, вирішила, що онука сама почне нудьгувати й попроситься до неї. Може, подумала, що це просто тимчасова примха.

Але Олена вже все вирішила. Вона більше не віддасть дитину туди, де подача готової їжі вважається ласкою. Де потрібно питати дозволу, щоб помитися. Де дитина – не бажаний гість, а перешкода.

Аліса більше не поїде до будинку, в якому кохання вимірюють за лічильниками води та світла.

Тепер дівчинка спілкувалася тільки з тими, хто дійсно чекав її з теплом і біг відчиняти двері, а не підтискав губи, побачивши брудні черевики.

Ось такі бабусі бувають, – причому педагоги! Можливо, хтось скаже, що це маячня, такого не може бути? Для когось маячня, а для Олени – реалії життя…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.