– Дружина не дізнається, – прошепотів чоловік, важко дихаючи.

Сивина давно перефарбувала його чорні кучері в сірий. Але бадьорості та чоловічої сили було не позичати.

Він жадібно кусав дівочу шию, дряпаючи ніжну шкіру щетиною.

– Павло Максимовичу, не треба.

– Я з нею розберуся, не хвилюйся, – наполягав чоловік, однією рукою шарячи по спині дівчини, іншою розстібаючи ґудзик на блузці. – Ти не уявляєш, як довго я цього хотів.

Він підняв її різким рухом, посадив на стільницю.

– Вона ж ось-ось прийде!

– Сказала, що затримається, є час.

Чоловік розстібав неслухняні ґудзики, що вислизали з пальців, уже двома руками, пихкаючи від бажання.

– За двадцять років розучився, – виправдовувався він. – Раніше міг на швидкість…

Він розстебнув останній ґудзик, розкрив блузку і на мить відсторонився, щоб глянути. Всього на секунду перед тим, як узятися до справи.

Раптом за спиною пролунали оплески. Хтось стояв у дверях. І Павло одразу зрозумів хто. Тому навіть не здригнувся. Він обернувся повільно.

– Це не те, що ти подумала.

– І про що я подумала?

– Запитала блондинка.

Її довге волосся було прибрано у хвіст. Червона помада на губах і червоні сережки притягали погляд.

Розпатлана дівчина сором’язливо запахнула блузку. Тікати було нікуди. Анастасія Володимирівна стояла у дверях, перекриваючи єдиний шлях до відступу.

– Люба, просто Поліна попросила подивитися родимку, раптом злоякісна…

– Треба ж… І давно ти фахівець у цій галузі?

– Та вона просто застала мене зненацька! Я й не подумав, як це виглядатиме!

– Поліна, ти спокушала мого чоловіка?

– Уточнила жінка як би, між іншим, ніби питала про погоду.

– Анастасія Володимирівно, я б ніколи…

– Геть.

Дівчина сповзла зі стільниці, обсмикнула спідницю, і, підтримуючи блузку рукою, щоб та не розстебнулася, вискочила з підсобки.

– Павло, а ти не старуватий для Поліни? Тобі вже шостий десяток.

– Шостий десяток – не привід перестати бути чоловіком.

Кути губ жінки смикнулися вниз.

– Я завжди вважала, що бути чоловіком – це про вчинки, а не про те, щоб заглядати під спідниці продавчиням. Мені здавалося, що ти це теж розумієш.

– Ну, не починай. Адже нічого не було. Просто хотів перевірити, чи є ще порох у порохівницях, чи подобаюся молодим дівчаткам.

– Якщо так хотілося перевірити, навіщо було робити це тут із моїм персоналом. Через тебе мені доведеться звільнити Поліну. Я ледве знайшла гарного співробітника.

– Ну, припини. Усі роблять помилки.

– Помилка – це нестача в касі. Обійматися у підсобці з чоловіком власниці магазину – усвідомлена дурість. Мені не потрібні безглузді співробітники. Як і невірний чоловік, – з крижаним спокоєм на обличчі вимовила вона.

– Не драматизуй, люба. Адже ти вище цього. Сама казала: відьмам гніватися не можна. Занадто велика ймовірність, що на твої негативні емоції збігаються різні сутності.

– Добре, що ти це пам’ятаєш, – так само сухо викарбувала Анастасія.

– Не доведеться додумувати, звідки на голову поллються помиї.

– Ти мені загрожуєш?

– Попереджаю.

Вона розвернулась і зробила крок, але, немов згадавши щось, озирнулася.

– І, будь ласка, здай ключі охороні. Я попереджу, що ти більше не маєш відношення до цього бізнесу.

***
День хилився до заходу сонця. Вже сонце торкалося верхівки дерев, спускаючись усе нижче.

Алла зняла воду з вогню, долила у мийник, сполоснула обличчя. Відчувала, гість уже йде стежкою, переступаючи дрібні калюжі. Проходить повз ялинки.

Вона визирнула у вікно. Так, так і є. Підійшла до дверей, відчинила навстіж. Свіжий вечірній вітер увірвався в будинок, торкнувся фіранки, сколихнув сушені трави під стелею.

Чоловік, що стояв перед хатинкою, глянув на неї пильно.

– Кажуть, ти сильна чаклунка. Мені тільки така зможе допомогти.

Алла оглянула гостя з голови до ніг.

– Заходь, – сказала вона.

Чоловік підвівся, пройшов усередину.

– Мене звуть Павло Максимович. Я людина ділова, кота за хвіст тягнути не буду.

Під пильним поглядом Алли він дістав з кишені невеликий пакунок і поклав на стіл.

– Дружина псування навела.

Чаклунка мовчки пройшла до столу, взяла заздалегідь заготовлену свічку, запалила гніт. У світлі вогню її обличчя розфарбувалося теплими фарбами, зробивши жінку ще молодшою.

Вона зашепотіла щось тихо, повільно обминаючи чоловіка по колу. Потім знову зупинилася навпроти та подивилася просто у вічі.

– Нема на тобі псування. І ніколи не було.

– Що не було – це я й сам знаю. Загалом багато чого про ваші справи знаю. У мене дружина – відьма.

Алла подивилася на нього пильніше і кивнула на табурет біля грубки.

Петро посміхнувся.

– Інша річ, – сказав він, проходячи квітчастою доріжкою до табурета. Сів на нього, розпрямив плечі, наче красуючись.

Чаклунка ж дістала металеву тацю, зняла зі стелі пучок трави, запалила від свічки, струсила вогонь, дочекалася, поки від тліючих гілочок потягнуться тонкі цівки їдкого диму.

– На молодій одружився, – раптом сказала Алла.

– Вона на двадцять років молодша, – кивнув Павло, ​​навіть не здивувавшись.

– Грошей багато було, жінок теж…

– Це я й сам можу розповісти. Дівчата вішалися гронами. Але запал на неї. Достеменно знаю, що вона нічого не робила. Я її через вітрину ресторану побачив. І перша думка була – одружуся. Мені вже майже сорок було. Вона адміністратор у ресторані. Познайомитись було не складно.

Спершу відмовляла. Потім закрутилося. Ну а потім уже сама зізналася, що відьма. Я посміявся. Але коли конкуренти почали давити, я вже від безвиході її попросив. Щоб вона розрулила якось… Це швидше жарт був навіть… Вона сказала тоді, мовляв, одружишся зі мною, вирішу проблему. Ну а я й так збирався.

– І біди стали оминати, – підказала Алла.

– Я тоді не відразу повірив, – Павло нервово почухав широке зап’ястя і продовжив: – Поки вона не прокинулася в істериці. Іди, каже, лягай на обстеження. Я кажу: жах тобі наснився. Вона в крик. Розлучуся, каже, якщо не підеш зараз же. Пішов. Куди подітися. І одразу на операцію. На ранній стадії все виявили. Прооперували. Живий залишився. А міг би…

– Від бід рятувала, захист ставила, зі здоров’ям працювала, із фінансами…

– З фінансами я сам!

– Перебив її Павло.

– Мені у цих справах помічники не потрібні. З двадцяти років свій бізнес!

Полум’я свічки затремтіло, змушуючи тіні на стінах рухатися. Павло Максимович зиркнув на чаклунку спідлоба.

– На мене ці фокуси не діють… Я такого за двадцять років із дружиною надивився.

Алла раптом наблизилася до нього.

– Навіщо іншу жінку по кутах затискати, якщо знаєш, що дружина відьма?

– Ось! Ось ми й дісталися до суті. Тепер бачите, що вона навела псування?

– Нема на тобі псування.

– Та як же ні? З того часу, як вона мене вигнала, з жодною не вийшло! Точно прокляла, зараза.

Алла не посміхнулася, не здригнувся жоден м’яз на її обличчі, але Павлу все одно здалося, ніби в очах майнули й зникли вогники.

– Вік бере своє, – сказала вона.

– Досі проблем жодного разу не траплялося! А тепер не лише це! Загалом посипався, як старий. І місяця не минуло. Суглоби ниють, спину геть защеміло. Тиждень не міг сидіти, така шишка вискочила на ду…

– Кожному своє відміряно. Але коли дружина відьма, вона може продовжити молодість та здоров’я.

– Ну, не знаю… А фінанси? Я і своїм бізнесом керував. І їй із ділом допомагав. І на все вистачало часу. Гроші водилися та відпочивати встигав. Тепер залишився тільки мій магазин, а в мене все з рук валиться. Штрафи із податкової прийшли. З постачанням якесь лихо. Клієнти скарги пишуть…

– Так трапляється, коли перестають робити обряди на удачу та добробут…

– Та вона їх і робила пару разів всього.

– На силу чоловічу, – продовжувала перераховувати Алла, – на здоров’я міцне… Кому сподобається, що чоловік ліворуч дивиться, коли в нього стільки сил вкладено. Стільки бід відведено.

– Та я все життя був здоровий, як бик.

Брова Алли сіпнулася, наче та здивувалася.

– Ну, окрім тієї операції. Але з бізнесом точно проблем не було… крім тієї колотнечі з конкурентами, коли хотіли підставити…

Слухай, а проведи для мене ці обряди? Я подвою оплату!

– Дізнається твоя дружина, нервувати почне. Мені чужа вій.на не потрібна.

– А казали, ти життя рятуєш. Збрехали, значить!

– Від несправедливості, від хвороби наведеної, від долі вкраденої. Від старості та жадібності у мене допомоги не шукай.

Чоловік підвівся.

– Гаразд. Засидівся я тут, – сказав він і пішов до дверей.

– Що робити вирішив? – спитала Алла, поки Павло не переступив поріг.

– Миритися піду, – буркнув чоловік собі під ніс. – Видно ж, біс поплутав. Може, ще пробачить… Все-таки двадцять років разом.

Він зачинив за собою двері. Тихі кроки віддалялися від будиночка.

Алла відсмикнула фіранку, подивилася у вікно.

– Хто минуле згадає, тому око геть, а хто забуде, тому обоє. Відьма, може, й відпустить образу, але невдячність запам’ятає.

На таці тлів хвостик від пучка трави. Свічка на столі згасла…

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.