Заради своїх дітей я щодня усміхаюсь жінці, яка зустрічає мого чоловіка вночі в коридорі іншого будинку.

Я роблю вигляд, що не маю нічого проти її присутності в їхньому житті, бо знаю: якщо я почну бурю, вона відійде вбік і дасть Петру змогу забути про дітей. Я не можу дозволити цього. Хай краще вона дратується від моєї чемності, ніж діти залишаться без батька.

Я пам’ятаю той вечір до дрібниць. Було тихо, як перед бурею. Я різала помідори на салат, коли він зайшов на кухню, став навпроти і сказав, наче читає прогноз погоди:

– Вікуся… Я маю з тобою поговорити.

Я вже тоді знала. Жіноче серце відчуває біду, як барометр перед зливою. Всі слова зникли з голови, залишилася тільки впертість. Він стояв, мов злодій, знизив очі:

– Я йду. До іншої. Не хотів зразу казати, але…

– Це Марічка, так? – перебила я.

Він кивнув. І я ледь не розсміялась.

Марічка. Та сама, що пів року тому прийшла до нас на обід і сором’язливо запитала, чи можна взяти добавку борщу. Та, що, розливши сік на скатертину, червоніла до вух. Тепер вона крадійка? Петро – не Бред Піт, але, видно, щось у ньому таки є.

– Тобі ж 42, – спокійно сказала я.

– Тобі не смішно?

– Я втомився жити без почуттів. З тобою – звичка, а з нею – життя. Розумієш?

Розумію. Але не пробачу. І не тому, що люблю. А тому, що в мене – двоє дітей. І я мушу переконатись, що Петро не перетвориться на раз у два тижні недільного тата, що привозить кіндер-сюрприз і не знає розміру взуття свого сина.

Я подумала, що мені краще зберегти холодну голову. Почала діяти, як бухгалтер зі стажем. Спокійно, по поличках. Розписала, хто коли забирає Софійку з танців, хто веде Остапа на футбол, хто платить за що. Я вимагала, щоб він жив недалеко. Я не хотіла бачити заплакані очі дітей, які не дочекались тата.

Марічка, ясна річ, була не в захваті. Хочеш чоловіка – бери й комплектом, з дітьми, з колишньою, яка раптом стала дуже присутньою у твоєму новому житті. Вона скрипіла зубами, коли Петро приходив до нас на вечерю, бо Остапові потрібна була допомога з проєктом, а я в цей час варила чай для всіх. Спостерігала, як вона дивиться на мою чашку.

– Ти могла б трохи менше втручатися, Віко, – якось сказала вона, коли я принесла Софійці забутий рюкзак прямо до нового дому Петра.

– Я могла б. Але тоді твій Петро перестане бути батьком. А мені це не підходить.

Марічка мовчки зачинила двері. Вона не розуміла, що я не за Петра тримаюсь. Я – за дітей. Хоча іноді, дивлячись, як він обіймає сина чи цілує доньку в лоб, я сама не знала, де закінчується мій обов’язок і починається щось… болісніше.

А потім сталося щось неочікуване. Петро запропонував поїхати у відпустку разом. З дітьми. І з Марічкою.

– Що?! – ледь не впала я. – Ти з глузду з’їхав?

– Діти хочуть, щоб ми були разом. А я вже не можу ділити їх по годинах. Це буде по-людськи.

І знаєш що? Я погодилась. Бо донька вчепилася мені в руку:

– Мамо, будь ласка. Я не витримаю з нею сама. Якщо ти не поїдеш – я теж залишусь.

Я не могла відмовити. Але кожна хвилина тієї поїздки була як марафон зі скалками в черевиках. Я спостерігала, як Петро ніжно кладе руку на плече Марічки, як вони сміються. Як діти тягнуть нас із ним за руки – один вліво, інший вправо. Якби хтось зробив фото, подумав би: ось вона, щаслива родина. А мені хотілося кричати.

Одного вечора, коли всі вже спали, я вийшла на балкон готелю. І почула знайомі кроки.

– Не можеш спати? – запитав Петро.

– Така розкіш – чути хвилі. Вдома ж тільки сусідка горщиком грюкає.

Ми сміялись. А тоді замовкли.

– А знаєш… Іноді я думаю… Чи не помилився.

– Не пізно подумати. Але вже пізно повертатись.

Я бачила в його очах щось таке, що не бачила вже роками. Можливо, тінь жалю. А можливо – просто втому. Ми були не парою, а двома людьми, які колись ділили життя.

Наступного дня все повернулося на круги своя. Марічка оголосила, що чекає дитину. Петро сяяв. А я… Я усміхалась. І планувала, як тепер усе організувати. Бо в мене – діти. І я досі за них відповідаю.

А тепер скажіть мені, любі читачі. Ви б змогли? Заради дітей стати союзницею суперниці? Терпіти її ближче, ніж деяких родичів? Де закінчується материнська сила – і починається зрада себе?

Дуже цікаво почути вашу думку.

Джерело