Я подала свекрусі пакунок. Вона мовчки відкрила, глянула і з таким виразом, ніби я всунула їй камінь замість подарунка, сказала:
– Це натяк?

– І все. Ні “дякую”, ні “гарно”, ні навіть “взагалі навіщо?”. А в мене всередині все стиснулося. Бо я щиро хотіла як краще. А вийшло – черговий провал. І знову я погана. Просто за те, що намагаюся.

Я вирішила зробити подарунок свекрусі, пані Стефанії, до дня її іменин. Вона дуже поважає українську культуру, вишиває, плекає пісні, має на балконі два вазонки з петуніями, названі “Леся” і “Франко”. Одним словом, жінка в культурному сенсі глибока, як криниця.

А от я… не те щоб геть без коріння, але малювати вмію тільки брови. Тож вирішила замовити вишиту сорочку ручної роботи. Гарну, сучасну, з геометричним орнаментом. Дизайнерка з Івано-Франківська робить такі, що кожна швачка в сльозах радіє.

Я подумала – ну не може бути погано. Українська, автентична, дорога. Ідеально ж, правда?

Та. Наївна.

Святковий обід був у Григорія вдома – тобто у нас. Гості вже зібрались, пані Стефанія сиділа, як королева, в центрі уваги, з келихом компоту в руці.

Я простягнула подарунок і сказала з усмішкою:

– Сподіваюсь, вам сподобається. Вибирала з думкою про вас.

Вона повільно розгорнула упаковку, дістала сорочку, подивилася на неї мовчки і… закрила назад.

– То тепер ви мені скажіть, Марійко, – голос був м’який, але з ноткою льоду, – чому ви вирішили, що я хочу виглядати, як на корпоративі з Ощадбанку?

Я кліпнула.

– Перепрошую?

– Це… це сучасне. Я не ношу такого. Це не має душі. Ви хоч знаєте, що значить цей візерунок?

– Ну, дизайнерка сказала, що це гуцульська символіка…

– Гуцульська? Та це ж комп’ютерною машинкою зроблений шов! Ви бачили коли-небудь справжню борщівську вишивку?

Я повільно почала відступати в голові. Але ноги ще стояли.

– Мені здавалося, вам буде приємно…

– Приємно? А вам було б приємно, якби я вам подарувала китайський вишитий халат і сказала – ну це ж типу теж шов?

Я стояла, мовчала, і внутрішньо кричала: “Григорію, виведи свою матір на балкон!”

Але Григорій сидів за столом, і тільки перебирав виделкою вінегрет. Тобто він зробив вигляд, що взагалі тут не присутній.

Коли всі вже поїхали, я, як жінка, яка не збирається просто так здаватися, підійшла до Григорія.

– Може, поясниш мені, що зараз сталося? Я витратила купу часу, грошей, нервів, і все, що я отримала – це лекція про “бездуховну вишивку з Києва”.

– Мамина… специфічна. Вона вважає, що тільки те, що вона робить руками, має значення.

– А що мені робити? Я ж не вишиватиму тепер? Хоча, може, й варто…

– Та ну, вона просто не очікувала. Вона думала, що ти подаруєш їй щось своє. Щось… зроблене тобою.

– Григорію, я не длубаюсь в нитках! Я маркетолог! Я працюю з Excel! Можу подарувати їй таблицю про вартість борщу по регіонах, але не вишивку!

– Може, вона просто хотіла уваги.

– Я їй її принесла, загорнула і вручила! Вона її відкрила, розтоптала і повернула назад!

Він подивився на мене з жалем. І тут я зрозуміла – йому теж важко. І бути між двома жінками, які обидві вперті, як три вози.

– Знаєш що? – сказала я йому. – Я ще не все втратила.

Наступного дня я полізла на антресоль і дістала коробку, яку давно заховала – мій набір для вишивання хрестиком, куплений ще у студентські роки. Ніколи не відкривала. І почала шити. Сорочку я, звісно, не осилю – але серветку, якусь маленьку дрібничку – цілком.

Через тиждень я подзвонила пані Стефанії:

– Чи не завітаєте на каву?

Вона прийшла, обережно. Сіла, мов на шпагат між кухонними стільцями.

Я подала їй каву, і серветку, ще не зовсім готову.

– Це буде для вас. Я вчуся.

Вона мовчки подивилась. Потім сказала:

– А ось це вже по-людськи. Бо вишивка – це не візерунок. Це час. І коли хтось витрачає на тебе час – це і є справжній подарунок.

Я нічого не відповіла. Лише кивнула.

І тоді вона додала:

– А та сорочка… я передумала. Я її вдягну. Але не на свято. На день, коли ми підемо разом на виставку. Домовились?

– Домовились.

І ось тепер я думаю. А що, як усе це справді про увагу? Не про гроші, не про подарунки, не про досконалість. А про те, щоб хтось бачив тебе. Чув тебе. Навіть якщо спочатку не розуміє.

А як у вас, дівчата? Чи були у вас ситуації, коли ви наче хотіли зробити щось добре для родичів – а воно сприймалося як образа? Як ви з цим давали раду?

Може, я не одна така з тією вишивкою…

Джерело